Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 41

І як тобі ще колись уявиться, що містер Рочестер прихильний до тебе, то витягни обидві ці картини й порівняй. Скажи сама собі: «Якби містер Рочестер побажав, то міг би домогтися любові цієї високородної леді, і хіба не смішно думати, що йому подобається ця бідна й непоказна плебейка?»

«Так я й зроблю», — запевнила я себе. Заспокоєна цим рішенням, я заснула. І свого слова додержала. Одну-дві години забрав у мене мій власний портрет, і десь коло двох тижнів я малювала на слоновій кістці мініатюрне обличчя уявної Бланш Інґрем. Вона виглядала пречудово, і контраст між двома портретами був такий великий, що більшого годі було й бажати в моєму самоприниженні. Ця робота пішла мені на користь: вона зайняла мою голову й руки і додала сили й стійкості новим почуттям, що їх мені часом хотілося б прогнати з свого серця.

Незабаром я мала право привітати себе з тим, що скорила почуття своїй волі. Завдяки цьому я зустріла наступні події доволі таки спокійно. Бо якби вони захопили мене зненацька, то хто зна, чи стало б мені сили вдавати байдужу принаймні зовні.

РОЗДІЛ XVII

Минув тиждень, десять днів, а містера Рочестера все ще не було дома, й від нього не надійшло жодної звістки. Місіс Фейрфакс казала, що вона не здивується, коли він просто з Ліза поїде до Лондона, а звідти подасться на континент і покажеться в Торнфілді десь аж через рік. Він уже не раз отак зненацька й несподівано покидав свій маєток. Коли я це чула, мене обсипало морозом, і серце завмирало в грудях. Я вже почала піддаватися гіркому розчаруванню, проте, добре розміркувавши й згадавши свої принципи, я не дала волі своїм почуттям. Мені аж дивно, як легко я поборола ці тимчасові вагання, як легко відкинула хибну думку, що поведінка містера Рочестера повинна глибоко мене цікавити. Не те, щоб я принижувала себе рабською думкою про свою жалюгідність. Навпаки, я казала собі:

«Тебе не єднає з господарем Торнфілда нічого, крім служби, за яку тобі платять гроші: ти вчиш його вихованку і, коли до тебе за

це ставляться з пошаною і вдячністю, то цього й слід чекати, зваживши на твою сумлінну працю. Повір, це єдиний зв'язок, який він насправді визнає між собою й тобою. Тож не роби з господаря предмета любові, ненависті чи розпачу. Містер Рочестер тобі не пара. Тримайся свого кола, не забувай про самоповагу і не даруй своїх сил, душі й щирого серця тому, кому така пожертва непотрібна і хто нею гребує».

Я спокійно виконувала свою щоденну роботу. Тільки коли-не-коли в голові моїй зринала думка, що доведеться кидати Торнфілд. Я несамохіть складала оголошення й уявляла собі, яка може бути моя нова служба. Я не бачила потреби спиняти ці думки:

може, вони мені принесуть полегкість.

Містера Рочестера не було вже десь понад два тижні, коли місіс Фейрфакс одержала листа.

— Це пише господар, — сказала вона, глянувши на конверт. — Тепер, мабуть, ми довідаємось — ждати його чи ні.

Поки вона ламала печатку й читала листа, я пила каву (це було за сніданком). Кава була гаряча, і раптовий рум'янець на моїх щоках завдячував саме цій обставині. А от чому затремтіла моя рука й чому я несамохіть вилила половину кави з чашки на блюдце, я б не могла сказати.

— От тобі й маєш! Часом мені здається, що в нас дуже тихо, та скидається на те, що тепер у нас буде роботи аж по зав'язку. Принаймні на якийсь час, — сказала місіс Фейрфакс, і далі тримаючи перед очима листа.

Я не зважилася відразу попросити пояснення, а спершу пов'язала Аделі фартух, дала їй ще одну булочку, налила молока в чашку, а тоді байдуже кинула:

— Може, містер Рочестер скоро повернеться?

