Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 37

— Ні. Адель не відповідає ні за гріхи своєї матері, ані за ваші. Я й так увесь час опікуюсь нею, а тепер, дізнавшись, що вона, в певному розумінні, сирота (бо ж її кинула матір, а ви, сер, від неї відмовляєтесь), ще дужче прихилюся до неї. Чи ж можу я віддавати перевагу розпещеній дитині з багатої сім'ї, яка ненавидить свою ґувернантку, перед самотньою сиріткою, що горнеться до мене, як до друга?

— То ви он як дивитесь на це! Гаразд, мені пора йти, та й вам: уже темніє. Проте я лишилася з Аделлю і Пілотом надворі, побігала з дівчинкою наввипередки і пограла у волан. А коли завела малу досередини і зняла з неї капелюшок і пальтечко, то взяла її на коліна й сиділа з нею отак з годину, давши їй змогу торохтіти про що завгодно. Я не докоряла їй навіть за недозволені пустощі, — дівчинка завжди починала пустувати, коли на неї звертали увагу, і це виказувало в ній легковажність, успадковану, видно, від матері, й навряд чи властиву англійській вдачі. Проте вона мала й добрі якості, і я була схильна навіть перебільшувати їх. Я дошукувалась у ній схожості з містером Рочестером, та намарне: ні рисами, ані виразом личка вона не скидалася на нього. Мені було її жалко; якби вона хоч трошки скидалася на нього, він був би до неї прихильніший. Але увечері, в своїй кімнаті, я докладно перебрала в пам'яті те, що розповів мені містер Рочестер. Як він зауважив, мабуть, в самій цій історії не було нічого незвичайного: кохання багатого англійця до французької танцівниці і її зрада були для вищого світу, безперечно, досить буденною справою. Але чому його раптом охопило таке хвилювання, коли він говорив, що тепер задоволений і радий знову опинитися в звичному оточенні Торнфілд-холу? Я довго міркувала над цією обставиною, але потім мої думки звернулися в інший бік, бо вона поки що ніяк не з'ясовувалася, і я почала питати себе, як же мій господар ставиться до мене самої, звірившись мені, він віддав належне моїй скромності, — так принаймні думала я. Його поводження зі мною протягом останніх тижнів було врівноваженіше, ніж спочатку. Здавалось, я ніколи йому не заважала, він уже не прибирав холодного, гордовитого вигляду, коли я несподівано зустрічала його, навіть, здається, радів кожній такій зустрічі, завжди озивався лагідним словом, а то часом всміхався до мене. Коли ж він мене викликав до себе офіційно, то завжди бував привітний, і я почувала, що справді розважаю його і що ці вечірні розмови приємні нам обом.

Я здебільшого мовчала, але залюбки слухала його. Він був товариський, очевидно, йому подобалось малювати перед недосвідченою слухачкою картини з життя й побуту інших людей (я маю на увазі не жорстокі картини чи лихі дії, а такі, що розкривали переді мною незнаний світ і тішили мене своєю новизною), і я з захватом сприймала його ідеї, уявляла собі ті випадки, що їх він описував, подумки простежувала шлях, яким він мене вів, і ніколи не траплялося, щоб він здивував мене або збентежив якимсь двозначним натяком.

Його невимушене поводження звільнило мене від болючої скутості, дружня відвертість, чемна й привітна, з якою він ставився до мене, була дуже приваблива.

Іноді мені здавалося, що він скоріше мені родич, аніж хазяїн; щоправда, часом він знов ставав холодний і гордовитий, та я на це не зважала: я бачила, що винна в цьому його вдача. І я зробилась така щаслива, така задоволена від свого пробудженого інтересу до життя, що перестала нарікати на свою самотність та брак рідні, тонюсінький молодик моєї долі став місяцем напідповні, життя вже було не таким порожнім, здоров'я покращало, я набиралась тіла й снаги. Чи ж здавався тепер містер Рочестер потворним моїм очам? Ні, читачу, вдячність і часті приємні й щирі розмови спричинились до того, що для мого ока не було вже бажанішого обличчя. Його присутність у кімнаті зігрівала мене дужче за найяскравіший вогонь. Але я не забувала й про його вади, та й не могла забути, бо він раз у раз виявляв їх переді мною. Він був гордий, ущипливий, брутальний з підлеглими. Десь глибоко в душі я відчувала, що при всій своїй добрості до мене він безпідставно суворий до інших. А ще часто — хтозна-чого — бував у поганому настрої. Нерідко, коли він викликав мене, я заставала його в бібліотеці; він сидів самотою, схиливши голову на схрещені руки, а коли підводив її, на його обличчі був похмурий, аж злий вираз. Та я вірила, що до його вередів, брутальності та колишніх прогріхів (я кажу «колишніх», бо нині він, здавалось, збувся їх) спричинилася якась жорстока покара долі. Я вірила, що від природи він був людиною кращих нахилів, вищих засад і чистіших смаків, ніж ті, що йому виробили обставини й додало виховання чи примхи долі. Я вважала, що він був чудова людина, лиш трохи зіпсована й зневірена. Я не буду заперечувати, що побивалась його горем, хай яке воно було, і багато б дала за те, щоб його полегшити.

