Переспівниця - Коллінз Сюзанна. Страница 42

Я уже дійшла до дверей, але Пітин голос зупинив мене.

— Катніс. Я пам’ятаю хліб.

Хліб. Єдине, що нас зв’язувало до Голодних ігор.

— Тобі показали запис, де я про це розповідала, — мовила я.

— Ні. А що, є такий запис? Тоді чому Капітолій не використав його? — запитав він.

— Його записали того дня, коли ми тебе врятували, — відповіла я. Біль стискав мені ребра, немов лещата. Не варто було танцювати. — То що ти пам’ятаєш?

— Тебе. Під дощем, — мовив він тихо. — Ти копирсалась у нашому смітті. Я спалив хліб. Мама мене вдарила. Я виніс хліб, щоб викинути свиням, а натомість віддав тобі.

— Правильно. Саме так усе й було, — сказала я. — Наступного дня, після уроків, я хотіла подякувати тобі. Але не знала як.

— Після уроків ми були надворі. Я намагався зловити твій погляд. А тоді... здається, ти зірвала кульбабу.

Я кивнула. Він пам’ятає. Цього я нікому не розповідала.

— Мабуть, я дуже тебе кохав.

— Так, — голос мій урвався, і я вдала, що кашляю.

— А ти мене кохала? — запитав він.

Я не відривала очей від підлоги.

— Всі кажуть, що так. Тому Снігоу тебе і катував. Щоб зламати мене.

— Це не відповідь, — сказав Піта. — Я й не знав, що думати, коли мені показали деякі записи. Під час перших Голодних ігор усе мало такий вигляд, ніби ти намагалася мене вбити, скинувши вниз гніздо мисливців-убивць.

— Я хотіла вбити вас усіх, — мовила я. — Ви ж загнали мене на дерево.

— Пізніше ми багато цілувалися. З твого боку це мало не надто щирий вигляд. Тобі подобалося цілуватися зі мною? — запитав він.

— Іноді, — визнала я. — А знаєш, що зараз за нами спостерігає безліч людей?

— Знаю. А як щодо Гейла? — провадив він.

Я потихеньку починала вже лютитися. Плювати на Пітине одужання, Гейл — це моя особиста справа, а не тих людей за склом.

— Він також непогано цілується, — відповіла я коротко.

— І тебе не бентежить, що ти цілувалася нами з обома? Цілувалася з кимось іншим? — запитав Піта.

— Бентежить. Але я не збираюся питатися твого дозволу, — мовила я.

Піта знову засміявся — холодно, відсторонено.

— А ти не така проста, чи не так?

Коли я вийшла, Геймітч не протестував. Я мало не бігла коридором. Повз метушню кімнат. До пральні, щоб знайти там теплу трубу та сховатися за нею. Мені знадобилося чимало часу, щоб докопатися, чому я так зажурилася. Та коли я таки докопалася, спершу навіть не хотіла визнавати справжню причину. Часи, коли Піта вважав мене неперевершеною, позаду. Тепер він побачив, яка я насправді. Жорстока. Ненадійна. Маніпулятивна. Смертоносна.

І за це я його ненавиділа.

РОЗДІЛ 8

Приголомшення. Ось мої відчуття, коли Геймітч у лікарні повідомив мені новину. Через дві сходинки я помчала в Ставку, думки кружляли як навіжені, і ввірвалася в залу під час важливої військової наради.

— Що значить — я не поїду в Капітолій? Я мушу! Я — Переспівниця! — мало не кричала я.

Коїн неохоче відвела погляд від екрана.

— І як Переспівниця ти вже виконала своє основне завдання — об’єднала всі округи проти Капітолія. Не хвилюйся — якщо все піде по плану, ми відправимо тебе туди після капітуляції.

Капітуляції?

— Запізно! Я проґавлю всі бої. Я вам потрібна — кращого снайпера вам не знайти! — верещала я. Зазвичай я не люблю вихвалятися, але ж це правда. — Гейл їде!

— Гейл щодня відвідував тренування, якщо не був залучений до інших важливих справ. Ми впевнені, що він дасть собі раду на полі бою, — мовила Коїн. — А скільки тренувань відвідала ти?

Жодного. Ось скільки.

— Ну, подеколи я полювала. І... тренувалася з Біпером в арсеналі.

— Це не те саме, Катніс, — сказав Богз. — Ми всі знаємо, що ти кмітлива, відважна і влучно стріляєш. Але на полі бою нам потрібні солдати. Ти не вмієш підкорятися наказам, і ти явно не на піку своєї фізичної форми.

— В Окрузі 8 це не стало на заваді. Чи в Окрузі 2, — відгризнулась я.

