Гордість і упередженість - Остин Джейн. Страница 30

Джейн не забарилася з відповіддю на лист Керолайн і тепер рахувала дні, чекаючи від неї наступного листа. Обіцяний містером Коллінзом вдячний лист прийшов у вівторок, адресований він був їхньому батькові й написаний з такою врочистою серйозністю, наче його автор цілий рік жив у їхній родині. Розваживши своє сумління з приводу того, що сталося, він потім сповістив їх — у численних екзальтованих висловах — про те, що мав щастя домогтися кохання їхньої люб'язної сусідки, міс Лукас, а потім пояснив, що саме від прагнення насолоджуватись їхнім товариством він пристав так швидко на їхнє люб'язне побажання знову бачити його в Лонгберні, куди він має намір повернутися через два тижні в понеділок; бо, як він додав, леді Кетрін з таким ентузіазмом схвалила його намір одружитися, що їй хотілося б, аби ця подія сталась якомога швидше. Тож містер Коллінз висловив переконання, що саме думка леді Кетрін буде невідпорним аргументом для його люб'язної Шарлотти і та достроково назве той день, коли йому судилося стати найщасливішим зі смертних.

Новий приїзд містера Коллінза до Гертфордшира вже не був для місіс Беннет приємною обставиною. Навпаки: тепер вона не менше, ніж її чоловік, була схильна ремствувати з цього приводу. Дивно, що він збирався приїхати саме до Лонгберна, а не до Лукас-Лоджа; це завдавало також масу незручностей і змушувало хвилюватися. Вона страшенно не любить приймати візитерів, коли почувається досить погано, а з усіх людей закохані — люди найнестерпніші. Отак собі потихеньку бурчала місіс Беннет, і це бурчання змінювалося на пригніченість лише тоді, коли вона згадувала про відсутність містера Бінглі.

І Джейн, і Елізабет теж почувалися з цього приводу неспокійно. День спливав за днем, а про нього нічого не було відомо, окрім чутки, котра недовго ходила по Меритону, що взимку містер Бінглі не збирається приїздити до Недерфілда. Ця новина розлютила місіс Беннет, яка не забарилася заперечити її як недолугу брехню.

Навіть Елізабет почала побоюватися — не за байдужість Бінглі, ні, — а за те, що його сестрам удасться втримати його в Лондоні. Хоч як вона гнала від себе цю думку — таку небезпечну для щастя її сестри й таку, що вселяла сумнів у твердості характеру її кавалера, — та приходила їй до голови знову і знову. Вона боялася, що спільні зусилля його бездушних сестер й владного приятеля, в поєднанні з принадами міс Дарсі та лондонськими розвагами, візьмуть гору над його почуттями.

Що ж до Джейн, то її занепокоєння за такої непевності було, звичайно ж, боліснішим, ніж занепокоєння Елізабет, але всі свої почуття вона воліла приховувати, й тому ніяких розмов на цю тему між нею та сестрою не виникало. Але оскільки мати її не була такою делікатною, то рідко видавалася година, коли вона не говорила про Бінглі, не висловлювала свого нетерпіння щодо його приїзду; а то і взагалі — вимагала від Джейн обіцянки, що коли він не приїде, то вона вважатиме себе підло ошуканою. Джейн знадобилась уся лагідність її вдачі, щоби більш-менш терпимо перенести всі ці наскоки.

Виявивши неабияку пунктуальність, містер Коллінз повернувся через два тижні в понеділок, але в Лонгберні його прийняли далеко не так поштиво, як тоді, коли він з'явився вперше. Однак він був надто щасливим, аби звертати увагу на брак поштивості; й на щастя для інших, улаштування сердечних справ значною мірою позбавило їх його набридливого товариства. Кожного дня більшість часу він проводив у Лукас-Лоджі й повертався до Лонгберна якраз вчасно, щоб вибачитися за свою відсутність перед тим, як родина збиралася йти спати.