Я загасила свічку й лягла, проте мені не давала заснути згадка про те, який у нього був погляд, коли він спинився посеред алеї й сказав, що його очам явилась доля й визивно мовила, хай-но він спробує бути щасливим у Торнфілді.

«А чому й ні? — питала я себе. — Що жене його з цього маєтку? Чи він скоро звідси поїде? Місіс Фейрфакс казала, що містер Рочестер рідко висиджує в Торнфілді довше двох тижнів, а він он уже пробув тут аж два місяці. Якщо він поїде, то це буде сумна переміна. Скажімо, його не буде весну, літо й осінь, — якими безрадісними видаватимуться мені сонячне сяйво й погожі дні!»

Не знаю, заснула я після цих роздумів чи ні, у всякому разі, від мене миттю відлетів сон, коли я зачула тихе бурмотіння, якесь дивне й зловісне. Воно пролунало ніби десь наді мною. Я пожалкувала, що погасила свічку; ніч була темна-темнісінька, на душі в мене лежав тягар. Я підвелась і сіла в ліжку, прислухаючись. Звуки стихли.

Я знов спробувала заснути, але моє серце тривожно калатало. Далеко внизу в холі годинник вибив другу годину. І саме тоді хтось торкнувся моїх дверей — ніби провів по них рукою, пробираючись навпомацки коридором. — Хто там? — запитала я.

Ніхто не одізвався, і в мене все похололо. Раптом я згадала, що то міг бути Пілот; коли випадком забували зачинити кухонні двері, він пробирався до спальні містера Рочестера і вкладався біля порога — я сама не раз бачила його там уранці. Ця думка трохи мене заспокоїла, і я лягла. Тиша заспокоює нерви; в усьому будинку не чути було найменшого шереху, і я знов почала дрімати. Та цієї ночі мені не судилося заснути. Щойно наді мною схилився сон, як уже й утік з переляку: я почула таке, від чого в мене аж кров у жилах застигла.

Це був якийсь диявольський сміх — неголосний, здавлений, низький — здавалось, він лунав біля самої замкової щілини. Узголів'я було якраз від дверей, і мені спочатку здалося, що страшний сміх пролунав коло самого ліжка. Я сіла в постелі й оглянулася довкола, однак нічого не побачила в пітьмі; поки я озиралася, знову почувся той зловісний сміх, і тепер я впевнилася, що він лунав з-за дверей. Моїм першим поривом було встати й замкнути двері, а другим — іще раз голосно запитати: «Хто там?»

Хтось захрипів і застогнав. А за хвилину пішов коридором у напрямку сходів, що вели на третій поверх. Недавно там поставлено двері. Я почула, як вони рипнули й зачинилися, а далі все стихло. «Невже це була Ґрейс Пул? Може, в неї вселився диявол?» — подумала я.

Тепер я боялася лишатись сама й вирішила піти до місіс Фейрфакс. Я поспіхом натягла на себе сукню, напнула шаль, і, відсунувши засув, тремтячою рукою розчинила двері. Неподалік, просто на килимі хтось залишив засвічену свічку. Мене це здивувало, а ще дужче мене вразило те, що повітря в галереї було якесь сизе, ніби від диму; розглядаючись довкола, щоб виявити, звідки береться ця синювата імла, я почула ще й сильний запах горілого. Щось скрипнуло — то розчинилися двері. Це були двері до кімнати містера Рочестера, — звідти клубками йшов дим. Я забула про місіс Фейрфакс, забула про Ґрейс Пул та про її дивний сміх і прожогом кинулася в його кімнату. Язики полум'я здіймалися круг ліжка: горіла запона. А серед вогню й диму нерухомо глибоким сном спав містер Рочестер.