На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 19

– Отож-бо! – підняв палець догори. – Слухай кума! Кум поганого не порадить.

Петро тільки зітхнув із прикрістю, посунув до потічка.

– Як повертатимешся – заскоч! – крикнув услід Галаган. – Обговоримо… побачене!

Реп’ях дістався Уляниного обійстя, та раптом розгубився. На гальма! Зупинився, знітився. Посунув до сусідньої хати. Гукнув Троянова.

– А сусідка ваша вдома? – Кивнув на Улянин двір. – Діло в мене до неї, – додав, наче його хто про те питав.

– У Капулетцях не перетнулися? Значить, з магазину ще не повернулася, – виказав обізнаність в Уляниних справах Троянов.

– Ну… То почекаю, – сказав Реп’ях, і хоч гостинний Троянов запрошував до себе, відкараскався.

Присів на пень під голими виноградними лозами – поки Уляна додому повернулася, у Реп’яха дупа до пня примерзла.

Вона не здивувалася. Тільки приклала долоню до щоки, ніби казала: «Ну, що ж ти мене не слухаєш?…»

– Діло в мене… – виправдався. – Прийшов у тебе свічу купити. Продаш?

– Обирай…

Пальці тонкі, рухи мов музика. Що то вона ворожить? Виставила на стіл велику картонну коробку, виймала з неї свічки – товсті і гладкі, мов обстругані стовбурчики, кольорові кульки, вигадливі куби з шорсткою поверхнею.

Реп’ях зацікавлено роздивлявся, нюхав, мацав, наче корову купував.

– Оця, приміром, скільки коштує? – врешті вибрав сіро-білу свічку-кубик, схожу на шматок закам’янілої солі.

– Тридцять гривень.

– Нормально, – кивнув. Поліз до кишені, на душі прикрість. Що за жінка та Уляна? Слова зайвого з неї не витягнеш. Хоч би чаю якогось запропонувала. Щоби затриматися… Він би рук не розпускав. Йому то по цимбалах. Він би просто посидів трохи. Подивився на неї…

– Знаєш, – сказав раптом. – Дружина моя кумові пожалілася, що геть я її в постелі не влаштовую. Отака в мене біда.

Уляна завмерла. Увіп’ялася очима у фото усміхненого хлопця в бейсболці, що воно стояло на столі посеред свічок. Опустилася на лаву біля столу.

– Син у мене… в тюрмі, – відповіла. – У Прилуцькій колонії для неповнолітніх. Товариша вбив. Ненавмисно. Самостріл удвох зробили… Випробовувати взялися… – замовкла, зціпила руки на грудях.

Реп’ях закляк на мить. Присів на лаву поряд з Уляною.

– То ти… сюди переїхала, щоби ближче до нього?

Уляна схлипнула судомно, затулила лице долонями – та навзрид. До Реп’яха притулилася – обійняв її за плечі, у самого руки тремтять.

– Не плач…

– З Ічні я сама… – Уляна йому крізь ридання. – Закінчила педагогічний у Києві, заміж там вийшла, Тьомку народила, у райвідділі освіти працювала, а чоловік… Покинув нас із малим. Женився вдруге, купив собі нове житло, а нам із Тьомкою все дорікав, що ми в його старій хрущовці залишилися. Так я… коли батьки в Ічні померли, дім їхній продала, колишньому чоловікові гроші віддала, щоби на сина квартиру переписав. А як із Тьомкою біда сталася… Мене з роботи звільнили… Сказали: не маю морального права у сфері освіти працювати. Геть без грошей залишилася. Потім колишній чоловік із квартири вигнав і продав її. Тільки частину моїх грошей повернув. П’ять тисяч доларів. Хіба на них житло купиш? Оце тільки на хату тут і вистачило… Я й шукала, щоби ближче до Прилук…

Затихла, глянула на Реп’яха винувато.

– Рік не плакала… – прошепотіла гірко.

Петро відсторонився знічено, наче гріх скоїв. Простягнув руку до Уляниного лиця, стер сльозу.

– Як до сина їхатимеш – гукни. Довезу… Усе ж тобі… економія.

– Дякую… – видихнула.

– …І комфорт. Не в автобусі. «Волга» в мене… Двадцять перша. Скоро відреставрую. До Великодня зроблю.

Уляна закивала, усе на синове фото дивилася.

– За тиждень сімнадцять йому… А побачення тільки наступного місяця.

– А мій день народження цього року одразу після Великодня, – зітхнув Реп’ях. – А за два дні після того Томин день народження. Я від неї всього на два дні старший.

Уляна наче схаменулася. Підвелася з лави, загорнула свічку в цупкий папір.

– Собі купуєш чи на подарунок?