— Ні там, ні там ти не мала вступати в бій, — мовив Плутарх і стрельнув на мене оком: мовляв, не бовкай зайвого.

Так, і стрілянина в Окрузі 8, і моє втручання в Окрузі 2 були діями спонтанними, нерозважливими і самовільними.

— І в обох випадках тебе поранили, — нагадав мені Богз. Раптом я побачила себе їхніми очима. Невисока сімнадцятирічна дівчина, яка заледве дихає, оскільки її ребра ще не загоїлися. Неорганізована. Недисциплінована. Недужа. Не солдат, а дитина, за якою потрібно постійно доглядати.

— Але я мушу поїхати, — мовила я.

— Навіщо? — запитала Коїн.

Не могла ж я їм сказати, що маю особисто помститися Снігоу, що це вендета. Чи що не можу залишатися тут, в Окрузі 13, поруч із новим Пітою, в той час як Гейл буде на полі бою. Однак у мене було безліч причин ненавидіти Капітолій.

— Згадайте Округ 12. Мою зруйновану домівку!

Президент замислилась над моїми словами. Якусь

мить поміркувала й мовила:

— Що ж, у тебе є три тижні. Це небагато, але можеш почати тренування. Якщо комісія вирішить, що ти годишся, можливо, твоє прохання розглянуть.

Ось воно. Це більше, ніж я сподівалася. Мабуть, я сама в усьому винна: день у день ігнорувала свій розклад і робила тільки те, що мені було до душі. Хто хоче бігати полем із рушницею за плечем, в той час як навколо стільки всього відбувається? І тепер мені довелося поплатитися за своє недбальство.

Повернувшись у лікарню, я застала там Джоанну такою ж лютою, як я щойно була сама, й переповіла їй слова Коїн.

— Може, тобі теж дозволять тренуватися?

— Гаразд. Я почну тренуватися. Але я поїду в той смердючий Капітолій, навіть якщо мені доведеться повбивати пілотів і самій вести вертоліт! — мовила Джоанна.

— Мабуть, краще не згадувати цього на тренуванні, — сказала я. — Однак я рада, що мене буде кому підкинути.

Джоанна усміхнулася, і я відчула прогрес у наших стосунках, нехай і крихітний. Не певна, що ми вже друзі, однак слово «союзники» буде цілком доречним. Це добре. Мені знадобиться союзник.

Наступного ранку, коли ми о 7.30 прийшли на тренування, на нас чекала несподіванка. Нас записали в клас початківців, чотирнадцяти-п’ятнадцятирічних підлітків; це було образливо — аж поки ми не втямили, що навіть від них відстаємо. І Гейл, і інші солдати, відібрані для поїздки в Капітолій, на вищому рівні. Після розминки — болісної! — кілька годин приділяли силовим вправам — ще більш болючим, — а тоді була п’ятимильна пробіжка, яка мене мало не вбила. Незважаючи на образливе піддражнювання Джоанни, заледве здолавши милю, я відстала.

— Це все ребра, — пояснила я тренеру, серйозній жінці середнього віку, до якої ми зверталися «солдат Иорк». — Вони досі забиті.

— Що ж, солдате Евердін, з мого досвіду, природним шляхом вони ще гоїтимуться щонайменше місяць, — мовила вона.

Я похитала головою.

— У мене немає стільки часу.

Вона зміряла мене поглядом.

— Лікарі не запропонували тобі лікування?

— А хіба існує якесь лікування? — здивувалась я. — Мені сказали, що ребра самі мають загоїтися.

— Вони завжди так кажуть. Але можуть прискорити процес, якщо я дам рекомендацію. Однак попереджаю наперед — це зовсім не весело, — мовила вона.

— Будь ласка! Я мушу потрапити в Капітолій, — сказала я.

Солдат Йорк більше не поставила жодного запитання. Тільки написала щось на аркушику та звеліла повертатись у лікарню. Я вагалася. Мені не хотілося пропускати тренувань.

— Я прийду на вечірні заняття, — пообіцяла я. У відповідь вона тільки стиснула губи.

Двадцять чотири уколи в грудну клітку — і я, розпластана на лікарняному ліжку, мало не заблагала принести назад мою крапельницю з морфлієм. Досі вона стояла поруч із моїм ліжком, щоб я могла скористатися нею будь-коли, однак останнім часом я старалася не зловживати, тримала крапельницю більше для Джоанни. Перед уколами мені зробили аналізи, щоб переконатися, що в крові не лишилося знеболювального, оскільки суміш двох видів ліків — морфлію і того, що палило зараз мене зсередини, — мала серйозну побічну дію. Мені пояснили, що наступні кілька днів будуть не з легких, але я попросила продовжувати.