Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 85

Мій погляд усе ще блукав понурим узгір'ям та пустищем, що зливалося з дикою рівниною, аж ось далеко попереду, між болотами та скелями блиснув вогник. «Це мандрівний вогник», — спершу подумала я й чекала, що він ось-ось зникне. Але вогник горів і далі рівним світлом, не наближаючись і не віддаляючись. «Може, там хтось розпалив багаття?» — знов запитала я себе. І я дивилася, чи вогник не розгориться, але ні, він не збільшувався і не зменшувався. «Це, може, свічка в домі, — вирішила я, — але якщо так, то я ніколи до неї не дійду! Надто вже вона далеко. Та якби вона була зовсім близенько, що мені з того? Постукати в двері, щоб їх зачинили перед твоїм носом?» І я лягла долі й припала лицем до землі. Якусь мить лежала нерухомо. Нічний вітер

пролітав над пагорбом і наді мною й, стогнучи, завмирав у далечині. Падав густий дощ, і я змокла до рубця. Задубіти б отак від холоду, в милосердних обіймах смерті, хай тоді ллє й далі, я вже однаково нічого не відчую! Та моя жива плоть здригалася від холодних потоків. І невдовзі я підвелася.

Вогник стояв на місці, тьмяно, але вперто проблискуючи крізь дощ. І я попленталася до нього, насилу переставляючи стомлені ноги. Він повів мене узгір'ям, а потім через широке болото, мабуть, непрохідне взимку, яке хлюпало й двигтіло навіть тепер, у розпалі літа. Я двічі падала, але відразу підводилася й насилу брела далі. Цей вогник був моєю останньою надією — я мусила дійти до нього.

Перейшовши болото, я помітила на темному вересі якусь білу смугу. Я підійшла ближче: то була дорога або стежка, що вела прямісінько на вогник, який блимав десь ніби з верхівки пагорба, з-поміж купки дерев — видно, ялин; у темряві я ледве могла розрізнити їхні обриси й хвою. Коли я підійшла ближче, моя провідна зоря зникла: щось затулило її від мене. Я простягла вперед руку й доторкнулася до чогось темного й твердого: я намацала низенький підмурок з нетесаного каміння, над ним щось на зразок частоколу, високий і колючий живопліт. Я просувалась навпомацки далі. Переді мною знов забовваніло щось біле: це була хвіртка; вона одразу розчинилася, ледве я до неї доторкнулась. Обабіч темніли кущі — падуби або тис. Коли я зайшла через хвіртку й проминула кущі, перед очима вималювався обрис будинку, — чорного, низенького й доволі довгого. Але провідний вогник не горів ніде. Навкруги стояла непроглядна темінь. Може, мешканці полягали спати? Я побоювалась, що воно так і є. Шукаючи двері, я завернула за ріг, — і ось знову блиснуло привітне світло, воно лилося крізь ромбовидні шибки маленького заґратованого віконця, що було ледве на фут від землі. Воно здавалося ще меншим, бо його затуляло листя плюща чи якоїсь іншої виткої рослини, що густо вкривала цю частину стіни. Віконце було таке вузеньке і так щільно прикрите листям, що завіски чи віконниці, мабуть, вважалися зайвими, тож коли я нахилилась і прогорнула віття, що звисало над віконцем, то змогла вільно заглянути досередини. Я ясно побачила кімнату з чистою, посипаною піском підлогою, горіховий буфет з олов'яними, виставленими в ряд тарілками, де відбивалися червонясті відблиски торфу, що горів у печі; побачила годинник, білий сосновий стіл, кілька стільців. Свічка, що її промінчик правив мені за дороговказ, стояла на столі, і при її світлі трохи простацька на вигляд, але дуже охайна, як і все довкола неї, літня жінка плела панчоху.

На всі ці речі я глянула тільки мигцем, бо в них не було нічого незвичайного. Набагато цікавіший був гурточок, що зібрався коло вогню. В його лагідному теплі, осяяні рожевими відблисками, сиділи дві молоді милі дівчини, на вигляд справжні леді, — одна вмостилася в низенькому кріслі-гойдалці, друга — на стільчику; обидві були в жалобі — в сукнях, оздоблених крепом; чорне вбрання гарно відтіняло їхні тендітні шиї та обличчя. Великий старий пойнтер поклав голову на коліна одній з дівчат, на колінах у другої вмостився чорний кіт.

