Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 25
– Поп'ятнуємо трохи, - пояснив Григорієві. - Не знаєш, що то таке? То наші стрілецькі вправи. В “п'ятно” стріляти, значить. В пляму. Попробуємо, а то, може, позабували.
– Е-е… - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провірити! - Пішов до хати і виніс щось в новенькім чохлі.
Подав Григорієві:
– А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?…
В чохлі був цейсівський, семикратний, військовий бінокль. Григорій витяг його. “І не вражий тобі дід! То ж не бінокля він хоче провірити”. Оглянув. Покрутив. Подивився за падь: на кедрах було крейдою понамальовувано звірячі голови… Правий бік бінокля темнив.
– Добрий бінокль! Лише одна лінза попсована.
– А що то таке “лінза”? - це дід.
– Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?…
– Отож така в нього господиня… Тут Наталка відібрала бінокля:
- Таке-е… Це зовсім добрий бінокль. Крутять…
– Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дід:
– А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось біліє, а не розберу.
Наталка приклала бінокля до очей, довго ворожила з ним зосереджено. Знизувала плечима. А далі відняла його і глянула пильно так та:
– Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячі голови!…
Всі зареготалися, і сама Наталка теж. А Гриць по-батьківському:
– Бідна дитино! Аж упріла, видивляючись в ту мороку.
– Коли ж він неправильний…
– Я ж кажу… Давай лиш сюди, бо ти своїми очима тільки струмент портиш. - Дід відібрав бінокля і передав Григорієві. - А тепер заряджати. Ні, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати. А як щось цікаве вглядиш, - скажеш… Так ото біліють, значить, оленячі голови? Добре. По сезону…
– Ложись! - скомандував враз по-військовому. Всі брикнули посеред двору на траві рядочком. І дід теж. Зліва крайня - Наталка. Потім Гриць. Потім дід. А потім Григорій. Собаки теж полягали рядочком збоку, новисолоплювавши язики і нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очікуючії.
– Заряджай! Стріляти по п'ять разів лише. Права оленяча голова - Наталчина. Потім - Грицева і так за порядком.
– Стріляємо всі разом чи по черзі? - поцікавився Гриць.
– По черзі. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої мами… Не псуйте куль.
– Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину - кандьор буде. Починаю!… - і глянувши скоса на Григорія, що пильно націлився з бінокля по мішені, раз по раз вистрілила п'ять разів. Швидко.
– Тю-у!… - зробив Гриць при кінці, імітуючи свист кулі. Собаки схопилися і кинулися вперед, але Наталка вклала їх назад криком. Вони лежали, дрижачи від нетерплячки. А Гриць:
– Пішли по молоко! Всі! От мазилка… Об'являю себе ударником і йду по сметану. Пішов!…
І так само раз по раз одстріляв своє. З тією ж швидкістю. Григорій дивився пильно в бінокль, але нічого не міг зауважити, лише після останнього пострілу щось бризнуло збоку на ялиці.
– Одбив, Грицю!
– Що?
– Гілку.
– Неправда, то ріг одлетів. Старий хитав головою:
– Що ви робите, дітки! Таж по тім боці сопки так ваші кулі свистять, що там порозбігалося все живе й мертве.
А стара Сірчиха вийшла на ґанок і стояла, підперши рукою підборіддя:
– Мати Божа!… Подуріли!… І що вони виробляють?!
Як на війні, прости, Господи…
Після Гриця стріляв старий Сірко. Він дс5ре вмостився і, не кваплячись, випустив своїх п'ять куль, після кожної примовляючи: “Пішла, мила!”
Наталка, що пильно дивилась, як стріляв батько. вкінці серйозно зауважила:
– Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
– Смійся, смійся. А воно, може, й не спортив, дочко.
Останній стріляв Григорій. До правди, - він хвилювався. Бував він на різних стрільбищах і не був новаком в стрілецькім ділі, на всякій зброї мисливській і немисливській, як кажуть, зуби з'їв. Мав навіть колись ворошиловські значки і на всяких змаганнях стрілецьких пописувався знаменито. Але тут, на цім іспиті, на цім виїмковім змаганні, хвилювався. І рушниця нова, не вивірена, і іспит складати треба незвичайний, змагатися з стрільцями, яких, далебі, ще не зустрічав у житті.
Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, - він посміявся б і взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що може бути побитий, і то саме дівчиною. “А що як гвинтівка “мотає” або забирає вбік?” Аж піт йому на долонях виступив. Ну ж ну…
Поставив рамку на “600”. Прицілився пробно. Раз…
Вдруге…
Наталка серйозно: “От, бач, як треба…” Це, власне, і врятувало справу, наладувавши враз його, як тугий лук.
Раз по раз він вистрілив п'ять разів. Так же швидко, як перед тим Наталка і Гриць.
За останнім пострілом всі враз схопились - стрільці й собаки - і подалися стрімголов через падь. Старий Сірко ледве поспівав верхи. Наталка летіла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та дика коза. Спершу вона була за Грицем, але обдурила:
- Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, і Наталка зі сміхом пролетіла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
– А тепер доганяй, ха-ха-ха!… Не будь дурний! Старий Сірко тюпав верхи на буланому:
– Бісової віри… Ну-ну, чисто тобі гурани! - І сміявся задоволене. То є плем'я Сіркове!
Наталка була вже біля кедрів. Перша. Обдивилася всіх “оленів”, намальованих на товстих кедрах, і стояла, надувши губи та длубаючи пальцем в батьковій мішені.
– Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте… В оленячій голові було п'ять дірок, одна біля одної майже.
В Наталчиній мішені - чотири кулі лягли кункою посередині. П'ята ген вгорі влучила в ріг.
– Все-таки не пропала, - потішав батько. - І ріг на щось здасться… Добре… Добре… А Гриць:
– Та то я його неправильно прималював. Ця куля пішла геть!
В Грицевій мішені п'ятої кулі взагалі не було, лише чотири продірявили голову в різних місцях.
– Добре. Добре, - бубонів старий Сірко. - Казав, - не спішіть, бісової віри. Пропала куля.
Григорій здалеку поглядав на свою мішеню, і йому душа втекла в п'яти. Жодної дірочки в мішені. Підійшли.
– Ого-го! - ляпнув Гриць рукою по плечах Григорія. - От це да, так да!
В оленячій голові не було жодної дірочки. Зате над головою, півліктя вище, ніби хто жменею ткнув, - п'ять куль.