— Авжеж. Пише, що за три дні. Він буде на той четвер. Та ще й не сам. Хто знає, скільки люду привезе з Ліза. Він звелів приготувати всі кращі спальні та як слід поприбирати бібліотеку й вітальню, і радить мені найняти більше людей на кухню. Хоч би із заїзду «Джордж» у Мілкоті або деінде. Дами прибудуть з покоївками, а джентльмени з камердинерами. Буде в нас як на ярмарку! — по цій мові місіс Фейрфакс поспіхом ковтнула свій сніданок і хутенько пішла готуватися до гостей. Ці три дні, як вона й казала, мешканці Торнфілда не мали коли і вгору глянути. Я думала, що всі покої в домі такі вже чисті й прибрані, що далі нікуди, та, видно, я помилялася. На поміч узяли ще трьох жінок. Мели, мили й натирали підлоги, вибивали килими, знімали, протирали картини, дзеркала й люстри, палили у спальнях каміни й просушували перед ними перини та ковдри. Такого я досі не бачила. Адель бігала серед цього гармидеру як несамовита. Готування до сподіваних гостей доводило її до екстазу. Вона веліла Софі переглянути всі свої «туалети», тобто суконьки, переробити ті, що «вийшли з моди», а решту вичистити й випрасувати. Сама вона не робила нічого, тільки гасала по парадних кімнатах, танцювала на ліжках, качалася на матрацах і вилазила на купи перин та подушок перед камінами, де аж гуло полум'я. На цей час вона була звільнена від уроків. Місіс Фейрфакс знайшла роботу й мені, і я весь час допомагала або скоріше заважала їй та куховарці в коморі. Вони вчили мене робити креми, наполеони, пиріжки з сиром, смажити птицю й прикрашати десертні страви.

Гості мали приїхати у четвер, годині о шостій, саме на обід. І до їхнього приїзду мені не було коли літати думками в хмарах. Я була весела й моторна, як усі, хіба що відставала у веселості від Аделі. Правда, коли-не-коли щось холодило мою радість і мимоволі відкидало мене в царство сумнівів, здогадів і неясних передчуттів. Це бувало, коли мені траплялося бачити, як двері перед сходами на третій поверх (останнім часом їх тримали на замку) помалу відчиняються і з них в накрохмаленому чіпці, білому фартусі та хустині виходить Ґрейс Пул, як вона у своїх повстяних капцях нечутно ступає по ґалереї, як заглядає у спальні, де все перевернуто догори дном, і, спиняючись то тут, то там, дає поради жінкам, чим найкраще протирати камінні ґрати, чистити мармурові полиці чи виводити плями на шпалерах, а тоді йде далі. Отак раз на день вона сходила на кухню, обідала, викурювала невеличку люлечку і з кухлем портеру в руках ішла назад, щоб зігріти душу в своєму похмурому відлюдному барлозі. Тільки одну годину з двадцяти чотирьох бувала вона внизу із слугами, а решту часу сиділа й шила нагорі, у низькій кімнаті

з дубовими шпалерами. А може, ще й сміялася сама до себе своїм моторошним сміхом — одним одна, як в'язень у тюрмі.

Найдивовижніше було те, що жодна душа в домі, крім мене, не зважала на неї й не дивувалася з її звичок, ніхто не пліткував про її становище і службу, ніхто не співчував її самотині й відлюдкуватості. Лише раз я ненароком підслухала уривок розмови між Лі та однією із жінок-поденниць. Десь, певне, мова зайшла в них про Ґрейс. Лі сказала щось, чого я не дочула, а жінка зауважила:

— Мабуть, їй добре платять?

— Так, — сказала Лі. — Я б сама хотіла мати стільки. Я не нарікаю на свою платню, ні — в Торнфілді платять по-божому, тільки ж я не дістаю й п'ятої частини того, що платять Ґрейс Пул. Вона відкладає гроші — що три місяці їздить до Мілкота в банк. Мене не здивує, якщо, пішовши звідси, вона зможе жити на ці гроші, бо зібрала їх таки чимало. Та вона, певне, звикла до місця. До того ж їй іще нема й сорока, а з її здоров'ям ніяка робота їй не страшна. Сидіти згорнувши руки їй ще рано.

— Вона, мабуть, дуже старанна? — спитала жінка.

— 0!.. Вона своє діло знає... і краще, ніж будь-хто, — значуще сказала Лі. — Тільки ж не кожний пішов би на це... хоч би як йому платили.

— Та воно так, — була відповідь. — Дивно тільки, невже господар...

Жінка хотіла була казати далі, аж тут Лі побачила мене і штовхнула її ліктем.

— А вона хіба не знає? — пошепки спитала поденниця.

Лі хитнула головою, і балачка, звісно, урвалася. З того всього я зробила висновок:

у Торнфілді є якась таємниця, і мене свідомо вилучили з числа тих, що її знають.

Надійшов четвер. Ще звечора все було готове до приїзду гостей: розстелено килими, повішено запони, ліжка застелено білосніжними укривалами, розставлено все, що треба, на туалетних столиках, протерто меблі, поставлено у вази квіти. І спальні, і вітальні стали ще пишнішими, ще світлішими.