Справді дивно — такі люди й сидять на кухні. Хто вони? Начебто не дочки тій літній жінці за столом, бо вона схожа на селючку, а вони — втілення вишуканості. Я ніколи не зустрічала цих жінок і все ж, коли дивилась на них, мені здавалась давно знайомою кожна рисочка. Я не могла назвати їх гарними — вони були для цього занадто бліді й поважні. Посхилявшись над своїми книжками, вони мали замислений, аж суворий вигляд. На столику між ними стояла друга свічка й лежало два товстенних томи, до яких вони частенько заглядали, порівнюючи щось у маленьких книжечках, що їх тримали в руках, достоту як ото послуговуються словником, читаючи іноземного автора. Це була німа сцена, так наче всі дійові особи були тіні, а осяяна свічками кімната — картина; панувала така тиша, що я чула, як сиплються крізь ґрати жаринки та як у темному кутку цокав годинник; мені навіть вчувався легенький дзенькіт спиць в руках у старої жінки. Тож коли дивну тишу врешті порушив голос, я його почула досить чітко.

— Послухай, Діано, — мовила одна дівчина, відриваючись від книжки. — Франц і старий Даніель удвох ночують в одній кімнаті. Франц розповідає сон, з якого він прокинувся страшенно переляканий. Ось послухай!

І тихим голосом вона прочитала щось, з чого я не зрозуміла жодного слова; це була незнайома мені мова — не французька й не латинська. Може, це була грецька, а може, й німецька — цього я не могла сказати напевно.

— Сильно написано, — мовила вона, скінчивши читати. — Мені дуже подобається.

Друга дівчина, котра підвела голову, щоб послухати сестру, повторила, дивлячись у вогонь, рядок із прочитаного сестрою. Згодом я дізналася, що то була за книжка та якою мовою, тим-то я процитую цей рядок. Але коли я почула його вперше, він здався мені металевим брязканням, позбавленим будь-якого значення.

— «Da trat hervor Einer, anzusehen wie die Sternennacht. Добре! Добре! — вигукнула вона, і її темні глибокі очі заблищали. — Бач, як гарно змальований похмурий і могутній архангел! Цей рядок вартий сотні пишномовних сторінок. «Ich wage die Gedanken in der Schale meines Zornes und die Werke mit dem Gewichte meines Grimms». Мені дуже подобається! І обидві знов замовкли.

— Невже є така земля, де отак балакають? — запитала стара, підводячи голову від плетива.

— Авжеж, Анно, — ця країна набагато більша від Англії. Там розмовляють саме так.

— Що ж, тоді я просто не доберу, як вони розуміють одне одного. Але якби котрась із вас туди поїхала, то напевно б зрозуміла, про що вони говорять, еге?

— Звісно, ми б зрозуміли дещо, та тільки не все, бо ми не такі вже вчені, як ви про нас думаєте, Анно. Ми не розмовляємо по-німецькому й не можемо читати без словника.

— А яка вам з того користь?

— Ми думаємо колись викладати цю мову або ж принаймні, як то кажуть, її основи, і тоді ми зароблятимемо більше, ніж тепер.

— Може, й так, тільки кидайте свою науку, ви скільки вже сидите сьогодні.

— Воно й правда: я вже стомилась. А ти, Мері?

— Страх стомилася. Та й тяжко, зрештою, вивчати мову без учителя, за допомогою самого тільки словника.

— Еге ж, а надто таку мову, як німецька. Коли це вже Сент Джон прийде додому?

— Напевно, вже скоро: тепер якраз десята, — відповіла Мері, поглянувши на маленький золотий годинник, який вона витягла з-за пояса. — А дощ ллє як з відра. Анно, будь ласка, подивіться, чи не погас камін у вітальні.

— Ой дітоньки! — мовила вона. — Мені тяжко заходити в ту кімнату. То тепер така пустка — та ще в кутку стоїть це порожнє крісло.

Вона витерла очі фартухом; поважні обличчя дівчат геть посмутніли.

— Але тепер він у кращому світі, — провадила Анна. — Негоже жалкувати, що він покинув нас. Дай Боже кожному вмерти так само спокійно.

— Ви кажете, він ні разу не згадав про нас? — спитала старша дівчина.

— Ваш тато не мав часу, дітоньки: він помер за одну хвилину. Якось він трохи занедужав, але наче не страшно. Коли Сент Джон спитав, чи не викликати котрусь із вас, він тільки посміявся. А десь тижнів за два він поскаржився на голову, потім заснув і більше не прокинувся. І вже геть закляк, коли ваш брат зайшов до нього в кімнату. Ой дітоньки, такого, як він, вже не буде, бо ви й Сент Джон на вдачу зовсім не такі, як ті, що вже пішли від нас; щоправда, ваша матуся була така ж, як і ви, і теж дуже вчена. Ти викапана мати, Мері, а Діана більше схожа на батька. Мені дівчата здавалися такі схожі між собою, що я не могла збагнути, в чому стара служниця (літню жінку я вважала за служницю) добачала відміну. Обидві були стрункі й білолиці; в обох обличчя виказували і розум, і шляхетність. Одна, щоправда, мала волосся трохи темніше, ніж друга, і вони по-різному зачісувалися: світло-каштанове волосся Мері було гладенько зачесане й заплетене в коси, темніше Діанине спадало їй на плечі пишними кучерями. Годинник вибив десяту.