Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 103
Навкруги буяла пишна весна, якою я була неспроможна любуватися. Наближалось літо. Діана пробувала мене втішити, казала, що в мене хворобливий вигляд, і хотіла відвезти до моря. Сент Джон заперечував, казав, що мені бракує не розваг, а навпаки, якоїсь роботи: моє нинішнє життя аж надто безцільне, а мені потрібна мета. Мабуть, щоб заповнити цю порожнечу, він понадавав мені нових завдань з гіндустані і ще настирливіше вимагав їх виконання, а я, ніби зійшовши з розуму, не опиралася йому, бо вже не мала сили.
Якогось дня я сіла до книжок ще пригніченіша, ніж звичайно, я занепала духом з великої розпуки: вранці Анна сказала, що мені є лист; сходячи по нього вниз, я була майже певна, що то врешті доля мене порадує довгожданою звісткою, але то виявилася незначна звістка від містера Бріґса. З гіркого розчарування мені аж
сльози навернулися на очі, і тепер, коли я сиділа, розбираючи закарлючки та химерний стиль якогось індійського писаря, мої очі все заходили слізьми.
Сент Джон покликав мене читати; голос мене зраджував, і слова уривались риданням.
Нікого, крім нас, у вітальні не було: Діана грала якісь вправи, Мері поралась на грядці; стояв погожий травневий день, ясний, сонячний, овіяний свіжим вітерцем.
Сент Джона не здивувало моє хвилювання, він не спитав у мене про його причину, а тільки мовив:
— Зачекаймо кілька хвилин, Джейн, поки ви заспокоїтесь.
І поки я квапливо гамувала в собі цей напад горя, він сидів спокійно й терпляче, спираючись на стіл, і як лікар спостерігав вченим оком передбачений і цілком йому зрозумілий злам у хворобі свого пацієнта. Придушивши ридання, витерши очі й промимривши, що я сьогодні вранці почуваю себе негаразд, я знов узялась за текст і дочитала його до кінця. Сент Джон поприбирав книжки, замкнув стіл і сказав:
— А тепер, Джейн, ви підете зі мною на прогулянку.
— Зараз я покличу Діану й Мері.
— Ні. Сьогодні вранці мені потрібна тільки одна супутниця, і нею будете ви. Одягайтесь, виходьте через кухню і рушайте дорогою до вершини Марш Ґлену. Я вас за кілька хвилин наздожену.
Я ні в чому не знаю середини, тож, спілкуючись з людьми бездоганної, твердої вдачі, геть протилежними моїй, не могла дотриматись середини між цілковитою покорою й рішучим бунтом. Я завжди чесно виказувала послух, аж до тієї хвилини, поки в мені вибухала непокора, часом з вулканічною силою, але тепер ні обставини, ні мій настрій не спонукали мене до бунту, і я покірно виконала наказ Сент Джона і за якусь хвилину вже ступала глухою стежкою на дні долини поруч нього. Із заходу повівав свіжий вітрець, він вихоплювався з-поза горбів, духмяніючи вересом та очеретом, на небі не було ні хмаринки, щедро збагачений весняними дощами потічок збігав кудись виярком, повноводий і прозорий, відбиваючи золоті сонячні зайчики та сапфірові барви небесної бані. Звернувши зі стежки, ми ступили на м'який дерен, гарний, мшистий, яскраво-зелений, покраплений дрібнісінькими білими квіточками та всіяний зорями жовтого цвіту. А стежка вела далі між пагорби, що вже обступали нас з усіх боків.
— Відпочиньмо тут, — промовив Сент Джон, коли ми добулися до перших скель, що стояли на чатах перед ущелиною, куди потічок ринув водоспадом. Трохи далі здіймалися гори уже без дерну й квітів, убрані тільки в верес та оздоблені скелями. Суворий краєвид став просто диким, ясні барви поступились похмурим, гори ніби охороняли безнадійну самотину й останній захисток тиші.
Я сіла, Сент Джон стояв біля мене. Він дивився то на ущелину, то на долину, його погляд то спинявся на потічку, то здіймався до безхмарного неба, що надавало воді своєї блакиті. Він скинув капелюха, вітерець ворушив його волосся, пестив чоло. Здавалося, він розмовляв з духом цього закутка, а очима ніби з кимось прощався.
— І я побачу все це знову, — озвався він, — уві сні, коли спатиму на березі Ґанґу, та пізніше, коли мене огорне інший сон — на березі ще темнішого потоку.
