Переспівниця - Коллінз Сюзанна. Страница 28

За цей час на Округ 13 скидали бомби ще чотири рази. Бомбардування були надзвичайно потужні, завдали багато шкоди, але нічого фатального. Кожне тривало кілька годин, так ніби Капітолій розтягував задоволення. Тільки-но ти починаєш думати, що все позаду, як нутрощі знову здригаються від ударної хвилі. Схоже, що основним завданням цього бомбардування було потримати нас в ув’язненні, а не знищити. Добряче зруйнувати округ. Завдати людям побільше клопоту з відновлювальними роботами. Але стерти з лиця землі? Ні. Коїн мала рацію. Ніхто не нищить те, чим сподівається заволодіти у майбутньому. Гадаю, що наразі Капітолій хотів припинити наші «Атаки в ефірі» й таким чином прибрати мене з телеекранів жителів усього Панему.

Ми майже не отримували інформації про те, що відбувалося на поверхні. Екрани лишалися чорними, і тільки з радіопередавачів час від часу лунав голос Коїн, яка повідомляла про чергове бомбардування й види бомб. Отже, війна тривала, але ніхто з нас не знав, на якому вона етапі.

Тут, у бункері, ми також жили за певним розпорядком. Дотримувалися суворого розкладу харчування і купання, тренування і сну. Аби бодай трохи розвіяти нудьгу, нам було дозволено спілкуватися. Дуже скоро завдяки Денді наша «кімната» набула популярності і серед дітей, і серед дорослих. Завдяки вечірній грі у «крученого кота» Денді став справжньою зіркою. Це я її вигадала кілька років тому, в один із довгих нудних зимових вечорів. Потрібно було просто водити по землі промінчиком ліхтарика, а Денді намагався його зловити. Я любила цю гру, бо так мені здавалося, що Денді мав дурненький вигляд. Хай там як, усі вважали його розумним і чарівним. Мені навіть видали додатковий комплект батарейок — небачене марнотратство! — з цією метою. Жителі Округу 13 так давно не мали розваг!

Саме третього вечора, граючись із Денді, я відповіла собі на запитання, яке так мене мучило. «Кручений кіт» — чудова метафора у моїй ситуації. Я — це Денді. Піта, якого я понад усе хочу захистити і вберегти, — це світло ліхтарика. Доки Денді вірить у те, що в нього є шанс зловити миготливе світло, доти він стрибає, сичить, злоститься. (Саме так поводилась я після того, як мене забрали з арени і я дізналася, що Піта живий). Коли світло гасне, Денді спочатку не розуміє, що сталося, він збентежений, але згодом заспокоюється й починає займатися чимось іншим. (Саме так поводилася б я, якби Піта помер). Але єдине, що заводить Денді у глухий кут, — це коли я вмикаю світло, проте спрямовую промінчик високо на стелю, так що кіт не може доскочити. Тоді він тицяється туди-сюди, нявчить, не може заспокоїтися, і годі чимось відвернути його увагу. Він не припиняє дратуватися, поки я не вимкну світло. (Ось що намагається зробити зі мною Снігоу, от тільки мені не відомі правила гри).

Можливо, Снігоу хоче, щоб я це зрозуміла. Важко було думати, що Піту катують заради відомостей про повстанців. Однак що може бути гірше за думку про те, що його катують заради того, щоб розчавити мене морально? Остаточно усвідомивши це, я таки почала ламатися.

Після «крученого кота» ми лягали спати. Світло то спалахувало, то згасало; іноді лампи горіли на повну потужність, іноді — ледве жевріли, і ми тулилися одне до одного в цілковитій темряві. У нічний час лампи згасали майже повністю, і над кожним ліжком запалювалися нічники. Прим, яка зрештою повірила в те, що стіни не заваляться, спала обійнявшись із Денді на нижній полиці. Мама — на верхній. Я хотіла вилізти на верхню полицю, але мама переконала мене, щоб я лягла на підлозі, оскільки я дуже вертілася уві сні.

Тепер я не вертілася, тепер мої м’язи були постійно напружені — я намагалася не розклеїтися. Біль у грудях повернувся, я майже фізично відчувала, як від серця врізнобіч тягнуться рани. Вони розкраяли все тіло — руки, ноги, обличчя. Ще один поштовх — і я розколюся на сотні крихітних уламків.

