На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 57

Припинила влаштовувати істерики кульгавому. Побачила понівечену ногу – наче прокинулася, повірила: нізащо Горох її не покине, годі й вередувати. Спокійно відпускала хлопця, коли з’являлася робота, і Горох зникав на кілька днів. Навіть не намагалася розібратися у своїх почуттях до нього. А нащо? Однаково все те обірветься невдовзі. Певно, хтось могутній-всесильний подарував їй наостанок людину-втіху. Ліки…

Горох із подивом відзначав зміни, що вони відбулися з дівчиною. Притихла, усміхалася безпорадно: «Їдеш? Та добре…»

Їхав, бо й сам змінився. Пиячити геть перехотілося. Він і раніше до пляшки ніколи не прикладався, якось не тягнуло. Зникнення Соломії підкосило, топив ту Солю в горілці, а вона не тонула – випливала з підсвідомості, сміялася, вабила, кликала так голосно – луна в порожній душі. Та напередодні Різдва порожнечу заполонила русява сіроока худа Маня, намалювала Горохові червоний хрест на серці, наче він «швидка допомога», і хоч іншого, крім бурхливого, божевільного сексу не просила, хлопець і без того розумів: пропаде дівка без нього. Геть до життя не пристосована. За зиму хіба що за грубкою стежити призвичаїлася та хату до ладу привела. А щоби там кумекати, що завтра їсти чи як дрова на місяць наперед заготовити, – яке там! Наче один день має, а що завтра – по цимбалах. І квола-бліда: дмухнеш – розсиплеться.

Навесні, крім випадкових заробітків, нову роботу знайшов: збирав березовий сік, відвозив до Добриків, де комерційна фірма скуповувала його за безцінь. Якщо літрів десять привезеш – ніяких грошей, та Горох зі світанком розставляв пластикові десятилітрові пляшки й відра у всіх навколишніх березняках: капав сік, капала копійка.

На випадкові заробітки ґрунтовно збирався: лишав Майці продуктів повні полиці, дрова біля печі складав, щоби надвір не бігала, дзвонити обіцяв і просив, щоби на город не лізла, колупалася у квітнику біля хати, бо переорав землю, граблями вирівняв, як міг…

– Картоплі привезу – посадимо, – сказав у середині березня, перед від’їздом на чергові недалекі заробітки.

– А що робитимеш? – раптом зацікавилася Майка.

– Якимсь бабі з дідом зручностей у хаті захотілося. Сантехніку встановити – не проблема. Яму вигрібну викопати треба, цеглою обкласти з віконцями для відтоку води, труби прокласти – марудна справа…

– Яма глибокою має бути?

– Метри два-три…

– І ти… лопатою?

– Я ж не бульдозер. Ясно – лопатою.

– А… нога? – спитала. – Певно, не можна тобі ногу так натруджувати.

Горох усміхнувся поблажливо.

– Однаково до ста років житиму, ніяка зараза не прилипне.

– Ворожка на картах кинула?

– Яєць крукових наївся.

– І що? – здивувалася.

– Коли малим був, у прабабці в Капулетцях часто тирлувався. А прабабця казала: «Хто крукове яйце з’їсть, той до ста років житиме, ніяка хвороба його не вб’є, а як уже хворий – одужає».

– Тоді б усі здоровими були, – сказала Майка.

– Та як?! Круки свої гнізда маскують – знайти важко. А як і знайдеш – фіг до нього доберешся. Посеред гілок майже на самій верхівці дерева, де гілки такі тонкі, що вони й під горобцем прогинаються, а людині туди неможливо долізти.

– А ти…

– А я малим був. Легким…

– Дістався?

Горох кивнув.

– Прабабця захворіла. Я й поліз… Одне яйце сам проковтнув, інше прабабці хотів принести, та круки…

– Що?

– Налетіли, ледь відбився. Впустив яйце… Вони його підхопили й гайда… Не вийшло нічого. Померла прабабця.

– Коли ж вони ті яйця висиджують? Улітку? – насторожено спитала Майка.

– Зараз і висиджують, – відповів Горох. – На початку квітня вже жовторотих матимуть. Я тоді так зловити крука хотів. Де там! Люди кажуть: «Не штука – вбити крука. Злови живим…» Я не зумів.

Вісімнадцяте березня. Устигне? Дурна думка засіла в мізках скіпкою – не видрати. Тремтіла від збудження. Провела хлопця, вискочила на подвір’я.

– Крукове гніздо знайду… Сьогодні ж.

