Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 47

Я вже казала тобі, читачу, що навчилася любити містера Рочестера. А коли так, то чи могла я розлюбити його тільки через те, що він перестав помічати мене; через те, що я сиділа в одній кімнаті з ним цілі години, а він ні разу не поглянув у мій бік; через те, що всю його увагу полонила високородна дама, яка, проходячи повз мене, гидувала зачепити мене краєм сукні, а коли й кидала на мене погляд своїх темних владних очей, то тут же відводила їх, нібито глянувши на щось негідне уваги? Чи могла я розлюбити містера Рочестера тільки через те, що знала про його намір одружитися з цією дамою і щодня помічала в усій поведінці міс Інґрем горду впевненість, що так воно й буде; через те, що я була свідком, як він упадає коло неї, хоч і на свій лад — недбало й так, що змушує її саму шукати його прихильності, але скільки в цьому було чарів і яка приваблива була його гордовитість.

Все це не могло остудити або розвіяти любов, але його було цілком досить, щоб довести мене до розпачу. І досить — гадатиме читач — щоб збудити ревнощі, якщо жінка в моєму становищі насмілиться ревнувати до такої жінки, як міс Інґрем. Проте я не ревнувала. Навряд чи можна було назвати цим словом той біль, що пронизував моє серце. Міс Інґрем не могла викликати ревнощів: для цього вона була надто нікчемна. Даруйте мені цей буцімто парадокс, тільки я маю на увазі саме те, що кажу. Міс Інґрем була справді дуже показна, однак їй бракувало природності: була вона й гарна, й освіту здобула блискучу, та розум мала убогий, а серце — черстве. Ніщо не росло й не цвіло на цьому ґрунті, а отже, й не могло потішити вас своїми свіжими плодами. Вона була недобра; в ній не почувалося нічого свого, вона повторювала гучні фрази з книжок і ніколи не висловлювала, — бо не мала їх, — власних думок. Вона проповідувала високі почуття, та не знала ні співчуття, ні жалості, а ніжність і щирість були їй чужі.

Дуже вже часто вона виказувала це своєю зневагою й відразою до маленької Аделі. Коли дитина підходила близько до неї, вона щоразу відсилала її образливим словом, а іноді просто гнала з кімнати. Було ще двоє очей, крім моїх, які стежили за всіма виявами її вдачі, стежили пильно, вперто й хитро. Це були очі її майбутнього нареченого. Так, містер Рочестер невпинно наглядав за міс Інґрем. І от саме ця гострозорість, ця настороженість і цілковите розуміння всіх її вад, очевидна відсутність душі й серця в його почуттях до неї й були причиною моїх пекельних мук.

Я бачила, що він думає побратися з нею з причин родинних або з розрахунку, через те, що її знатність і зв'язки в світі підходять йому, але я знала, що він не віддав їй своєї любові і що всі її довершені прикмети не зможуть здобути цього скарбу. Ось що безперестанно гризло й мучило мене, ось чому в моєму серці палав невгасимий вогонь певності: вона не могла його зачарувати!

Якби їй вдалося відразу полонити його, і він, скорений, поклав би їй до ніг свою любов, то я б затулила лице, відвернулася до стіни і (образно кажучи) померла для них. Якби міс Інґрем була добра, шляхетна жінка, сильна духом, палка, чула, поблажлива й розумна, то мені б довелось битися з двома тиграми — ревнощами й відчаєм. І хай би вони й розірвали моє серце, я була б довіку спокійна від свідомості її безперечної переваги й схилилася б перед нею. І що більша була б ця перевага, то дужче вона б захоплювала мене. І тим щиріше й спокійніше було б моє зречення. Та насправді це було зовсім не так. Я бачила, як міс Інґрем силкується підкорити собі містера Рочестера й незмінне зазнає поразки. Я бачила, як жодна з її стріл не досягає цілі, хоч вона цього й не визнає і святкує перемогу, дарма що її гордість і самовпевненість чимраз більше віддаляють її від мети. Бачити це все було нестерпно боляче.

