Переспівниця - Коллінз Сюзанна. Страница 35

Всі лікарі довкола мене відчайдушно шкребли щось у записниках, намагаючись не проґавити жодного слова. Геймітч і Плутарх узяли мене попід руки, вивели з кімнати та притиснули до стіни в коридорі. Але я все одно знала, що Піта й далі верещить он за тими дверима й товстим склом.

Прим помилилася. Піту не врятувати.

— Я більше не можу тут залишатися, — мовила я тупо. — Якщо ви хочете, щоб я й надалі була Переспівницею, відішліть мене кудись.

— Куди ти хочеш поїхати? — запитав Геймітч.

— У Капітолій.

Це єдине місце, де в мене ще є незавершена справа.

— Не можна, — мовив Плутарх. — Аж поки не звільнимо всі округи. До речі, у мене гарні новини: опір придушено всюди, крім Округу 2. Це міцний горішок.

Усе правильно. Спочатку округи. Потім Капітолій. А тоді я полюватиму на Снігоу.

— Гаразд, — мовила я. — Тоді відішліть мене в Округ 2.

РОЗДІЛ 5

Як я й очікувала, Округ 2 був величезний. Він налічував кілька селищ, розкиданих по горах, у кожному з яких була копальня або кар’єр, хоча останнім часом деякі селища займалися тільки тренуванням миротворців. Однак це не завадило повстанцям, які мали потужну авіацію. Залишилася всього одна проблема: в самому центрі округу височіла практично непроникна гора, в якій ховалося серце усіх військових сил Капітолія.

Ми прозвали гору Горішком — я розповіла тутешнім ватажкам повстанців, змученим і розчарованим, про вислів Плутарха «міцний горішок». Горішок розбудували одразу після Чорних часів, коли Капітолій втратив Округ 13 і відчував гостру потребу в підземній фортеці. У них тоді ще залишалися деякі воєнні ресурси, розташовані на околицях Капітолія: ядерні боєголовки, авіація, війська, — однак значна частина їхньої потуги опинилася під контролем ворогів. Звісно, Капітолій не міг відтворити Округ 13, який ріс кілька століть. Натомість підземні копальні Округу 2 обіцяли деякі переваги. З повітря Горішок здавався звичайною горою з кількома входами. Але всередині були просторі печери: колись там витесували кам’яні брили, які потім витягували на поверхню й транспортували звивистими вузькими дорогами до віддалених місць для будівництва. Було навіть створено розгалужену систему підземних залізниць, щоб транспортувати шахтарів з Горішка в центральну частину головного міста Округу 2. Колію було прокладено аж до майдану, що його ми з Пітою відвідали під час Туру переможців. Ми стояли на широких мармурових сходах Будинку правосуддя, намагаючись не зустрічатися поглядами з зажуреними сім’ями Катона та Клівії, що їх зігнали до нас на зустріч.

Це була далеко не ідеальна місцевість — вона потерпала від численних зсувів, повеней і обвалів. Однак переваг було значно більше, ніж недоліків. Врізаючись дедалі глибше в гору, шахтарі не забували залишати великі опори й кам’яні стіни, щоб підтримувати конструкцію. Перш ніж обрати гору своєю воєнною базою, Капітолій про всяк випадок ще краще укріпив її. А тоді облаштував тут кімнати для нарад, казарми й арсенали, які нашпигував комп’ютерами. Капітолій розширив проходи, щоб вертольоти могли вилітати з ангара просто на поверхню, і встановив пускові установки. Але загалом зовнішній вигляд гори зовсім не змінився. Круті кам’янисті схили, порослі деревами, були домівкою для диких тварин. Капітолій створив природну фортецю, здатну захистити від ворогів.

Було одразу помітно, що Капітолій балував місцевих жителів. Досить було одного погляду на повстанців з Округу 2, щоб сказати, що їх добре годували й панькалися з ними в дитинстві. Деякі справді потрапляли в копальні й на кар’єри, але все-таки їх переважно навчали для роботи в Горішку або для служби миротворця. Молодих і вправних готували для Голодних ігор. А перемога в Іграх була чудовою нагодою розбагатіти й прославитися. Звісно, жителі Округу 2 ковтали пропаганду Капітолія набагато легше, ніж ми, адже вони отримували деякі вигоди. Але зрештою вони все одно залишалися рабами. Якщо нам годі було розраховувати на миротворців і працівників Горішка, то ми цілком могли покластися на каменярів, які й становили хребет опору.

