Інферно - Браун Дэн. Страница 14
Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.
— Сієнно, — прошепотів він. — Твій приятель... лікар Марконі... Це жахливо.
Вона мовчки кивнула.
— Мені страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твій статус у шпиталі є непевним, а тут іще розслідування почнеться... — Голос Ленґдона затремтів і замовк.
— Усе нормально, — сказала вона. — Мені не вперше перебиратися на нове місце.
Із відстороненого погляду Сієнни Ленґдон зрозумів, що сьогодні вранці у її житті змінилося все. А життя Ленґдона також скидалося на хаос, однак він відчув, що всім серцем співчуває цій жінці.
«Вона мені життя врятувала, а я їй життя зіпсував».
Вони сиділи мовчки цілу хвилину, і атмосфера між ними ущільнювалася, наче обоє хотіли поговорити, але не ма- л и що сказати. Зрештою вони були чужими людьми, і їхня
нетривала й химерна подорож щойно добігла дорожньої розвилки, де кожен мав обрати власний шлях.
— Сієнно, — нарешті озвався Ленґдон, — коли я розберуся з консульством, то, можливо, тобі знадобиться моя допомога... Звертайся, будь ласка...
— Дякую, — прошепотіла вона й сумно відвела очі до вікна.
***
Поволі збігали хвилини, і Сієнна Брукс відсторонено дивилася в кухонне вікно, думаючи про те, що їй готує сьогоднішній день. Хай там як, вона не сумнівалася, що її світ матиме наприкінці дня зовсім інакший вигляд.
Сієнна знала, що це, можливо, так адреналін на неї вплинув, але вона з подивом для себе виявила, що її вабить до цього американського професора. На додачу до своєї фізичної привабливості він, здавалося, ще й мав щире й добре серце. У якомусь далекому, іншому житті Роберт Ленґдон міг би навіть виявитися тим чоловіком, із яким їй захотілося б бути разом.
«Та він ніколи б не захотів бути зі мною, — подумала вона. — Бо я зіпсута».
Поки вона намагалася придушити емоції, щось за вікном впало їй в око. Вона стрімко підвелася і, притиснувшись обличчям до скла, увіп’ялася поглядом униз, у вулицю.
— Роберте, поглянь!
Ленґдон пильно поглянув униз на гладенький чорний мотоцикл BMW, який щойно з гуркотом підлетів до готелю «Пенсіоне ла Фіорентина» і зупинився. Його водій був високий та дужий, у чорному шкіряному костюмі та шоломі. Коли ж він граціозно зіскочив із мотоцикла і зняв із голови блискучий шолом, то Сієнна почула, як Ленґдону перехопило подих.
Шпичасте волосся жінки неможливо було не впізнати.
Вона дістала вже знайомий пістолет, перевірила глушник і засунула його назад до кишені куртки. А потім, рухаючись із грацією смертельно небезпечного хижака, прослизнула до готелю.
— Роберте, — прошепотіла Сієнна голосом, що тремтів від страху. — Щойно уряд Сполучених Штатів послав декого, щоб тебе вбити.
розділ 13
Прикипівши поглядом до готелю внизу, Ленґдон відчув, як його охопила паніка. Жінка зі шпичастим волоссям щойно зайшла до готелю, а він ніяк не міг второпати, звідки вона дізналася адресу.
Адреналін хлинув у його судини, вкотре заплутавши хід думок.
— Уряд моєї країни послав до мене вбивцю?
Сієнна була спантеличена не менше за нього.
— Роберте, це означає, що ота попередня спроба вбити тебе в шпиталі також була санкціонована урядом твоєї країни. — Вона підвелася і двічі перевірила замок у дверях своєї квартири. — Якщо консульство Сполучених Штатів має дозвіл на твоє вбивство... — Вона не закінчила думку, але їй і не треба було цього робити. Потенційні наслідки були самі собою очевидні й жахливі.
«Що ж вони, чорт їх забирай, хочуть мені приписати? Невже вони думають, що я щось скоїв? І чому на мене полює уряд моєї країни?!»
І знову Ленґдон почув ті два слова, котрі він здогадно мимрив, коли з’явився в шпиталі.
Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.
