Переспівниця - Коллінз Сюзанна. Страница 59

— Кресидо, де ми?

Крамниця Тигріс містилася за п’ять кварталів від Столичного кільця, а отже, і від резиденції Снігоу. Ми були дуже близько, та й «секрети» в цій зоні для безпеки мешканців резиденції були деактивовані. У нас уже є дещо для маскування, а якщо використати ще й хутряні вироби з крамниці Тигріс, то з’являється непоганий шанс дістатися резиденції непоміченими. А тоді що? Звісно, особняк охороняється двадцять чотири години на добу і оснащений камерами відеостеження й величезною кількістю «секретів», які активуються при найменшому русі.

— Нам потрібно виманити Снігоу з будинку, — мовив Гейл. — А тоді підстрелити.

— Він узагалі з’являється на людях? — запитав Піта.

— Не думаю, — відповіла Кресида. — Принаймні всі його останні промови транслювалися прямісінько з резиденції. А це було ще до того, як повстанці дісталися Капітолія. Гадаю, таким обачним він став після того, як Фіней публічно розповів про його злочини.

Саме так. Тепер не тільки тигріси ненавидять Снігоу, а ще й низка людей, які дізналися, як він учинив з їхніми друзями й родинами. Щоб виманити його з резиденції, потрібне диво. Наприклад...

— До мене б він вийшов, — мовила я. — Якби мене зловили. Він би точно зажадав публічної страти. Просто на сходах свого особняка... — я зробила паузу, щоб народ перетравив мою заяву. — Тоді Гейл зможе сховатися серед публіки та пристрелити його.

— Ні, — похитав головою Піта. — В цьому плані забагато «але». Снігоу може вирішити не вбивати тебе, а віддати на тортури, щоб отримати інформацію. Або ж накаже катувати тебе публічно, а сам сховається. Або ж уб’є тебе в особняку і тільки тоді виставить твоє тіло напоказ.

— Гейле? — обернулась я до Гейла.

— Занадто серйозне рішення, щоб приймати його, не обмізкувавши. Можливо, у крайньому разі, якщо все інше не вдасться... Треба ще поміркувати.

В тиші, яка запала, ми почули над головою тихі кроки Тигріс. Мабуть, час зачиняти крамницю. Тигріс замкнула двері, можливо, захлопнула ставні. За кілька хвилин панель на верхівці сходів ковзнула вбік.

— Піднімайтеся сюди, — почувся рипучий голос. — Дам вам поїсти.

Це вперше відтоді, як ми тут з’явилися, вона заговорила. Не знаю, чи це в неї від народження, чи виробилося за роки практики, але й муркотіла вона, як кицька.

Коли ми вилізли сходами нагору, Кресида запитала:

— Ти зв’язалася з Плутархом, Тигріс?

— Ще ні, — знизала плечима Тигріс. — Він сам здогадається, що ви в безпечному місці. Не хвилюйтеся.

Хвилюватися? Та я відчула неймовірне полегшення з того, що мені не даватимуть прямих указівок з Округу 13, а отже, не доведеться їх порушувати. Або вигадувати неоковирні виправдання своїм діям за останні кілька днів.

На прилавку лежало кілька черствих куснів хліба, шматок запліснявілого сиру і півпляшечки гірчиці.

І я пригадала, що тепер і в Капітолії не всі їдять удосталь. Я не могла не сказати Тигріс, що в нас іще залишилися деякі припаси, але вона заперечно похитала головою.

— Я майже нічого не їм, — мовила вона. — А якщо і їм, то тільки сире м’ясо.

Вона занадто вжилася в образ, але я вирішила не розпитувати. Мовчки зішкребла плісняву з сиру й розділила його на п’ять порцій.

За вечерею ми дивилися останні капітолійські новини. Уряд повідомив, що нас залишилося всього п’ятеро. За інформацію про нас обіцяли величезну винагороду. Кілька разів наголосили на тому, що ми надзвичайно небезпечні. На екрані з’явилися ми з автоматами в руках: капітолійцям показали, як ми стріляли в миротворців, але вирізали ті кадри, де мутанти відривали голови нашим товаришам. Особливу увагу приділили застреленій мною жінці. Вона лежала там, де ми її залишили, з грудей стирчала моя стріла. Перед зйомкою їй освіжили макіяж.

Ніхто не переривав капітолійської трансляції.

— Повстанці не робили сьогодні заяв? — запитала я в Тигріс. Вона похитала головою. — Схоже, Коїн гадки не має, що зі мною робити, коли виявилося, що я жива.

Тигріс гортанно засміялася.

— Ніхто не знає, що робити з тобою, дівчинко.