Коли зрештою майже всі заснули, я обережно вислизнула з-під ковдри і навшпиньках вирушила на пошуки Фінея. Відчувала, що тільки він один у змозі зрозуміти мене. Він сидів на своєму місці під нічником, зав’язуючи й розв’язуючи мотузку, і навіть не вдавав, що намагається заснути. Коли я поділилася з Фінеєм своїм відкриттям щодо плану президента Снігоу, мене раптом осяяло: для Фінея це зовсім не новина. Саме так розчавили і його.

— Енні. Ось як на тебе тиснуть, правда? — запитала я.

— Її арештували не тому, що хотіли вибити відомості про повстанців, — кивнув він. — У Капітолії знають, що я ніколи їй нічого не розповідав. Заради її ж безпеки.

— О Фінею! Мені так прикро, — мовила я.

— Ні, це мені прикро. Я мав тебе попередити.

Раптом у пам’яті спливла сцена: я прив’язана до ліжка, скажена, люта, сама не своя. Це сталося після того, як мене викрали з арени. Фіней намагається мене заспокоїти, запевнити, що з Пітою нічого не станеться. «В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе».

— Ти мене попереджав. У вертольоті. Тільки коли ти сказав, що Піту використають проти мене, я гадала — як наживку. Щоб заманити мене в Капітолій, — мовила я.

— Байдуже, що я сказав. Було вже запізно: тобі б це вже не допомогло. Не попередив тебе ще перед Червоною чвертю — мав би й надалі тримати язика за зубами, — Фіней смикнув за кінець мотузки — і вузлик знову розв’язався. — Просто я не одразу все втямив. Після перших Ігор я думав, що ваш роман — вигадка, що ти просто підігруєш. Ми всі саме цього й очікували. Та коли Піту вдарило струмом і він мало не помер, я... — Фіней завагався.

Я повернулася думками на арену. Згадала, як схлипувала, коли Фіней оживляв Піту. Збентежений вираз на обличчі Фінея. Те, як він списав мою поведінку на вдавану вагітність.

— Що? Що ти?

— Я збагнув, що помилявся. Ти справді його кохаєш. Не знаю, як саме. Можливо, ти сама цього не знаєш. Але будь-хто підтвердить мої слова, — мовив він лагідно.

Будь-хто? Під час свого візиту перед Туром переможців Снігоу звелів мені поводитися так, щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів щодо наших із Пітою почуттів.

«Переконай мене», — сказав тоді Снігоу.

Виходить, за кілька днів у джунглях під палючим сонцем мені таки вдалося його переконати. Тепер у нього з’явилася зброя, якої він так потребував, щоб мене розчавити.

Ми з Фінеєм довго мовчали, спостерігаючи за вузликами, які то з’являлися, то зникали, та нарешті я мовила:

— Як ти це витримуєш?

Фіней здивовано глянув на мене.

— А я і не витримую, Катніс! Це ж очевидно. Щоранку я прокидаюся від чергового кошмару, і навіть тоді не отримую полегшення... — почав був він, та щось у моєму виразі обличчя зупинило його. — Ліпше не вдаваймося в подробиці. Мені потрібно вдесятеро більше часу, щоб зібратися, аніж щоб знову розклеїтися.

Йому відомо. Він мене розумів. Я глибоко вдихнула, збираючись на думці.

— Що менше ти про це думатимеш, то краще, — мовив він. — Завтра вранці ми передовсім роздобудемо тобі мотузку, а поки що візьми мою.

Решту ночі я провела на своєму матраці, одержимо зав’язуючи вузли, які Денді вивчав прискіпливим поглядом. Якщо якийсь вузол видавався йому підозрілим, він підкидав його у повітря і кілька разів кусав, поки той не розв’язувався. До ранку пальці мої понапухали, але я вперто продовжувала.

Після двадцяти годин мовчанки Коїн нарешті повідомила, що ми можемо вийти з бункера. Наші колишні кімнати знищені під час бомбардування, нам доведеться переселитися в нові. Ми чемно прибрали за собою й рушили до дверей.

На півдорозі до мене підійшов Богз і висмикнув мене з шереги. А тоді подав знак Фінею та Гейлу, щоб вони приєдналися до нас. Люди розступилися, пропускаючи нас уперед. Дехто навіть усміхався до мене: мабуть, гра у «крученого кота» зробила популярним не тільки Денді. Ми вийшли з печери, піднялися сходами нагору, довгим коридором дісталися одного з ліфтів і зрештою опинились у Штабі оборони. Дорогою я не помітила ніяких руйнувань, проте ми й досі були дуже глибоко.