Нишпорила поглядом по верхівках дерев. Дідько! Бруньки свіжі, зелені в очах мерехтять, посеред гілок пташки якісь скачуть – не круки. Круки – он вони: ширяють у повітрі, крукають голосно. Простежити? Куди полетять? До гнізда ж? Вибрала найчорнішого великого крука, стежила за ним поглядом, аж запаморочилося, та крук раптом подався світ за очі в бік лугу… Дідько! До вечора линдала хутором, дісталася лісу, очі боліли від напруження, та Майка вперто продовжувала шукати спасіння. А спасіння не було – кляті круки не виказували секретів.

Не здалася. Наступного ранку наїлася пігулок, щоби сили мати, закусила картоплею й солоним огірком, подалася до березового гайочка: може, там? Півдня потовклася під березами, поверталася до хутора знесилена, зла.

– Ненавиджу… – шепотіла крукам, що їх чорно в небесах, а де живуть – невідомо.

Не здалася. Подибала до лісочка, що він зеленів за хатами Уляни, Санджива й Троянова. Хауса перестріла – сидів на розлогому дереві, шматував упійману пташку.

– Допоможи… – попросила кота. – Вкажи, де круки живуть?

Хаус, підлота, пташку дожер, зіскочив із дерева, зник у високій сухій траві.

– Тварюка! – вилаяла кота, пішла лісочком. Ніби й угледіла купку сухих гілочок високо на одному дереві, біля яких крук крутився. Плигав із гілки на гілку, та гілки ті були настільки тоненькими – навіть здалеку видно, що не підібратися. Та й крук раптом крукнув на весь лісочок, злетів над деревом…

На третій день пошуків надії лишилося на сто кроків до жовтої хати, за якою буйно розрослися здичавілі груші і яблуні. «Люди туди не забрідають, небезпечно й затишно, – переконувала себе, – прекрасне місце для гнізда».

Обстежила садочок – сполохала якихось пташок, схожих на великих горобців із довгими чорними в білу смужку хвостами, – круків не було. Літали над головою, знущалися.

– Що ж ви такі обережні… – Плелася до колодязя: хоч води напитися, бо в роті пересохло.

– Добридень, дитино. – Уляна біля колодязя. – Ви з Толею картоплю ще не садили? – спитала так просто, ніби Майка вже не Гілка – Горохова Гілка!

– Як привезе, тоді й посадимо, – відказала похмуро.

– Полуницю за жовтою хатою шукала? – Уляна глянула в бік покинутої хати. – Там ще добрих кущів полуничних накопати можна. Хоч і дикі, а ягоди солодкі. Ми із Сашком давно те місце розвідали. І малини там собі накопали.

– Гніздо крукове знайти хотіла, – відказала Майка тоскно.

Уляна плечима знизала: мовляв, навіщо?

– Одна бабця в Капулетцях казала: «Де стерво – там і крук».

– Це як? – здивувалася Майка. – Круки біля поганих людей гнізда в’ють?

…Уляна вже потягла відро з водою до свого обійстя, Троянов махнув Майці від вишні – привіт! – Санджив обрізав виноград, розпалив на вулиці біля своєї хати велике вогнище, а Майка все стояла біля колодязя, роздивлялася верхівки дерев над хатами сусідів. Оце справді цікаво… Якось і на думку не спадало, що обережні круки свої гнізда просто поряд із хатами людськими влаштовують. І хто ж тут у нас стерво? Уляна? Троянов? Санджив?

Повитріщалася ще трохи, попленталася до хати – перепочити, на тапчані полежати. «Принаймні дізналася, що поряд зі мною живуть нормальні люди», – подумала.

Дійшла до ґанку, зиркнула на ікони, що вони й досі скніли на груші під шиферним дахом, – поряд з іконами на грубій, вкритій мохом гілці сидів великий чорнющий крук. Той самий, що Майка його підгодовувала взимку. Він, він… Його з іншими не сплутати.

Повела поглядом угору по гілках і остовпіла: на самісінькій верхівці старезної височенної груші роздивилася гніздо. Опустилася на ґанок, завмерла, ніби вмерла, косувала очима в бік груші. Крук покрутив башкою, злетів… Майка й не ворухнулася. Стежила за птахом. Крук покружляв над обійстям, полетів до груші. Усівся на тоненькій гілці поряд із гніздом, крукнув голосно. З гнізда вилетів інший крук, звився в небеса, звільняючи місце першому. Той не зволікав, за мить вмостився.

– Я – стерво? – Мало не розридалася од радості.