А тоді вона змусила мене вдягти пару хутряних штанів, хоча я й не могла за них заплатити. Від таких подарунків не відмовляються. Та й у підвалі було холодно.

По вечері ми спустилися вниз і продовжили міркувати над планом. Нічого путнього не спадало на гадку, але всі ми погодилися, що більше не варто пересуватися містом гуртом — слід розділитися й проникнути в резиденцію, а далі вже з’явлюсь я — приманка для президента.

Я погодилася на такий план, щоб уникнути подальших суперечок. Однак якщо я вирішу здатися раніше, то дозволу не питатиму.

Ми змінили пов’язки, знову прикували Піту до сходів і вмостилися на ніч. А за кілька годин я прокинулася — і виявила, що Піта з Гейлом ведуть тиху розмову. Я не могла не підслухати її.

— Дякую за воду, — сказав Піта.

— Без проблем, — відповів Гейл. — Я завжди прокидаюся вночі.

— Щоб перевірити, чи Катніс досі тут? — запитав Піта.

— Щось таке, — визнав Гейл.

На деякий час запала тиша, а тоді Піта заговорив знову:

— Гумористка Тигріс, правильно сказала. Ніхто не знає, що робити з Катніс.

— Ну, ми з тобою точно ніколи не знали, — мовив Гейл.

Вони обоє засміялися. Дивно було чути, що вони розмовляють отак. Майже як друзі. Але ж вони не друзі. Ніколи ними не були. Хоча й ворогами їх назвати важко.

— Вона кохає тебе, ти ж знаєш, — мовив Піта. — Сама фактично сказала мені це, коли тебе відшмагали.

— Не вір цьому, — відповів Гейл. — Як вона цілувала тебе під час Червоної чверті... мене вона ніколи так не цілувала.

— Це все було на публіку, — сказав Піта, однак у голосі його пролунав відтінок сумніву.

— Ні, ти її завоював. Усім пожертвував заради неї. Можливо, це єдиний спосіб переконати її в тому, що ти її кохаєш...

На довгу хвилю він замовк, а тоді мовив:

— Я мусив зголоситися добровольцем і посісти твоє місце у перших Голодних іграх. Захистити її ще тоді.

— Ти не міг, — мовив Піта. — Вона б тобі цього ніколи не пробачила. Ти повинен був подбати про її рідних. Родина важить для неї більше, ніж власне життя.

— Що ж, незабаром усе вирішиться саме собою. Сумніваюся, що ми всі троє доживемо до кінця війни. А якщо й виживемо, то нехай Катніс сушить собі голову, кого вибрати. — Гейл позіхнув. — Треба поспати.

— Ага... — Пітині кайданки брязнули об залізо — він умощувався. — Навіть не уявляю, як вона вибиратиме.

— Все просто, — останні слова Гейла долинули з-під шарів хутра. — Катніс вибере того, без кого не зможе вижити.

РОЗДІЛ 6

У мене по хребту пробігли мурашки. Невже я така холодна й розміркована? Гейл не сказав: «Катніс обере того, без кого в неї розіб’ється серце» або «без кого вона не зможе жити». Тут би йшлося про пристрасть. Але мій найкращий друг вважає, що я оберу людину, без якої «не зможу вижити». У голосі його не було й натяку на те, що мною керуватиме любов, чи жага, чи бодай сумісність характерів. Я просто холоднокровно оцінюватиму переваги, які зможе запропонувати мені мій потенційний партнер. Так ніби мій вибір — пекар чи мисливець — залежатиме від того, хто з двох зможе забезпечити мені довголіття. Це просто жахливо, що Гейл сказав таке, а Піта йому не заперечив. Особливо зараз, коли на моїх почуттях грають усі — то Капітолій, то повстанці... В ту мить зробити вибір було легко. Я здатна вижити без них обох.

Уранці в мене не було ні часу, ні бажання носитися зі своїми враженими почуттями. Ще вдосвіта зібравшись на сніданок (який складався з печінкового паштету й рисових тістечок), ми ввімкнули телевізор Тигріс. Час від часу в офіційну трансляцію врізався Біпер. У війні стався новий поворот. Очевидячки, чорна хвиля надихнула одного з підприємливих командирів на цікаву ідею: відправляти покинуті автомобілі на автопілоті вздовж вулиць. Машини детонували не всі «секрети», однак чимало. Приблизно о четвертій годині ранку повстанці прорвалися в місто з трьох боків — уздовж так званих ліній А, В та С — й уже майже дісталися серця Капітолія. Завдяки новій тактиці вони захоплювали квартал за кварталом з мінімальними втратами.