На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 44

Бібліотекарка з Яготина єдина з усієї палати прокинулася. Сидить на ліжку, насторожено спостерігає за Майкою – влетіла, кидає речі в рюкзак, вдягається.

– Майє… Ви куди? – шепоче бібліотекарка тихо, щоби не побудити інших.

Майка мовчить. Сльози душать, не дають роздивитися, чи всі речі в рюкзак увіпхнула. Ще труси, футболки, а місця вже нема. Виймає з рюкзака книгу. Натомість – труси, футболки. Залишає на постелі Русьчин плеєр із навушниками, суне до бібліотекарки.

– «Фауст». У перекладі Пастернака. – Кладе книжку жінці на коліна.

– Мені?

– Вам. Одужуйте.

– А ви куди, Майє? Вас виписали?

Майка киває, вискакує з палати, молить Бога, щоби ніхто не трапився на шляху, бо загризе, переступить, далі піде.

Нікого нема. Сходами вниз. Вилітає з лікарні. На вулицю. Ну, все. Вільна… Куди? Однаково… Іде вулицею – що далі від лікарні, то тихіше. Врешті зупиняється, схлипує судомно. Куди?… До гуртожитку? Нізащо! До мами з Луциком? Нізащо! До Андрія?

– Нізащо! – шепоче тоскно, серце стискається. – Сама…

Сідає на повалене дерево, що воно лежить при тротуарі, дістає гаманець. Скільки лишилося? Мама тягала з гаманця весь час, бо, казала, у них із Луциком зараз немає, а треба і медсестрам за уколи дати, і санітарці, і лікарю… У гаманці без десятки тисяча. Майка намагається пригадати: а було скільки? Не пам’ятає.

Несподівано дзвонить мобільний. Мама. Майка відрубає дзвінок, виймає з мобільного картку, ламає навпіл, кидає під ноги. Отак… Усе! Пропадіть ви… Живіть… у новій квартирі…

Підводиться, суне далі. Куди? Однаково…

За годину спустошеної ходи сили йдуть у землю, та Майка вперто суне далі – Мельникова, Бабин Яр, телевежа. Попереду – офіс «Гібралтару», Львівська площа і Ярославів Вал. Чому навіть відчайдушні шляхи ведуть туди, де раніше на неї чекали? Наштовхується поглядом на кав’ярню з намальованою коричневою чашкою на вітринному склі – треба перепочити. Сідає за столик.

– Чорного чаю. Тут палити можна?

Можна… Гарячий чай розтоплює застиглий відчай, сльози течуть по щоках. Майка витирає їх долонею, втуплюється в чашку, щоби не помічати здивованих поглядів двох молодиків за сусіднім столиком. До гуртожитку піде… Десь там поряд волоцюги знайомі. Приб’ється до них. Скаже: «Не женіть, трохи грошей маю». Вони не кинуть. Тягнутимуть, навіть коли впаде. У ніс – мерзенний запах, що він ішов від п’яної баби, її супутників. Скоти… Усі скоти. Нікого не бачити. Ніколи…

Роззирається: люди, люди… Підводиться рвучко. Лишає на столі тридцять гривень і знову виходить на вулицю.

Тут, у сірому від холоду й мокрого снігу дні волоцюжки вже не здаються такими скотами. Будь-кому кілька днів походити містом – без їжі, теплої води у крані, без дивана і даху над головою – усі б так тхнули! Їй скільки сил вистачить іти?… Вона тхнутиме, коли впаде?

Попереду офіс «Гібралтару». Ні, тільки не туди. Повертає ліворуч, брьохає мокрим снігом. За годину важкого шляху опиняється на Ярославовому Валу. Може, це доля?

Ось і знайомий поважний дім з історією і мансардою. У майстерні хірурга-художника Славка полюбляють говорити про соціалізм у чистому вигляді й знецінення вічних істин. Суне сходами нагору. Нащо теорії?… Поможіть. Дайте їй трохи практики…

Славко відчиняє двері, Майка спустошено констатує подумки: з майстерні не доносяться збуджені голоси, сплять троцькісти по норах. Хазяїн сам. Зітхає:

– Знаю…

Відступає на крок, жестом пропонує Майці: «Заходь».

– Ні… Я тут… На хвилинку. – Товчеться в передпокої, дивиться на Славка благально. – Ви мене тільки вислухайте, пане Славко.

– Чекай. Ти ж ніби в лікарні лежати маєш?

– До вас прийшла.

– Кажи…

– У мене пухлина. Боюся в лікарні залишатися. Не вірю їм усім! Вам вірю. Зробіть щось. Прооперуйте, ви ж теж хірург… Ви могли б… – Майка кліпає повіками, дивиться Славкові в очі. – Я… гроші маю.

– Так… – Хірург супиться, роззирається з прикрістю, вказує на майстерню. – Ходімо, чого у дверях стояти? Чаю заварю, побалакаємо.

Майка не встигає відповісти. Двері кухні відчиняються, у коридор виходить Андрій.

– Кого на порозі тримаєш?… – Усміхається на ходу, бачить Майку. Зупиняється, кидає на Славка роздратований погляд.

Славко чухає потилицю, знизує плечима: мовляв, а я при чому?!

– Ну… Поговоріть, якщо так, – буркає, зникає в майстерні.

