Інферно - Браун Дэн. Страница 32
— Куди ми йдемо? — нарешті спромоглася спитати Сієнна, хапаючи ротом повітря.
— Ми майже прийшли, — запевнив її Ленґдон.
«Прийшли? Куди прийшли?» Увесь двір був обнесений
стінами не менше трьох поверхів заввишки. Єдиним виходом, який побачила Сієнна, був автомобільний проїзд із лівого боку з масивними кованими ґратами, які, схоже, були ровесниками палацу й разом із ним пережили ті лихі часи, коли повсюди вешталися зграї грабіжників та мародерів. А за ґратами вона помітила поліцію, яка скупчувалася на п’яца дей Пітті.
Ховаючись за чагарниками, які росли по периметру двору, Ленґдон рішуче прямував до стіни перед ними. Сієнна уважно обдивилася прямовисну стіну — чи немає в ній дверей, але побачила лише нішу з, мабуть, найогиднішою статуєю, яку їй доводилося бачити.
«Господи милосердний, Медичі могли дозволити собі будь- який мистецький витвір у світі, але воліли вибрати отаке?»
Статуя, яку вони перед собою узріли, зображала товстого голого карлика, який сидів верхи на черепасі. Яйця карлика притиснулися до панцира черепахи, а з рота черепахи потроху капала вода, наче вона була хвора.
— Знаю, знаю, — кинув ідучи Ленґдон. — Це Браччо ді Бартоло — знаменитий придворний карлик. Якщо хочеш шати мою думку, то їм слід було б сховати його в оту гігантську ванну, яку ми вже бачили.
Ленґдон різко звернув праворуч і подався вниз сходами, які Сієнна змогла помітити лише тепер.
«Кажеш, це вихід?»
Спалаху надії не судилося довго жевріти.
Коли Сієнна звернула за ріг і пішла вниз сходами за Ленґдоном, то збагнула, що вони прямують у глухий кут, у пастку, стіни якої були вдвічі вищими за решту.
Більше того, тепер Сієнна відчула, що їхня тривала подорож невдовзі скінчиться на вході до зяючої печери... глибокого грота, вирубаного в тильній стіні. «Не може бути, щоб кін завів нас туди!» Над входом до печери лиховісно нависли схожі на кинджали сталактити. Трохи далі, у порожнині, розм’яклі геологічні структури вигиналися й стікали на стіни так, немов камінь плавився... і набував форм, які нагадували наполовину похованих гуманоїдів, що стирчали зі стін, наче проковтнуті каменем, лякаючи Сієнну. Уся ця картина нагадала жінці дещо з Боттічеллієвої «Мапи пекла».
Ленґдон чомусь зовсім не переймався цією обставиною й біг до входу в печеру. Раніше він щось сказав про Ватикан, але Сієнна аніскільки не сумнівалася, що в стінах Святого Престолу немає таких химерно-божевільних печер.
Коли вони підбігли ближче, погляд Сієнни впав на широкий антаблемент над входом — похмуре поєднання сталактитів та безформних кам’яних виступів, які наче поглинали двох напівлежачих жінок, прикритих збоку щитом із вмонтованими в нього шістьма кулями, або пале, — то був знаменитий герб Медичі.
Раптом Ленґдон різко звернув ліворуч і подався до входу, якого Сієнна раніше не помітила, — до маленьких сірих дверей із лівого боку печери. Здавалося, за цими обшарпаними дерев’яними дверима нічого значущого не могло бути, максимум — комірчина або приміщення для зберігання причандалля й припасів для благоустрою й озеленення парку.
Ленґдон кинувся до цих дверей, вочевидь, сподіваючись, що йому вдасться їх відчинити, але ті двері не мали ручки — лише мідний отвір для ключа і, вочевидь, відчинялися лише зсередини.
— Чорт забирай! — в очах Ленґдона з’явилася тривога, а його ентузіазм враз випарувався. — А я сподівався, що...
Раптом від високих стін довкола них гучно відлунило дзижчання безпілотника. Сієнна обернулася й побачила, як гелікоптер злетів над палацом і вперто попрямував у їхній бік.
Ленґдон також це помітив, бо схопив Сієнну за руку й кинувся до печери. Пригнувшись, вони саме вчасно встигли сховатися під сталактитовим навісом грота.
«Дуже доречний фінал, — подумала вона. — Стрімка втеча крізь браму пекла».
розділ 28
А за чверть милі на схід припаркувала свій мотоцикл Ваєнта. Прибувши до Старого міста через Понте алле Граціє, вона потім виїхала по колу до Понте Веккіо — знаменитого пішохідного мосту, що сполучав Палацо Пітті зі Старим містом. Пристебнувши шолом до мотоцикла, Ваєнта вийшла на місток і змішалася з ранковими туристами.
