На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 27

– Алло! «Швидка»! – кричала, мов навіжена. – Терміновий виклик. Адреса? Не знаю я адреси! Є номер міського телефону! Жінка подзвонила й знепритомніла! Що?! Припиніть! Поки я шукатиму її адресу… Що? Майя! Гілка! Оператор гарячої лінії фармацевтичної компанії! Так! Жінка повідомила, що їй стало зле після прийому БАДу. Та змилуйтеся ж! Запишіть номер! Ви ж скоріше вирахуєте адресу! У вас же має бути база даних про всяк випадок. Вона ж там сама! Як це «звідки знаю»?! Якби хтось був поряд, я б почула. Вона слухавку не поклала. І тихо! Певно, старенька самотня. Ви пишете?

Медики записали номер і відрубали зв’язок. Майка вхопила страшну німу слухавку, белькотіла перелякано:

– Алло! Ви мене чуєте? Я вам «швидку» викликала. Чуєте? Вони вже їдуть. Алло! Потерпіть. Зараз, зараз… Алло!

Нерви – дзвони. Терпіння – на хвилину. Знову набрала «швидку».

– Я вам телефонувала. Щойно. Жінка втратила свідомість. Так! Номер телефону вам диктувала. Машина вже виїхала?

– Шукаємо.

– Машину?

– Адресу!

– Благаю! Скорше! Чуєте? Вона ж помре!

– Серйозно?! – роздратовано запитали на тому кінці дроту. – Отакі наслідки приймання того сміття, яким торгуєте!

– Про що ви?! Там людина помирає!

– Ти мене ще вчитимеш, шмаркачка! – Бац – кінець розмові.

– Ну, будь ласка! Ну, робіть щось! – Всидіти – ніяк. Бігала по затишному кабінету з чайником і вентилятором. Бубоніла: «Спішіть, спішіть».

За десять хвилин знову вхопила мобільний.

– «Швидка»?

– Ти?!

– Я!

– Поїхали.

– Дякую!

– Бригаду з МНС викликали. Щоби двері виламали.

– Дякую! А це… далеко?

– Биківня.

– Це де?

– Не киянка?

– Приїжджа.

– Лівий берег. До Броварів ближче, ніж до центру.

– Дякую. Можна я згодом вам ще зателефоную? Дізнатися… Що з жінкою.

– За годину дзвони, не раніше, – уже як давній знайомій втомлено відказала оператор «швидкої».

Майка зіщулилася в кріслі – у голові бензин: палає, нічим не загасити. На столі розривається телефон – ще комусь не спиться. «Ні! Не можу! Не візьму слухавки! Нема нікого! Зранку дзвоніть!»

– А раптом ще комусь зле?! – Тремтить, та слухавки не бере. Страшно! Розпач до крісла прибив, тільки одне в мізках: як та жінка? Якось перечекати годину, знову зателефонувати до «швидкої», дізнатися…

Ясність наступає хвилин за десять – у загальній кімнаті раптом спалахує світло, Майка визирає з кабінету – до неї суне SS.

– Стелло Сергіївно?… – Сама не своя від радості. – У мене тут… Жінка дзвонила… Жінці зле…

– Звільнена! – Стелла оминає Майку, як порожнє місце, входить до кабінету оператора гарячої лінії, продивляється журнал вхідних дзвінків.

– Але ж я…

– Інструкція, Гілка! Інструкція! Ніяких вихідних дзвінків!

– Я тільки до «швидкої» зателефонувала…

– Тобто ти… – Стелла ледь тримає себе в руках. – Ти вирішила, що наші препарати здатні спричинити погіршення здоров’я?… Забирайся!

– Добре… – Майка знизує плечима, винувато зиркає на начальницю. – А моя зарплатня за останній місяць…

– За що? За те, що ти намагалася знищити репутацію компанії? – Стелла відчиняє двері, жестом указує: на вихід!

Майка ще не вірить. Закидає на плече рюкзак.

– Це… несправедливо.

– Геть! – спокійно кидає Стелла.

Майка суне до дверей: кожен крок закручує всередині тугу пружину – сильніше, сильніше…

– Отрутою торгуєте?… – Зупиняється раптом, тремтить, набирається люті. – І не пече, що, може, хтось помре… Гаряча лінія в окремому кабінеті… Вихідні дзвінки заборонені… Та щоб тобі самій до кінця днів тільки БАДи жерти! – Вилітає з кол-центру.

На вулиці дощ. Січе: схаменися, дівко. Майка суне порожньою вулицею, плаче, бурмотить:

– Нічого, я ще… Ми тобі… Побачиш!

Зупиняться, лякається: що з тою жінкою?… «Швидка» на дроті.

– Вибачте… – шепоче Майка знесилено. – Це знову я.