– Собі. – Невідомо чого Реп’яхові на душі стало легко-вільно. – Ти вже не журися, Уляно. Збирай сили заради сина. І я тут… поряд.

Усміхнулася гірко.

– Гарна ти людина, Петре… Тільки… йди вже. Так краще.

Знітився вкрай, запхав пакунок зі свічкою за пазуху, уже двері розчахнув…

– Люди кажуть, дівчина та… що хату в мене купила… гола по хаті ходить.

– Брешуть, – відказала Уляна-зима.

Рівно за місяць після появи на Лупиному хуторі, сьомого холодного лютого, Майка гріла хату гарячими сорока градусами, лякала кульгавого Толю Гороха незрозумілими вибриками – навідріз відмовилася пити «Фармацитрон», ялозила вологими очима по білій стелі, шепотіла: «Ластівку б…» Це ж просто. Узяти фарб, що Толя приніс їх тиждень тому, бо Майка надумала наново побілену піч маками уквітчати, заколотити лазурі, й от тобі не стеля – небеса. А чорного в житті завжди через край. Вигреби сажі з печі, до будь-якої фарби чи олії додай – на ластівку вистачить.

– Мань, припиняй уже ці концерти, – сказав Горох. – Лікуватися треба.

Майка не пам’ятала, коли саме Толя вперше назвав її Манею. Манькою-манюнькою, дитинкою, за якою ходи, бо знайде горе.

– Чи оленів перестріти… – прошепотіла сухими вустами. – Толь… Тут є олені?

– Бачив…

– Хай би вийшли з лісу. До мого двору.

– Одужуй, пошукаємо. – Поставив на стіл склянку з гарячою водою, показав Майці пакетик «Фармацитрону». – Заколотити? Вип’єш?

– І так незле, – вперлася. – Ластівку б…

Горох брови зсунув, присів на край тапчана: що за дурна? І дратуватися на неї – зайве. Наче козу на мотузці, водити йому ту Маню, бо відпустити ніяк – пропаде ж.

– Прилетять навесні – повна стріха буде тобі тих ластівок, – відказав.

Майка відірвала від стелі вологі очі, обхопила гарячими руками Толину ногу.

– У Капулетцях є «Пепсі-кола»? «Пепсі» хочу…

– Та добре. – Накинув куртку-бушлат, приклав долоню до Майчиного лоба. – Не вставатимеш?

«Ні», – самими очима.

Коли за годину Толя Горох із пляшкою «Пепсі» кульгав лугом навпростець від Капулетців до Лупиного хутора, Майка стояла за хатою посеред двору, трусилася під ватяною ковдрою – загорнулася в неї, з чобітків босі ноги стирчать. Задерла голову в ясні небеса, спостерігала за чорними круками: кружляли-линули-ширяли у вишині, ганяли одне одного, співали-крукали.

– Мань, ну годі! До хати йди!

– Що вони роблять?… – прошепотіла Майка.

– Та ясно що – кохаються.

– У небесах?…

– А де ж їм? Птахи – не люди.

– Я теж… там хочу.

Горох підхопив на руки легку дівчину.

– Та добре, – пробурмотів із прикрістю, поніс до хати. – Тільки одужай спочатку.

Довгий тиждень Майка горіла-танула. Коли ставало геть зле, дивилася на Гороха вологими здивованими очима.

– Уже?… – питала.

– Що? – Горох обтирав Майчине тіло водою з оцтом, бентежився: а як помре?… Шкода її. Така ж… кульгава, як сам Горох. Тільки не признається.

Майка заплющувала очі, рухала руками хаотично – до лиця, по шиї, грудях…

– Винеси їх, – попросила раз пошепки.

– Кого?

– Тих… Що в куті.

Горох здивувався – невже про ікони каже? Два темні лики – Ісус, Богородиця Діва Марія. Толя власноруч полицю для них відновив, встановив у куті – не хиталися, для лампадки місця б вистачило, якби хто захотів теплим полум’ям освітити лики.

– Нащо?… – спитав.

Вона – дурна. Де там пояснити по-людськи? Відкинула ватяну ковдру, підвестися пнеться.

– Та добре! Лежи! Тільки скажи: куди їх?

– На волю…

Того дня на велетенській старій груші за хатою поміж голих гілок у місці, де стовбур ділився на три шляхи, причаїлися Син із Матір’ю. І хоч кульгавий Толя Горох церкви оминав, молитов не читав, на куполи не хрестився, не зміг просто так ікони посеред гілок лишити: широка дошка за полицю зійшла, закріпив її поміж грубими гілками, на дошку ікони поставив, над ними з уламків шиферу стріху гарну змайстрував – от уже й капличка на груші, не сирітство якесь занехаяне.