— Тобі тут небезпечно залишатися, — сказала Сієнна. — Нам тут небезпечно залишатися. — Вона вказала рукою на протилежний бік вулиці. — Та жінка бачила, як ми разом
тікали зі шпиталю, і я готова битися об заклад, що твій уряд і наша поліція вже намагаються вистежити мене. Моя квартира в суборенді на чуже ім’я, але рано чи пізно вони мене знайдуть. — Вона поглянула на біорурку, що лежала на столі. — Ти маєш розкрити її, негайно.
. Ленґдон пильно поглянув на титановий пристрій, але, окрім символу біонебезпеки, не побачив нічого.
— Що б там не було всередині, — сказала Сієнна, — воно, можливо, має ідентифікаційний код, назву якоїсь агенції, номер телефону чи ще що-небудь. Тобі потрібна інформація. Мені потрібна інформація! Твій уряд убив мого приятеля!
Біль, що прозвучав у словах Сієнни, різко відвернув Ленґдона від його думок, і він кивнув, підтверджуючи, що жінка має рацію.
— Так, я дуже вибачаюся... — Ленґдон аж скривився, знову почувши ці слова. Він обернувся до контейнера на столі й подумав: «Які ж таємниці там криються?» — Якщо я розкрию рурку, це може призвести до величезної небезпеки.
Сієнна на мить замислилася.
— Що б там не було всередині, воно надзвичайно надійно ізольоване, можливо, у пробірці з ударостійкого плексигласу. Ця біорурка є лише зовнішньою оболонкою, яка забезпечує додаткову міцність під час перевезення.
Ленґдон поглянув у вікно на чорний мотоцикл, припаркований біля готелю. Жінка ще не вийшла, але невдовзі вона дізнається, що Ленґдона там немає. «Що ж вона робитиме далі? — подумав він. — І скільки часу мине до того, як вона загепає у двері цієї квартири?»
І Ленґдон прийняв рішення. Він підняв титанову рурку й неохоче притиснув палець до чорної біометричної пластинки. Через секунду контейнер пискнув і гучно клацнув.
Поки рурка знову не замкнулася, Ленґдон ухопив її за обидва кінці й крутнув у протилежних напрямках. Коли він зробив чверть оберту, контейнер пискнув удруге, і Ленґдон збагнув, що йому вдалося вимкнути замок.
Відчуваючи, як спітніли долоні, він розкручував рурку далі. Дві її половинки плавно оберталися на бездоганно виточеній різьбі. А Ленґдон крутив, крутив із відчуттям, наче в нього в руках якась рідкісна й дорогоцінна матрьошка, тільки він не знає, що там усередині.
Після п’яти обертів дві половинки послабли, і Ленґдон обережно потягнув їх у протилежних напрямках. Коли проміжок між половинками розширився і в ньому показалася пінопластова вставка, Ленґдон поклав її на стіл. Захисна оболонка віддалено нагадувала довгастий пластиковий м’яч.
«А що, коли всередині нічого немає?»
Ленґдон легенько відігнув верхню частину пінопластової оболонки й нарешті оголив предмет, що крився всередині.
Сієнна увіп’ялася в нього поглядом, здивовано схиливши набік голову.
— Це точно не те, на що я очікувала.
Ленґдон сам гадав, що побачить якусь футуристичну на вигляд пляшечку, однак вміст біорурки можна було назвати яким завгодно, але не модерновим. Схоже, вишукано різьблений предмет був зроблений зі слонової кістки і мав приблизно такий самий розмір, як і трубочка з м’ятними льодяниками.
— Гарний... — прошепотіла Сієнна. — Схожий на...
— ...на циліндричну печатку, — сказав Ленґдон, нарешті дозволивши собі перевести дух. Винайдені шумерами три тисячі п’ятисотого року до нашої ери, циліндричні печатки були предтечами форм глибокого друку в друкарській справі. Різьблена декоративними зображеннями, така печатка мала поздовжній отвір, до якого вставлявся осьовий штир, щоб різьблений циліндр можна було котити як сучасний фарбувальний валик по вологій глині чи теракоті, аби «надрукувати» безперервну стрічку символів, зображень чи тексту.
Ленґдон здогадався, що ця конкретна печатка була, безперечно, рідкісною та коштовною, однак йому було невтямки, навіщо її замкнули в титановому циліндрі, наче якусь небезпечну біологічну зброю.