У коридорі зависає така важка тиша – стеля гнеться. Майка прилипла спиною до стіни, очі блукають підлогою, наштовхуються на Андрієві кросівки. «Де босі ступні?» – думає безпорадно. Андрій мовчить. О, так… Він уміє витримати паузу. Майці байдуже. Майці не до ігор у мовчанку. Майка хоче впасти в Андрієві обійми, бо це єдине місце на землі, де вона забуває про все. Схлипує. Ступає крок до нього.

– Майє! – чітко вимовляє Андрій.

Майка зупиняється, дивиться на нього здивовано: Рити вже нема?…

– Мені потрібен деякий час… – продовжує Андрій так само чітко. Відступає на крок, риється в кишені, дістає щось, кладе Майці до кишені. – Маю все обдумати. Прийняти виважене рішення. Зателефоную. Домовилися?…

Майка не чує. Рити нема?… Штовхає двері, вибігає з квартири, сходами вниз.

– Ні, ну ти поц! – чує голос Славка. Хірург виходить на сходовий майданчик, гукає: – Майє! Стій! Повернися…

Майка задихається від сліз, біжить геть: сходами, двором, вулицею аж доти, доки сили не полишають остаточно. «Майє!» – звучить у вухах голос Андрія.

У ніч із тридцятого листопада на перше грудня Вітка під’їхала до найманої однокімнатної квартири на Воскресенці рівно опівночі, бо ресторан того дня зарезервували для бенкету на честь шістдесятиріччя якогось чиновника – компанія зібралася чимала, але на диво спокійна, навіть нудна. Ніхто не дебоширив, не бив посуду, не хапав офіціанток за сідниці. Напилися-наїлися, потанцювали трохи, рівно об одинадцятій підірвалися і залишили місце гулянки. Вітка з подругами-офіціантками посуд зі столів зібрала, скатертини в мішки поскладала, тихцем вискочила, хоч дівчата пропонували по п’ятдесят грамів. Та Вітку чекала інша забава – кухар Важа, що він хоч і був одруженим і навіть багатодітним, та у свої тридцять вісім інтересу до інших жінок не втратив, зиркав на них орлиним оком і якось дозиркався до того, що опинився у Вітчиній постелі. І так припала грузинові до душі худа білява матюклива Вітка, що вже кілька місяців поспіль при найменшій нагоді Важа мчав додому до колежанки по ресторанній важкій праці. Коли їхні зміни збігалися, після роботи Важа відганяв свій старий «Мерс» за квартал від ресторану, терпляче очікував на коханку. Хвилин десять цілувалися в автівці, а от сексом там займатися не наважувалися – їхали до Вітчиної квартири.

Тої ночі теж усе йшло по накатаній. Відпахали, націлувалися, поїхали до Вітки. Піднялися на третій поверх, дивляться – під дверима дівчина на рюкзаку сидить. Скрутилася – носом у коліна.

– Е… Наркоманка… – сказав Важа.

Вітка дівчину ногою буцнула – та підняла розпухле від сліз лице.

– Гіля? – здивувалася Вітка.

От, що й казати – пропав секс. Удвох із Важею заволокли Майку до квартири, всадили в крісло. Вітка на коханця винувато зиркнула, плечима знизала.

– Ну куди я її?! Давай уже якось іншим разом, – прошепотіла.

Засмучений Важа поїхав додому законною дружиною втішатися. Вітка всілася на килим навпроти крісла, у якому байдужим бовваном сиділа Майка, затисла зубами тонку цигирку, запалила…

– Що, Гілю? У дупу припекло? Як тобі срака, одразу про мене згадуєш! А як усе кльово – так: «Ой, Вітко, не можу говорити, перетелефонуй, я зараз така зайнята…»

Майка підвела на подругу сірі виплакані очі.

– Вітко… Можна я в тебе…

– Що?! Поживеш?

– Помру…

Під ранок у всьому будинку світилися тільки вікна Вітчиної квартири. Сиділи на килимі, пили ірландський віскі «Джеймсон», що його Вітка вкрала з ресторану.

– Суки! Блін, я хєрєю! Які всі суки! Ненавиджу Київ. Прикинь! До малого їздила й до гінеколога в Генічеську пішла. Ерозію припекти треба було. Так там мені за двадцятку й пляшку все зробили, а тут, падлюки, сто баксів вимагали. Нє, ну не виродки?! А в ресторані в нас… Посудомийку одну виперли. А за що? Дізналися, що рік тому з в’язниці звільнилася. У співмешканця дур знайшли, ну, і її… Як співучасницю. Така тьотка класна. Тиха, як миша. Драїла той посуд, аж гай гудів. Так плакала, благала – не виганяйте, у мене дітей двійко… Хазяїн, падла, морду скривив: «У нас порядний заклад…» Підар! А сам морожену польську свинину за свіжак видає! – Вітка насупилася. – Ей! Гілю! Ти мене слухай! Брешуть вони! Кого ти слухаєш? Та вони без грошей і не перднуть! Ти не смикайся! Усе, блін, зробимо! У нас бармен один працює… Так його матінці лікарі сказали: «Усе, тьотю, складайте ласти». А вона до Сінгапуру поїхала. Таке, каже, диво. Така країна… У лікарнях обладнання суперове, лікарі круті, ціни нормальні. Щось їй там зробили – нічого, бігає. А в нас би вже… Та кому ми тут всралися?…