– Відкачають її, – чує зморений голос. – Доправили до лікарні швидкої допомоги.

– Дякую вам…

– Зайве.

– А чому їй погано стало?

– А… Там цілий букет. Серце хворе, холестерин зашкалює, а вона ще вашого гівна наїлася… От і результат.

Майка усміхається спустошено – от і недарма почергувала. Роззирається, бо хочеться неодмінно одразу викласти першому ж перехожому історію однієї маленької перемоги, та нічною вулицею швендяють тільки брудні безпритульні пси. Дощ підганяє: біжи, змокнеш.

– Мене звільнили! – Майка дістається гуртожитку під ранок. Гріється чаєм, ніяк не може вгамуватися. – І до біса! Аніскільки не шкодую.

– Я шкодую! Що просила Стеллу за тебе! – Руслана супиться на своєму ліжку. – Хто тепер наші акції спонсоруватиме? Думаєш, легко пристойних людей знайти?! Ти все зіпсувала!

– Русько! Ти ж не знаєш, що сталося! – тетеріє Майка. – Ми ж горлянки надриваємо, щоби все по правді…

– Ти… ідіотка? – питає Вирва голосом SS. – Забирайся! Бачити тебе не хочу!

Майка дала комендантші двадцятку, того ж дня переселилася – лежала в ямі проваленого ліжка обшарпаної кімнатки поверхом вище. А у Вирви з’явилася нова сусідка, уже за день стала її адептом, заглядала в рота – Руслана ніколи не лишалася на самоті.

Мати громадянську позицію перехотілося. Поплакатися Вітці вирішила. Під весняним сонечком грілася на плитах майдану біля архістратига: місце зустрічі незмінне. А он і Вітка шкандибає, сьорбає на ходу пиво з банки. Чого вона вічно з тим пивом, як дурна? Сказати… Хай припиняє.

– Гілю, тобі пошити нічого не треба? – Вітка падає на плити поряд із Майкою, кидає під ноги порожню банку. – А то я машинку швейну купила. В одного знайомого… Крадена, певно, бо за копійки віддав. Оверлок тягне трохи, корпус покоцаний, а так – нічого. Японська…

– Нащо тобі машинка?

– Дизайнеркою стану. Нашию сарафанів на літо, віддам нашому кухарю Важі – у нього на Троєщинському ринку жінка ятку має, хай продає. Сказав: давай спробуємо. А тобі безплатно пошию що завгодно. Тканину тільки купи.

– Нема в мене грошей… – зізналася Майка. – Нічого немає. Таке все ніяке… Інститут той… Не знаю, що робити…

Вітка один рецепт успіху бачила.

– Іди прибиральницею до нас у ресторан, – сказала. – Можу посприяти. Тільки ворушися, бо то не твоя контора… Охочих багато.

Попереду світила сесія, довгоочікувані канікули, можливо, море і рідний Генічеськ, якщо назбирати грошей на квитки й оселитися в тітчиному сараї чи в когось зі знайомих, бо мама попередила: Григорій Іванович уже їхню хрущовку на все літо своїм знайомим здав, гроші наперед узяв, встиг вкласти їх у нову високотехнологічну штучну щелепу для свого старого рота й сукню з натурального шовку для коханої Надюсі.

– Хоч на квитки додому заробиш! – Вітка читала Майчині думки.

Наступного дня Майка слухала лекцію… в ресторані.

– Добу працюєш, дві відпочиваєш. Двісті п’ятдесят гривень за зміну плюс харчування. Маєш тримати в ідеальній чистоті зал, коридори, туалети, хол, кабінети керівництва… Усе – крім кухні. – Адміністратор ресторану, стильна причепурена жінка років сорока, вела Майку вглиб розкішного закладу, встигала окреслювати обсяг робіт, торкаючись пальцем стін, підвіконня, крісел, столів – і тут щоби блищало, і там, і всюди…

Майка сунула слідом. А інститут? Коли ж вона встигне? Попереду сесія, хвости ще підтягувати, та й добиратися на роботу в інший кінець міста.

– У нас лояльний хазяїн. – Адміністраторша зупинилася біля тісної кімнатки з інвентарем. – Дозволяє мінятися змінами, якщо в персонала виникає така потреба.

І Майка погодилася. «Хоч Вітку бачитиму частіше», – подумала.

Де там! Щоразу на добу потрапляючи всередину розкішного ресторану, втрачала відчуття часу і зовнішнього простору – драїла-драїла-драїла без передиху, падала на стілець у малій кімнатці з інвентарем, очі злипалися, та поспати не вдавалося – драїти… Не здавалася, тягла лямку за себе і немолоду прибиральницю Ліду, яка погодилася, щоби Майка відпрацювала нині за неї і звільнила собі тиждень перед сесією.