А все тому, що, спостерігаючи її невдачі, я знала, яким способом вона могла б перемогти. Стріли, націлені в груди містерові Рочестеру, що одна по одній падали йому до ніг, якби були пущені умілішою рукою, могли б, — я це знала, — пронизати це горде серце, могли б запалити любов у його суворих очах та пом'якшити глузливий вираз його обличчя. А ще легше можна було полонити це серце без зброї. «Чому вона не може зачарувати його, коли їй випала честь бути так близько коло нього? — питала я себе. — Видно, вона його не любить або не вміє любити щиро! Якби вона його любила, то не дарувала б йому так щедро своїх усміхів, не кидала б на нього таких палких поглядів, не прибирала б таких млосних поз і не впадала б так коло нього. Мені здається, що якби вона спокійно сиділа поруч нього, менше говорила й менше водила очима, то швидше прихилила б до себе його серце. Як часто я бачила на обличчі містера Рочестера зовсім інший вираз, ніж ця холодна настороженість, дарма що міс Інґрем так уперто загравала з ним. Але тоді цей вираз приходив сам по собі, його не можна було викликати поверховими почуттями і заздалегідь придуманими хитрощами. Щоб викликати цей вираз, треба було відверто відповідати на те, що він питав, без кривлянь звертатися до нього, і тоді цей вираз відразу посилювався, ставав дедалі лагідніший і щиріший і зігрівав благодатним теплом. Чи зможе вона догодити йому після шлюбу? Не думаю, щоб їй це пощастило. А втім, хтозна, як воно ще буде. Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі».

Досі я жодним словом не осудила задуму містера Рочестера одружитися з розрахунку й задля світських зв'язків. Я була здивована, коли вперше дізналася про його наміри. Я ніколи не думала, що, вибираючи жінку, він буде керуватися такими банальними спонуками. Та що більше я обмірковувала становище й виховання обох, то менше знаходила причин засуджувати й винуватити його або міс Інґрем за те, що вони діяли відповідно до поглядів та засад, які, безперечно, прищеплювали їм з дитинства. Цих засад дотримувався увесь їхній світ і, треба думати, на це були свої причини, яких я не могла збагнути. Мені здавалося, що, бувши ним, я б слухалася тільки свого серця. Та ця, здавалося б, незаперечна істина, що чоловік повинен шукати в шлюбі тільки щастя, наводила мене на думку, що існують якісь серйозні перешкоди, про які я просто нічого не знаю. А то весь світ слухався б тільки свого серця, як я собі уявляла. І в інших питаннях, як і в цьому, у мене зростала поблажливість до мого господаря: я забувала про його вади, які на початку мене насторожували й викликали осуд. Спершу я щиро прагнула вивчити всі риси його вдачі добрі й погані — і, порівнявши та зваживши їх, скласти собі про нього справедливу думку. Однак тепер я недобачала поганих рис. Його глузливість і запальність, які спочатку неприємно мене вражали, тепер здавалися мені гострою приправою до вишуканої страви: від неї пече в роті, а без неї страва здається прісною. Що ж до помітного пильному спостерігачеві загадкового виразу в його очах, — який коли-не-коли спалахував і згасав, перше ніж ви встигали зазирнути в їхню таємну глибінь, — я й досі вагалася, чи він зловісний і лукавий, чи скорботний і безнадійний, — він часто лякав мене і змушував тремтіти: здавалося, начебто, блукаючи схилами вулкана, я раптом відчуваю, що під ногами хитається земля і переді мною зяє безодня. Цей вираз я помічала в його очах подеколи й тепер, тільки мені вже не робилося моторошно, і я не тільки не остерігалася його, а навпаки, чимраз дужче хотіла збагнути його загадковий зміст. Яка без міри щаслива міс Інґрем! Одного чудового дня вона зможе зазирнути в цю безодню, вивчити й розгадати її таємниці. Поки я думала тільки про свого господаря та про його майбутню наречену, бачила тільки їх, чула тільки їхні розмови й надавала кожному їхньому рухові якогось таємничого значення, решта товариства розважалася, хто як міг. Леді Лін та леді Інґрем і далі провадили свої поважні розмови, похитуючи одна до одної своїми тюрбанами та, як дві величні ляльки з лялькового театру, виказуючи чотирма руками то подив, то обурення, то жах залежно від того, про що йшлося. Тиха місіс Дент позмовляла з добродушною місіс Ештон, і обидві дарували часом і мені ласкаве слово або усміх. Сер Джордж Лін, полковник Дент і містер Ештон сперечались про політику, про справи графства, про судові процеси. Лорд Інґрем фліртував з Емі Ештон; Луїза грала й співала з одним із молодих Лінів, а Мері Інґрем мліла, слухаючи люб'язні речі другого Ліна. Інколи всі, як один, неначе змовившись, кидали грати свої другорядні ролі й слухали головних акторів, бо, зрештою, містер Рочестер і така близька до нього міс Інґрем були душею всього товариства. Коли його якусь годину не було в кімнаті, гості примовкали й починали нудитися, і, навпаки, з його приходом розмова завжди пожвавлювалась.