Дивні слова дивної любові! Дуже сувора була любов цього патріота до своєї батьківщини! Він сів, десь із півгодини ми не перемовилися й словом; по цій мовчанці він заговорив знову:
— Я від'їжджаю за півтора місяця, Джейн. Я замовив собі місце на кораблі, що відпливає до Індії двадцятого червня.
— Хай береже вас Господь за те, що ви взялися до його справи, — відповіла я.
— Так, — мовив він, — в цьому моя гордість і радість. Я слуга непогрішного володаря. Я не стаю під людський провід, не підкоряюсь ницим законам і гріховній владі слабких земних створінь: мій володар, мій законодавець, мій керманич — це Всевишній. І мені дивно, що люди довкола мене не стають під його знамена, не прагнуть приєднатися до його справи.
— Не у всіх є ваша сила, а для слабких чисте божевілля крокувати поряд із сильними.
— Я не кажу про слабких, зовсім не думаю про них, я звертаюсь тільки до тих, що гідні цієї справи і можуть її сповнити.
— Таких мало, і їх треба ще пошукати.
— Ваша правда, але вже коли знайдеш, то треба їх будити, спонукати, напучувати, показати, в чому їхній хист та для чого їх обдаровано, виповісти їм волю небесну й запропонувати іменем Господа місце в лавах його вибранців.
— Але якщо вони справді здатні до такої справи, то чи не підказує їм це власне серце?
Мені здалося, ніби довкола мене збираються якісь страшні чари, заполонюють мене, я боялася, що Сент Джон от-от вимовить якесь фатальне слово, якесь заклинання і ним навіки візьме мене під свою оруду.
— А що вам каже ваше серце? — спитав Сент Джон.
— Моє серце мовчить... так, мовчить, — відповіла я, вражена й опанована страхом.
— Тоді за нього скажу я, — провадив він своїм невблаганним голосом. — їдьте зі мною до Індії, Джейн, моєю помічницею, моєю товаришкою.
Земля й небо закрутились в мене перед очима, гори захитались! Як ті християнські апостоли, я ніби почула заклик з неба: «Прийди й допоможи нам!» Та я не була апостол, не могла ані побачити посланця, ані піти за його закликом.
— О Сент Джоне! — вигукнула я. — Змилуйтесь наді мною!
Та я зверталась до людини, яка, роблячи те, що вважала своїм обов'язком, не знала ні жалю, ні вагань.
— Від Бога й природи, — провадив він далі, — вам призначено стати дружиною місіонера. Вони наділили вас не тілесними, а духовними дарами. Ви створені для праці, а не для кохання. Ви повинні бути — і будете — дружиною місіонера. Ви будете моєю. Я хочу взяти вас не задля свого задоволення, а задля служіння своєму володареві.
— Я не готова до цієї справи, мені бракує покликання, — відповіла я.
Видно, він розраховував на першу відмову, бо аніскільки не розсердився. І справді, коли Сент Джон, прихилившись спиною до скелі й згорнувши на грудях руки, втупив у мене свій погляд, я побачила, що він наготувався до довгої, нелегкої боротьби і мав досить терпіння, бо поклав собі здобути перемогу.
— Покора, Джейн, — мовив він, — є підвалиною християнських чеснот; ви слушно кажете, що не готові до цієї справи. А хто до неї готовий? Або хто, кого було воістину покликано, вважає себе гідним цього покликання? Взяти, скажімо, мене: я тільки прах і попіл. Як і святий Павло, я визнаю себе за одного з найбільших грішників, але я не дозволю, щоб думка про мою ницість залякала й відвернула мене від мети. Я знаю свого небесного наставника: він справедливий і всемогутній, і коли вже він вибрав таке слабке знаряддя для виконання такої великої справи, то, маючи безмежну силу, весь час допомагатиме мені, слабкому, виконувати його велику мету. Думайте, як я, Джейн, вірте, як я. Я вас запрошую прихилитися до скелі християнської віри, не сумнівайтеся, вона витримає тягар ваших людських слабостей.
— Я не розумію життя місіонера; я не знаю, в чому полягає його праця.
— Отут я, хоч такий недовершений, можу вам допомогти. Я готовий, скільки потрібно, пояснювати вам ваше завдання, завжди бути біля вас, підтримувати вас. Всього цього ви потребуватимете тільки спочатку, та скоро (адже я знаю ваші здібності) ви станете такі ж сильні і вправні, як і я, і вже самі даватимете собі раду.