Інферно - Браун Дэн. Страница 70

Ленґдон зітхнув, вгамовуючи роздратування.

— Докторе Сінскі, узагалі-то кажучи, якщо вам хочеться дізнатися про якусь конкретну картину, то краще звернутися до того музею, де зберігається оригінал. У нашому випад- ку це буде Апостольська бібліотека у Ватикані. Там працює ціла низка прекрасних іконописців, котрі...

— Ватикан терпіти мене не може.

Ленґдон кинув на неї ошелешений погляд.

— І вас також? А я гадав, що лише мене.

Сінскі сумно всміхнулася.

— ВООЗ переконана, що поширення контрацепції є одним із ключових моментів забезпечення здоров’я у всьому світі — і для боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом, як СНІД, і для загального контролю народжуваності.

— А Ватикан вважає інакше.

Саме так. Вони витратили купу зусиль і фінансових ресурсів, аби переконати країни третього світу в тім, що контрацепція — це зло.

— Та отож. — Ленґдон усміхнувся з виглядом знавця. — Хто, як не купка сторічних старців-холостяків, знає краще за всіх у світі, як слід займатися сексом?

Із кожною секундою професор викликав в Елізабет де- далі більшу симпатію.

Вона потрясла циліндрик, щоби перезарядити його, а по- тім знову спрямувала зображення на стіну.

— Професоре, а тепер придивіться уважніше.

Ленґдон підійшов до зображення і вдивлявся в нього, по-

волі присуваючись іще ближче. Раптом він зупинився як укопаний.

— Дивно. Картину явно змінили.

«Ти диви, швидко як він це помітив!»

— Так, її змінили, і я хочу, щоби ви пояснили мені, що ці зміни означають.

Ленґдон замовк, пильно оглядаючи зображення, з особливою пильністю придивляючись до десяти літер, які утворювали напис «catrovacer»... потім його погляд ковзнув до чумної маски... а потім — до химерної цитати по краю картини, згідно з якою істину можна було побачити лише «очима смерті».

— Хто це зробив? — настійливо спитав Ленґдон. — І звідки взялася саме ця картина?

— Узагалі-то, що менше ви знатимете, то краще. Я споді- ваюся, ви спроможетеся проаналізувати ці зміни і розкажете нам, що вони означають. — І вони кивнула на робочий столик у кутку.

— Тут? Зараз?

Елізабет знову кивнула.

— Я знаю, що це нахабство з мого боку, але мені на- віть важко пояснити вам, наскільки для нас це важливо — Вона зробила паузу. — Можливо, це питання життя і смерті.

Ленґдон уважно подивився на неї.

— Розшифрування змін, внесених у картину, може зайняти певний час, але якщо для вас це так важливо...

— Дякую... — перервала Сінскі професора, щоб він часом не передумав. — Може, ви хотіли б кому-небудь зателефонувати?

Ленґдон похитав головою і відповів, що планував провести цей вік-енд у тихій самотності.

Прекрасно. Сінскі всадовила Ленґдона за стіл із проектором, папером, ручкою та переносним комп’ютером, що мав захищений супутниковий зв’язок. Ленґдона вкрай ошелешило те, що ВООЗ раптом зацікавилася зміненою картиною Боттічеллі, але він, виявляючи повагу до цієї організації, старанно взявся за роботу.

Доктор Сінскі гадала, що професор годинами вивчатиме картину без видимого конкретного результату, тому вирішила тим часом зробити дещо з власної роботи. Час від часу директорка ВООЗ чула, як Ленґдон трусив проектор і щось записував у блокноті. Та не минуло й десяти хвилин, як Ленґдон поклав ручку й заявив:

— Cerca trova.

Сінскі здивовано втупилася в нього поглядом.

— Перепрошую?

— Cerca trova, — повторив він. — «Шукай — і знайдеш». Ось про що йдеться в цьому закодованому написі.

Сінскі поквапилася до стола, сіла поруч і стала з цікавістю слухати розповідь Ленґдона про те, що рівні Дантового пекла переінакшили і що коли повернути їх на попереднє місце, то в результаті вийде вислів італійською: «Cerca trova».

«Шукай — і знайдеш? — подумала Елізабет. — Оце і все, що хотів сказати мені цей безумець?» Фраза звучала як прямий виклик. Бентежний спогад про останні слова цього маніяка, сказані під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, знову постав у її пам’яті: «Що ж, тоді вважаймо, що наша гра почалася».

— Бачу, ви пополотніли, — сказав Ленґдон, задумливо дивлячись на неї. — Наскільки я розумію, ви не такого результату очікували?