За два тижні мого перебування тут нічого не змінилося. Довколишні села були в руках повстанців, місто поділене навпіл, а Горішок, як і раніше, недосяжний: усі входи забарикадовані, а серце надійно заховане під горою. Тоді як усі інші округи вирвалися з-під контролю Капітолія, Округ 2 і далі підкорявся йому.

Щодня я робила все від мене залежне, щоб допомогти. Відвідувала поранених. Записувала зі своєю знімальною групою короткі агітки. Мені не дозволяли брати участь у воєнних діях, але запрошували на військові наради, а це уже щось. Тут мені було набагато краще. Я почувалася вільніше, на руці не було розкладу, ніхто не обмежував мене в часі. Я жила у повстанських селах і довколишніх печерах. З міркувань безпеки мене часто переселяли з одного місця на інше. Вдень мені дозволяли полювати скільки заманеться — за умови, що поруч завжди буде охоронець і я не заходитиму задалеко. Я відчувала, як завдяки свіжому гірському повітрю повертається моя фізична сила, як прояснюється в голові. Однак коли туман розвіявся, я ще гостріше усвідомила, що ж сталося з Пітою.

Снігоу вкрав його в мене, змінив його до невпізнання й повернув назад. Богз, який приїхав у Округ 2 разом зі мною, зізнався: хай операцію добре спланували й підготували, врятувати Піту виявилося надто легко. Богз вважав, що якби Округ 13 не спробував урятувати Піту, то рано чи пізно його б усе одно доправили мені. Підкинули б у якийсь округ або просто в Округ 13. Пов’язавши йому великого банта й прикріпивши листівку з моїм іменем. Такий собі подарунок, запрограмований, щоб мене вбити.

Тільки зараз, коли він став не схожий сам на себе, я вповні оцінила колишнього Піту. Навіть більше, ніж якби він помер. Оцінила його доброту, стійкість, тепло, за яким ховався несподіваний жар. Цікаво, скільки людей на світі, окрім Прим, мами й Гейла, люблять мене беззастережно? Гадаю, у моєму випадку відповідь буде — ніскільки. Іноді, залишаючись на самоті, я витягала з кишені перлину і намагалася згадати хлопця з хлібом, його дужі руки, які в поїзді відганяли мої нічні кошмари, його поцілунки на арені. Силкувалася зрозуміти, що втратила. Але навіщо? Його немає. Піти немає. Хай що було між нами, воно в минулому. Все, що залишилося, — це моя обіцянка вбити Снігоу. Я повторювала собі цю обіцянку щонайменше десять разів на день.

В Окрузі 13 тривало лікування Піти. І хоча я не запитувала, Плутарх завжди веселим тоном повідомляв по телефону: «Добрі новини, Катніс! Здається, нам майже вдалося переконати його, що ти не мутант!» або «Сьогодні він дозволив нагодувати себе пудингом!»

Коли слухавку брав Геймітч, він похмурим тоном повідомляв, що Піті не стало краще. Слабкий промінчик надії подарувала моя сестра.

— Прим запропонувала знову його накачати, — повідомив Геймітч. — Активізувати змінені спогади про тебе, але при цьому дати йому дозу заспокійливого, наприклад, морфлію. Ми так і вчинили і показали йому запис вашої розмови в печері, коли ти розповідала історію про те, як роздобула козу для Прим.

— Йому стало ліпше? — запитала я.

— Ну, якщо вважати, що зніяковіння краще, ніж страх, тоді так, — мовив Геймітч. — Але я не впевнений. Йому на кілька годин забрало мову. Він був у ступорі. Коли нарешті отямився, то запитав тільки про козу.

— Ну звісно, — мовила я.

— Як справи у вас? — поцікавився Геймітч.

— Без змін, — відповіла я.

— Ми відсилаємо до вас команду на підмогу. Біпера та ще кількох, — сказав він. — Мізки, так би мовити.

Коли «мізки» приїхали, я зовсім не здивувалася, побачивши серед них Гейла. Я припускала, що Біпер привезе його — не через його велику обізнаність у сучасних технологіях, а для того, щоб він придумав пастку для тих, хто ховався в Горішку. Ще з самого початку Гейл запропонував поїхати зі мною в Округ 2, але я розуміла, що відриваю його від важливої роботи з Біпером, тому відмовилася. Сказала йому, щоб залишався там, де його найбільше потребують. Мені не хотілося казати Гейлові, що його присутність тут тільки дужче ускладнить ситуацію з Пітою.