Місіс Беннет і справді перебувала в такому стані, що не позаздриш. Сама згадка про щось стосовно шлюбу кидала її в агонію роздратування, хоч куди б вона пішла, скрізь неодмінно тільки про це й говорили. Один вигляд міс Лукас був для неї ненависним. З ревнивою огидою дивилася вона на неї, оскільки та була її наступницею в цьому будинку. Щоразу, коли Шарлотта приходила до них, місіс Беннет здавалося, що та придивляється до свого майбутнього майна, а щоразу, коли гостя притишено розмовляла з містером Коллінзом, господиня була переконана, що розмовляють вони про маєток Лонгберн, вирішуючи — як би ото якнайшвидше нагнати з будинку її разом з дівчатами відразу ж після смерті містера Беннета. На все це вона гірко ремствувала при чоловікові.

— А й справді, містере Беннет, — казала вона, — важко уявити, що колись Шарлотта Лукас стане господинею в цьому будинку, що саме мені доведеться поступатись їй місцем і споглядати, як вона це місце посяде!

— Люба моя, не піддавайтеся таким гнітючим думкам. Сподіваймося на краще. Втішаймося тим, що вам не доведеться цього робити, бо, можливо, я вас переживу.

Але ця думка не дуже втішила місіс Беннет, тому вона нічого не відповіла, а просто продовжила:

— Для мене нестерпною є сама думка, що їм дістанеться цей маєток. Якби не майоратне успадкування, то я б не заперечувала.

— Проти чого б ви не заперечували?

— Проти всього.

— Дякувати Богові, майоратне право оберігає вас від такої байдужої нерозважливості.

— Ніколи я не почуватимуся вдячною, коли йтиметься про майоратне право. Як це так — без будь-яких докорів сумління спокійнісінько забирати у спадок маєток у чиїхось дочок? Я цього не можу збагнути! І хто — містер Коллінз! Чому саме він, а не хтось інший?

— Я даю вам можливість самій розв'язати це питання, — відповів містер Беннет.

Розділ XXIV

Прийшов лист від міс Бінглі й поклав край усяким сумнівам. У першому ж реченні містилося запевнення, що всі вони влаштувалися на зиму в Лондоні; далі йшлося про жаль її брата з приводу того, що він не мав часу засвідчити повагу своїм друзям у Гертфордширі перед від'їздом до міста.

Отже, всяка надія вмерла, і коли Джейн знайшла в собі сили перейти до прочитання решти листа, то знайшла там мало для себе втішного, крім засвідчень дружніх почуттів дописувачки. В основному, в ньому містилися вихваляння міс Дарсі. Знову йшлося про її численні принади, і Керолайн з радісною хвалькуватістю розповідала про їхню дружбу, що ставала все міцнішою, й навіть наважувалася провіщати здійснення побажань, котрі вона висловила у своєму попередньому листі. З великим задоволенням писала вона також про те, що брат її живе у будинку містера Дарсі, і, захлинаючись од захвату, розписувала плани останнього стосовно придбання меблів.

Елізабет, котрій Джейн не забарилася переповісти основний зміст листа, вислухала розповідь з мовчазним обуренням. Серце її переповнили почуття турботи за свою сестру та образи на інших. Настирливі нагадування Керолайн про небайдужість її брата до міс Дарсі не справили на неї ніякого враження. Не менше ніж раніше залишалась Елізабет впевненою у його щирих симпатіях до Джейн, але попри своє незмінне добре до нього ставлення, вона не могла без роздратування, що інколи межувало з огидою, думати про ту легковажність, той брак твердості характеру, котрі зробили Бінглі залежним від друзів-інтриганів і спонукали його принести власне щастя в жертву їхнім примхам і хитромудрим намірам. Однак, якби його щастя було єдиною жертвою, то він був би вільним марнувати його так, як йому заманулося б, але йшлося також і про щастя її сестри, а він не міг цього не усвідомлювати. Коротше кажучи, це була тема, стосовно котрої можна було поринати у тривалі та безплідні міркування. Ніщо інше не спадало їй на думку; дійсно симпатія Бінглі зійшла нанівець сама по собі, чи була вона придушена втручанням його друзів; знав він про почуття Джейн, чи вони пройшли поза його увагою — хоч як би там було, але це нічого не міняло в незавидному становищі та порушеному спокої сестри, хоча відповідь на ці запитання могла суттєво вплинути на думку Елізабет про Бінглі.

Лише через кілька днів набралася Джейн мужності, щоб повідати Елізабет про свої почуття. І нарешті, коли місіс Беннет залишила їх удвох після довших, ніж зазвичай, роздратованих ремствувань з приводу Недерфілда та його хазяїна, вона не втрималась і сказала: