Інферно - Браун Дэн. Страница 59

— Але сьогодні було інакше.

— Ленґдон спрямував погляд на літню подружню пару, що сиділа у фронтальній частині каплиці. Голова старого сильно нахилилася вперед, його підборіддя торкалося грудей — вочевидь, він крадькома дрімав. Але жінка, що сиділа поруч, навпаки, мала надзвичайно жвавий вигляд, а з-під її сивого волосся тягнулися донизу білі дроти навушників.

— «О, проблиск надії», — подумав Ленґдон і рушив проходом до подружжя. Як він і сподівався, ті характерні дротинки навушників тягнулися до айфону, що лежав у жінки на колінах. Відчувши, що на неї дивляться, жінка підвела голову й висмикнула навушники із вух.

Ленґдон і гадки не мав, якою мовою розмовляла та жінка, але всесвітнє поширення айфонів, айпедів та айподів спричинилося до появи лексикону, не менш поширеного у світі, аніж універсальні фігурки чоловіка та жінки, що «прикрашали» громадські туалети.

— Айфон? — спитав Ленґдон, удавано замилувавшись пристроєм, який лежав у жінки на колінах.

Обличчя старенької відразу ж освітилося усмішкою, і вона з гордістю кивнула.

— Така корисна й розумна штучка, — прошепотіла вона з британським акцентом. — Це мені син подарував. Я слухаю повідомлення зі своєї електронної пошти. Ви уявляєте? Я слухаю повідомлення з електронки! Цей маленький безцінний прилад фактично читає їх мені! А з моїм поганим зором це така підмога!

— Я також маю айфон, — сказав, усміхаючись, Ленґдон, обережно сідаючи біля жінки, щоби не сполохати її сплячого чоловіка. — Але минулої ночі я примудрився його загубити.

— О, яка трагедія! А ви не намагалися увімкнути послугу «знайди свій айфон»? Мій син каже, що...

— Який же я дурний, я навіть не здогадався ту послугу активувати. — Ленґдон засоромлено глянув на жінку й обережно і невпевнено почав: — Якщо це вас не надто потурбує, чи не могли б ви позичити мені ваш айфон на хвилину? Мені треба дещо подивитися в Інтернеті. Це мені дуже допомогло б.

— Та які проблеми, звичайно ж! — Витягнувши навушники, жінка подала йому пристрій. — Нема питань. От бідолаха.

Ленґдон подякував їй і взяв айфон. Поки старенька щось туркотіла про те, як було б жахливо, якби загубився її айфон, Ленґдон розгорнув ґуґлівське пошукове вікно й натиснув кнопку мікрофона. Коли пристрій пискнув один раз, Ленґдон чітко начитав шуканий рядок: «Данте, “Божественна комедія”, “Рай” пісня двадцять п’ять».

Жінка здивувалася, бо, певно, іще не знала про таку властивість айфону. Коли на маленькому екрані з’явилися результати пошуку, Ленґдон крадькома зиркнув на Сієнну, яка гортала якийсь рекламний проспект біля кошика із записками до Беатріче.

Неподалік від того місця, де стояла Сієнна, у затінку на- вколішки напружено молився чоловік у краватці, низько нахиливши голову. Ленґдон не бачив обличчя незнайомця, але його серце стиснулося жалем до цього самотнього чоло- віка, який, вочевидь, втратив свою кохану і прийшов сюди за втіхою.

Ленґдон знову зосередив увагу на айфоні, і через кілька секунд знайшов посилання на цифровий варіант «Божествен-

ної комедії», доступ до якого був безкоштовний, бо той ресурс

призначався для загального користування. Коли сторінка розгорнулася саме на пісні двадцять п’ять, Ленґдон зізнався сам собі, що глибоко вражений можливостями нових технологій. «Час мені кинути бути таким снобом і твердолобим прихиль- ником книжок у шкіряних палітурках, — подумав він. — Ці електронні книжки також є по-своєму корисними».

Старенька занепокоєно спостерігала за його діями, а потім обережно натякнула на високі розцінки за пошук в Ін- тернеті на закордонних ресурсах. Ленґдон зрозумів, що «вікно можливостей» розчинилося для нього ненадовго, і тому цілковито зосередився на веб-сторінці, яка з’явилася перед його очима.

Текст був дрібний, але тьмяне освітлення в церкві зробило його більш читабельним на підсвіченому екрані. Ленґдон із задоволенням пересвідчився, що випадково надибав на переклад Мандельбаума — популярний сучасний варіант, автором якого був покійний професор Аллен Мандельбаум. За цей блискучий переклад він отримав найвищу нагороду Іта- лії — президентський хрест ордена «Зірка італійської солідарності». Хоча порівняно з перекладом Лонгфелло тексту Мандельбаума бракувало поетичності, він вирізнявся тим, що був значно зрозумілішим.

«Сьогодні чіткість є важливішою для мене, аніж поетичність», — подумав Ленґдон, сподіваючись швидко знайти в тексті посилання на конкретне місце у Флоренції, де Іґна- ціо Бусоні сховав посмертну маску Данте.

Малесенький екран айфону міг показувати лише шість рядків одночасно, і поки Ленґдон читав, йому пригадався увесь пасаж. На початку пісні двадцять п’ятої Данте згадував саму «Божественну комедію» і те, яких фізичних зусиль вартувало йому її написання, а потім висловлював надію, що, можливо, ця божественна поема зможе пом’якшити нелюдську жорстокість вигнання, яке не дозволяло йому повернутися до улюбленої Флоренції.

Пісня XXV

Якщо так станеться... що ця свята поема,

Цей твір, написаний і небесами, і землею,

Через який я схуд за всі ці довгі роки...

Якщо він зможе подолати ту жорстокість,

Яка мене до рідної домівки не пускає,

У ту кошару, де я спав малим ягням,

оточений вовками злими...

У цьому пасажі згадувалася «рідна» Флоренція, домівка, за якою тужив Данте, пишучи свою «Божественну комедію», та Ленґдон не побачив у ньому жодного конкретного натяку на ту чи іншу точку в цьому місті.

— А що вам відомо про розцінки на скачування інформації? — спитала старенька, із тривогою поглядаючи на свій пристрій. — Пам’ятаю, що мій син сказав мені бути обережнішою з інтернет-пошуком за кордоном.

Ленґдон запевнив її, що на його пошук піде лише хвилина й сказав, що відшкодує витрати, але таки відчув, що вона не дасть йому прочитати до кінця всі сто рядків двадцять п’ятої пісні.

Він швидко прогорнув текст до наступних шести рядків і прочитав далі:

Тоді вже з іншим голосом

та з іншим золотим руном Я повернусь додому як поет та одягну,

Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий;

Бо там я вперше увійшов до тої віри,

Що робить наші душі бажаними Господу,

А потім за ту віру, мені Петро

чоло вінцем прикрасив.

Ленґдон у загальних рисах також пригадав цей пасаж — нечіткий натяк на політичну угоду, яку запропонували Дайте його вороги. Згідно з історичними джерелами, «вовки», котрі не пускали Данте до Флоренції, повідомили, що він :іможе повернутися, якщо погодиться на публічний осуд: ста- і іе перед усіма парафіянами сам-один біля купелі в самій ряд- пині на голе тіло й таким чином визнає свою провину.

У пасажі, який Ленґдон щойно прочитав, Данте, відкинув- ім и таку принизливу пропозицію, заявляє, що якщо й повернеться коли-небудь до купелі, де його хрестили, то не в ряднині винуватого чоловіка, а з лавровим вінцем поета.

Ленґдон уже був підніс палець, щоби прогорнути текст далі, але жінка раптом запротестувала й простягнула руку до айфону, бо, вочевидь, передумала, злякавшись високих розцінок.

Та Ленґдон ледь почув її. За якусь частку секунди, коли його палець іще не встиг торкнутися екрана, його погляд ковзнув рядком тексту поеми, і професор прочитав той рядок вдруге.

Я повернусь додому як поет та одягну Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий.

Ленґдон витріщився на ці слова, відчувши, що, намагаючись поспіхом знайти натяк на якесь конкретне місце, він мало не пропустив те, що кидалося у вічі в найперших рядках:

.. .Біля купелі, де мене хрестили...

У Флоренції була розташована одна з найвідоміших у світі купелей, яку понад сімсот років використовували для того, щоби омивати й хрестити маленьких флорентійців, серед яких був і Данте Аліґ’єрі.

Ленґдон швидко уявив собі споруду з тією купіллю. То була пишна восьмикутна будівля, яка багато в чому мала більший стосунок до небес, аніж сам собор Дуомо. «А чи встиг я прочитати все те, що слід було прочитати? — подумав Ленґдон. — Невже саме цю споруду мав на увазі Іґ- націо?»