Над рікою безперервно дув прохолодний березневий вітерець, куйовдячи коротке шпичасте волосся Ваєнти і нагадуючи їй, що Ленґдон знає, яка вона на вигляд. Вона зупинилась біля ятки одного з численних торговців, що розклали на містку свій крам, купила бейсболку і низько насунула її на лоба.
Поправивши шкіряний костюм у тому місці, де випинався пістолет, Ваєнта зайняла позицію майже по центру мосту, обличчям до Палацо Пітті, невимушено прихилившись до опори. Звідти їй було видно всіх перехожих, котрі перегинали ріку Арно і входили до центру Флоренції.
«Ленґдон пересувається пішки, — сказала вона собі. — Якщо він придумає, як оминути Порта Романа, то цей місток є найлогічнішим маршрутом до Старого міста».
На заході, від Палацо Пітті почулося виття сирен, і Ваєнта замислилася, це добра чи погана новина. «Невже вони його спіймали?» Коли жінка напружила слух, намагаючись почути якісь натяки на те, що там відбувається, то раптом почула абсолютно новий звук: пронизливе дзижчання десь угорі. Вона інстинктивно підняла очі в небо — і помітила його відразу ж: маленький гелікоптер із дистанційним керуванням швидко злетів над палацом і понісся над вершечками дерев до північно-східного краю садів Боболі.
«Безпілотник спостереження, — подумала Ваєнта, відчувши приплив надії. — Якщо він злетів, то Брюдер і досі сподівається знайти Ленґдона».
Вертоліт швидко наближався. Вочевидь, він здійснював стеження за північно-східним краєм парку — ділянкою, розташованою найближче до Понте Веккіо та тієї позиції, яку зайняла Ваєнта, і це додало їй наснаги.
«Якщо Ленґдон утік від Брюдера, то він неодмінно піде в цьому напрямку».
Та раптом Ваєнта, спостерігаючи за гелікоптером, побачила, як він несподівано спікірував униз і зник за високою кам’яною стіною. Вона почула, як пристрій дзижчить, напевне, зависнувши десь попід вершечками дерев — вочевидь, він щось помітив.
розділ 29
Шукай — і знайдеш, — подумав Ленґдон, скоцюрбившись у тьмяному гроті разом із Сієнною. — Ми шукали вихід, а опинилися... в глухому куті».
Фонтан, аморфні обриси якого виднілися в центрі печери, слугував гарною схованкою, однак коли Ленґдон визирнув з-за нього, щоб оцінити ситуацію, то збагнув, що вже надто пізно.
Щойно до їхньої кам’яної пастки пірнув безпілотник і різко зупинився на вході до печери, зависнувши на висоті десяти футів над землею — він обстежував грот і дзижчав, наче якась розлючена комаха, що видивляється свою жертву.
Ленґдон відсахнувся й повідомив Сієнні цю неприємну новину.
— Гадаю, він встиг нас помітити.
У печері вищання безпілотника, що різко відлунювало від кам’яних стін, було майже оглушливим. Ленґдону важко було повірити, що їх узяв у полон мініатюрний безпілотний гелікоптер, однак він добре розумів, що тікати безглуздо. «Що ж тепер робити? Просто чекати?» Його початковий план проникнути за оті сірі дерев’яні двері був вельми раціональним, за винятком одного: він ніяк не міг передбачити, що ті двері відчинялися лише зсередини.
Коли очі Ленґдона призвичаїлися до темряви грота, він окинув поглядом їхнє незвичне довкілля, сподіваючись знайти хоч якийсь інший вихід. І не побачив нічого, що вселяло б оптимізм. Інтер’єр грота прикрашали скульптури тварин та людей, усі — на різних стадіях поглинання цими химерними й розм’яклими, мов лава, стінами. Засмучений, Ленґдон підвів очі до стелі, звідки лиховісно нависали сталактити.
«Доречне місце, щоби померти».
Грот Буонталенті, названий так на честь архітектора Бернардо Буонталенті, був, напевне, найдивовижнішим місцем у всій Флоренції. Свого часу його задумували як «павільйон сміху» для маленьких гостей Палацо Пітті. Три сполучені печери грота демонстрували суміш натуралістичної фантазії та готичної надмірності: утворені з краплинних конкрецій та текучої пемзи, вони наче або поглинали, або виштовхували з себе численні скульптурні фігури. Відомо, [цо в добу Медичі по внутрішніх стінах грота стікала вода, яка слугувала для охолодження замкненого простору спе- котним тосканським літом і створювала ефект справжньої печери.