Сінскі опанувала себе й поправила на шиї амулет.

— Не зовсім так. Скажіть... а вам не здається, що ця ма- па пекла закликає мене шукати й знайти?

— Так. Cerca trova.

— А там не йдеться, де я маю шукати?

Ленґдон потер руки й замислився, а тим часом біля стола збиралися працівники ВООЗ, цікаві до інформації.

— Прямо про це не йдеться, ні... хоча я маю досить добре уявлення про те, де вам слід почати.

— Тоді розкажіть мені, — сказала Сінскі з несподіваною для Ленґдона настійливістю.

— У такому разі, що ви скажете про Флоренцію в Італії?

Сінскі стиснула губи, щосили намагаючись не виказати

своєї реакції. Однак її підлеглі, схоже, власну реакцію приховувати не збиралися й обмінялися ошелешеними поглядами. Один із них вихопив телефон, щоб кудись дзвонити. А другий мерщій гайнув у двері до носової частини літака.

Ленґдон розгубився.

— Я щось не так сказав?

«Безумовно», — подумала Сінскі.

— А чому ви сказали «Флоренція»?

— Cerca trova, — відповів він, швидко пригадавши давню таємницю, пов’язану з фрескою Базарі в Палацо Веккіо.

«Отже, Флоренція», — подумала Сінскі, почувши все, що їй треба. Вочевидь, то не було простим збігом обставин, що її заклятий ворог стрибонув униз і розбився на смерть лишень за кілька кварталів від Палацо Веккіо у Флоренції.

— Професоре, — сказала вона, — коли я показала вам свій амулет і назвала його кадуцеєм, ви помовчали, немовби збирались щось сказати, але потім завагалися і, вочевидь, передумали. Що саме ви збиралися сказати?

Ленґдон похитав головою.

— Нічого. То пусте. Інколи мої професорські звички стають надокучливими й надмірними.

Сінскі прискіпливо глянула йому у вічі.

— Я питаю вас тому, що хочу знати, чи можу довіряти нам. Що ви хотіли сказати?

Ленґдон проковтнув слину і прокашлявся.

— Не знаю, чи це важливо, але ви сказали, що ваш амулет с давнім символом медицини, і це правда. Та коли ви назвали його кадуцеєм, то зробили поширену помилку. Кадуцей має дві змії довкола жезла й крильця вгорі. А на вашому амулеті одна змія й немає крилець. Ваш символ називається...

—.. .жезл Асклепія.

Ленґдон здивовано схилив голову набік.

— Саме так.

— Знаю. Просто я перевіряла вашу правдивість.

— Перепрошую?

— Мені було цікаво, чи скажете ви правду, хоч якою б неприємною вона не була.

— Схоже, цей іспит я провалив.

— Не робіть цього більше. Абсолютна чесність — це єди- ііий спосіб, у який ми зможемо разом над цим працювати.

— Разом працювати? А хіба ми ще не скінчили?

— Ні, професоре, ще не скінчили. Мені треба, щоб ви полетіли зі мною до Флоренції і допомогли мені дещо знайти.

Ленґдон отетеріло витріщився на неї.

— Сьогодні увечері?

— Боюсь, що так. Згодом я розповім вам, наскільки критичною є ситуація, що склалася.

Ленґдон похитав головою.

— Неважливо, що ви мені скажете. Я не хочу летіти до Флоренції.

— Я теж не хочу, — похмуро сказала вона. — Та, на жаль, наш час спливає.

розділ 62

Полуденне сонце відбивалося від блискучого гладенького даху швидкісного італійського потяга «Фречарджен- то» («Срібна стріла»), який мчав на північ, описуючи ефектну дугу сільською місцевістю Тосканії. Попри те, що він мчав із Флоренції зі швидкістю сто сімдесят чотири милі на годину, потяг «Фречардженто» майже не шумів, а його тихенький безперервний стукіт та погойдування справляли майже снодійний ефект на тих, хто в ньому їхав.

Для Роберта Ленґдона остання година минула, як у тумані.

А тепер, їдучи у швидкісному потязі, Ленґдон, Сієнна та Ферріс зручно вмостилися в одному з його приватних са- лотіні — невеличких купе першого класу з чотирма шкіряними кріслами та складаним столом. Скориставшись кредитною карткою, Ферріс викупив усе купе разом із широким асортиментом бутербродів та мінеральних вод, які Ленґдон із Сієнною жадібно поглинали після того, як помилися й почистили одяг у туалеті, розташованому поруч із їхнім приватним купе.