Голодні ігри - Коллінз Сюзанна. Страница 69

Гейл. На саму тільки думку про те, що за кілька годин я побачу Гейла, у мене всередині все похололо. Але чому? Важко пояснити. Я просто почувалася так, ніби брехала, ніби зрадила когось, хто мені довіряв. А точніше, я зра­дила двох. Під час Ігор у мене не було часу, щоб над цим замислюватися. А тепер Ігри закінчилися, і я їду додому.

— Щось не так? — запитав Піта.

— Нічого, — відповіла я.

Ми рушили далі, проминувши поїзд. Я була більш ніж упевнена, що тут немає камер, захованих по кущах. Але все одно не знала, що казати.

Раптом нізвідки з’явився Геймітч і до смерті налякав мене, поклавши руку мені на плече. І хоча довкола була пустка, він буркнув напівпошепки:

— Ви двоє молодці. Продовжуйте в такому ж дусі, коли ми прибудемо в округ, поки камери заберуться геть. Усе буде добре.

Я мовчки дивилася йому вслід і уникала Пітиного погляду.

— Що він мав на увазі? — здивувався Піта.

— Це все Капітолій. Їм не сподобалася наша ідея з ягодами, — випалила я.

— Що? Про що ти говориш? — запитав він.

— Вони угледіли в наших діях дух спротиву. Тож останні кілька днів Геймітч давав мені настанови щодо того, як поводитися. Щоб не погіршити і без того складної ситуації, — мовила я.

— Настанови? Але мені...

— Він знав, що ти кмітливий і сам упораєшся, — ска­зала я.

— Я й не підозрював, що маю з чимось упоратися, — мовив Піта. — Виходить, усе, що ти робила й казала останні кілька днів... і, мабуть, іще на арені... це все була просто стратегія, яку ви розробили вкупі з Геймітчем?

— Ні. Адже на арені я навіть не могла поговорити з Геймітчем, правда? — вичавила я.

— Але ти знала, що в нього на думці, еге ж? — мовив Піта.

Я прикусила губу.

— Катніс?

Раптом він випустив мою руку, і я ступила крок назад, щоб утримати рівновагу.

— Все це було заради перемоги в Іграх, — промовив Піта. — Все, що ти робила й говорила. Це все була просто гра.

— Не все, — сказала я, міцно притискаючи квіти.

— А скільки? Хоча байдуже. Гадаю, насправді важ­ливіше, що залишиться після того, як ми повернемося додому, — мовив він.

— Не знаю. Що ближче ми під’їжджаємо до Округу 12, то важче мені зрозуміти власні почуття, — буркнула я.

Він чекав на подальше пояснення, але я мовчала.

— Що ж, принаймні дай знати, коли нарешті зрозу­мієш, — сказав він, і біль у його голосі пронизав мене.

Він розвернувся і пішов геть. Я переконалася, що слух мій повністю відновився, бо незважаючи на гудіння дви­гуна, чула кожен Пітин крок. Заки я повернулася в поїзд, Піта уже ліг спати у своєму купе. Наступного ранку він також не показався. Вийшов зі свого купе тільки тоді, коли ми в’їхали в Округ 12. Він мовчки кивнув мені, на його обличчі не було жодної емоції.

Мені так хотілося сказати йому, що він до мене неспра­ведливий! Що ми були зовсім не знайомі. Що я робила все заради того, аби вижити, аби ми обоє вижили. Що я просто не могла пояснити свої стосунки з Гейлом, бо сама не знаю напевне. Що не варто кохати мене, бо я ніколи не вийду заміж, тож рано чи пізно Піта просто мене зненавидить. Та навіть якби в мене й були якісь почуття до нього, то це не мало жодного значення, бо я не хочу такої любові, яка веде до створення сім’ї, на­родження дітей. Невже він її хоче? Після всього, що ми пережили?

А ще я хотіла сказати, що встигла за ним скучити. Але це було б нечесно з мого боку.

Тому ми просто стояли і мовчки поглядали на нашу маленьку похмуру залізничну станцію. У вікно я поба­чила, що на платформі аж кишить від камер. Усі прагнуть подивитись на наше повернення додому...

Краєм ока я помітила, що Піта простягнув мені руку. Я невпевнено зиркнула на нього.

— Ще раз? На публіку? — мовив він. У голосі його не було люті. Там була порожнеча, а це набагато гірше. Хлопець із хлібом тікає від мене.

Я взяла Пітину долоню і міцно стиснула у своїй, при­готувавшись до зустрічі з камерами і більш за все на світі боячись тієї миті, коли мені доведеться її відпустити.