Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 39

Секунди бігли. Мошка розправлялась з нерухомою жертвою як хотіла, але Григорій не помічав. О, йому не вперше годувати хижаків! Згадав Бакирівські озера, вечірні та вранішні перелети, вальдшнепині тяги над Ворсклою в лісі і перепелині ловлі з сіткою та кликуном… І так само комарі, комарі… І прогнати не можна, щоб не видати себе. Втягуй лиш голову в комір.

Аж ось щось задудніло. Щось іде стежкою звідти, звідки й вони прийшли. Ішло, йшло - стало. Близько десь. Ось скоро вийде з-за халупи. А воно десь стоїть не рухається. Довго. Григорій вже думав, що йому почулось.

Коли це як не чмихне, як не затупотить, затріщить… Подалось геть десь.

– А, ідолова душа! - не втерпів, зашипів дід: - Ах ти ж враг такий! Зрозумів…

Тварини, що були на солонці, нашорошились і теж зникли.

Довго по тому вони ще сиділи. Дід уже йорзав сердито… Приходило ще кілька тіней, солонцювали. Але ні разу дід не натиснув на ногу. Так просиділи до ранку.

Вранці покинули тихенько халупу і пішли геть, на табір. Дід пильно обдивився стежку біля халупи, кущі. Ішов стежкою і приглядався. Приблизно за кілометр став і показав на слід, що виходив з тайги на стежку… Нічого не сказав.

Григорій почував себе втомлено, як побитий, поки не розімнявся. За ніч на нім усе подерев'яніло.

А вже як було далеко від солонця, старий Сірко заговорив:

– От лиха личина. Ну, то ж і пантач був! Та хитрий же! Ото вийшов на стежку і нашим слідом-слідом… поки не вхопив духу, де був слід свіжіший… Ну, ми його все одно обдуримо.

Дома їх узяли на кпини. Обличчя у Григорія розпухло, аж собаки не впізнали. Це й було приводом для сміху. І Наталка теж посміювалася. Глузливо, либонь.

Григорій півдня кис у воді, - одтухав. Потім ліг спати, але коли встав і з'явився перед світлі Грицькові очі - той аж присідав з реготу:

– Як китаєць, ха-ха-ха!

Наталка кусала губи, а далі не витримала і собі зайшлась сміхом; зиркне та як заллється. Григорій подивився в шибку - дійсно, морда! Скивиці і щелепи понабрякали, ніс роздуло, як кушку, а очей нема - самі щілинки. За обідом усе потрапляв ложкою мимо казанка. Сміх.

– Нічого, козаче, - потішав дід. - Подивимось, які вони завтра прийдуть…

– Е, в мене вже шкіра як у вола. Не протнуть!

Під вечір пішли Грицько з Наталкою, їм батько звелів іти на другий солонець.

Старий Сірко звечора довго дослухався і вночі часто виходив. Вийде, стане, послухає, - чи не стрельне… І знову укладався спати.

Вранці повернулись мисливці і теж ні з чим. Грицько дражнив Наталку, Наталка глузувала з Грицька. А разом виходило, що нічого путнього не прийшло. Така ніч. Багато звіра ходить, але путнього не трапилось. Було два прекрасних пантачі, так ще панти “зеленуваті”.

Старий Сірко вислухав звіт і похвалив невідомо кого:

– Добре, дуже добре…

І Грицько, й Наталка - обоє були забрьохані, мокрі, як хлюща, по самі вуха, невиспані і покусані, але не пухлі. І дивно - Григорієві не було прикро, а, навпаки, він радів, коли вглядів ще здалеку нормальне, таке строге і воднораз ніжне дівоче обличчя. У самого в нього за ніч пухлина майже зникла, лише нестерпно свербіло.

Знову була їхня черга з старим. Тепер вони повелись хитро. Не дійшовши за три кілометри до місця, зупинились, пороззувались і пішли брідма річкою. Аж до самої халупи. А потім, не взуваючись, зайшли збоку і забрались у халупу.

– От тепер подивимось, - бурчав Сірко, - хто хитріший.

Повзувались, налаштувались і стали чекати знову, як і перше.

Знову були кози, потім ще якісь тіні, але далеко, не видко. Але то було щось цікаве - дід нетерпляче почав йорзати.

Коли десь опівночі затупало знову на стежці і водночас десь збоку ще - не одно! Те, що на стежці, зупинилось. А збоку повз хатку навкіс пройшла самиця. За нею самець. Стали, слухають, гребуть. Григорій чує, як у нього тремтять коліна, напружує зір, а серце стукає, аж у вічу кола плавають. Та дід не дає знаку, не натискає на ногу. Коли це з-за хатки попри саму стіну пройшло, вийшло наперед і стало ось тут, ступнів за п'ятнадцять. Видно проти неба, як ворушить головою, чітко вимальовуються роги, можна навіть перелічити кінці на них… Григорій навів мушку під пахву і чекав… Вічність… Аж відчув, що йому з усієї сили давлять на пальці. Тоді він натиснув собачку… Блиснуло! Бахнуло!… Звір стрибонув… В цю мить вистрілив і дід, але кудись у другий бік, а тоді пошепки:

– Та-ак. Добре, синку. Ну, а тепер давай спати. Тихо лиш, - звір пострілу не боїться, людей боїться.

І вони полягали спати на купі сухого бур'яну. Але яке вже там спання! Григорій повертається з боку на бік. Його пік сором, - він бачив-бо, як звір утік. “Партач!”.

“Прийшов пантач, стріляв партач, і вийшов пшик”.

А як засіріло, вони вийшли. Оддалік, там, де стрельнув дід, лежала рудувата велика тварина, одкинувши горду голову. Спить. Туди не кинулись, а зразу до місця, де стрелив Григорій. Пусто.

– Добре, добре, - бурчав дід.

І пішов уперед, придивляючись до рудих краплинок на траві.

– В пахву битий… Здоровий, ірод…

Вони пройшли з кілометр. Дід радісно кивнув головою.

– Он! Ну, слава Богу.

На самім березі коло річки лежав боком велетень, красень-ізюбр. Хотів напитись води, та так і закляк. Голова у воді.

– Добре! От добре! - радів дід Сірко. - Умочив панти, мов знарошне, щоб не подряпати, не поламати. Молодець.

Григорієві було трохи шкода таку прегарну тварину, почував себе, як убивець. Але це мить. Здушив у собі це дурне почуття. Дід урочисто зняв кашкет, перехрестився на схід сонця і взяв сокирку:

– А держи отак.

Сперш ножем провів по шкірі, зробивши велике коло круг рогів, а тоді по-мистецькому вирубав їх з черепом.

– Ох і ловкі ж! Оце фарт тобі! На. Держи. Григорій узяв. Так оце-о панти? Отакі вони! Роги - не роги, якісь гумові цурпалки. А таки роги, але молоді, по три пагінці лише пустили кожен. Не роги, а сама шкіра, чимсь наллята, а зверху аж мерехтить, вилискує шерсть густа та коротенька, що нею ті панти покриті.

Тим часом старий вправно і швидко оббілував тушу. Дав усьому лад. М'ясо вже порубане склав на траву і так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.

Те саме зробили й з другим. Раніше його підтягли до річки подалі. Це був молодший самець, але панти мав не гірші, менші, але красивіші, повніші і такі симетричні, як близнята.