Джейн Ейр - Бронте Шарлотта. Страница 93

Я вирішив стати місіонером. Від цієї хвилі мій душевний стан змінився, з усіх моїх здібностей поспадали кайдани, нічого не лишивши по собі, крім пекучого болю, що його може загоїти тільки час. Мій батько, звісно, опирався моєму намірові, та після його смерті для мене немає більше ніякої

перешкоди. Лишається владнати деякі справи, знайти собі наступника в Мортон, розірвати або розрубати пута деяких спокусливих почуттів, — що буде останньою битвою з людською слабістю, в якій я напевне здобуду перемогу, бо заприсягся перемогти, — і я вирушу з Європи на Схід.

Він проказав це особливим, приглушеним і водночас піднесеним тоном, а як замовк, то звів очі не на мене, а на призахідне сонце, на яке дивилась і я. Ми обоє стояли спиною до стежки, яка вела через поле до хвіртки, тому не почули кроків на порослій травою стежині. Заколисливе дзюрчання струмка в долині було тут єдиним звуком в цю пору, тож недарма ми аж кинулися, коли веселий і приємний, мов срібний дзвіночок, голос вигукнув: — Добривечір, містере Ріверс! Добривечір, старенький Карло! Ваш пес швидше пізнає друзів, ніж ви, сер; він нашорошив вуха і замахав хвостом, коли я була ще на тім кінці поля, а от ви й досі стоїте до мене спиною. Це була правда. Хоч містер Ріверс і здригнувся, почувши цей мелодійний голос, немов блискавка розітнула хмару над його головою, він і далі стояв у тій самій позі, спершись рукою на хвіртку, обличчям до заходу. Нарешті він повагом обернувся. Біля нього, десь за три фути, з'явилось, як мені здалося, видиво: молода дівчина, вся в білому, ґраційна, повненька, однак струнка. Вона спершу нахилилась погладити Карло, відтак звела голову, відкинула довгу вуаль, і перед нами розквітло обличчя довершеної краси. Вислів «довершена краса» багато вимагає, але я його не забираю назад і не пом'якшую: помірне підсоння Альбіону ще не створювало гармонійніших рис, під його вологими вітрами й хмарним небом ще не виникали чистіші відтінки кольорів троянди та лілеї. Все в ній чарувало, не було помітно жодної вади: дівчина мала правильні й тонкі риси обличчя, очі такої форми й кольору, які ми бачимо на картинах давніх майстрів, — великі, темні, виразні; довгі густі вії, що надають такої чарівності очам; тонкі, ніби намальовані, брови, що роблять обличчя таким ясним; біле, гладеньке чоло, що виказує такий спокій і так гарно відтінює живі яскраві барви; довгасті, свіжі й гладенькі щоки; такі ж самі свіжі, рожеві, гарні уста; бездоганно рівні й блискучі зуби; маленьке підборіддя з ямочкою; пишні, густі коси, — одне слово, все те, що, бувши зібране докупи, уособлює собою ідеальну красу. Я зачудовано дивилася на цю чарівну істоту, я милувалась нею від щирого серця. Природа, безперечно, створила її в небезсторонньому настрої і, забувши свою мачущину скнарість, обдарувала свою улюбленицю з бабусиною щедрістю.

«Як же ставиться Сент Джон Ріверс до цього земного ангела?» — природно, спитала я себе, побачивши, що він обернувся й дивиться на неї, і, так само природно, пошукала відповіді на це питання на його обличчі. Але він уже відвів очі від красуні й розглядав кущик простеньких стокроток, що росли коло хвіртки.

— Гарний вечір, але вже надто пізно, щоб гуляти самій, — промовив він, розминаючи ногою сніжно-білі голівки закритих квітів.

— Я тільки сьогодні по обіді вернулась з С... (вона назвала велике місто за двадцять миль звідти). Тато сказав мені, що ви відкрили школу та що приїхала нова вчителька, отож після підвечірка я наділа капелюшок і перебігла долину, щоб познайомитися з нею. Це вона? — спитала дівчина, показуючи на мене.

— Так, вона, — відповів Сент Джон.

— Як ви гадаєте, вам сподобається Мортон? — спитала вона з безпосередністю й простодушністю, хоча й дитячими, але приємними.

— Думаю, що сподобається. У мене є на це багато підстав.

— Ваші учениці слухняні?

— Вам сподобався ваш будиночок?

— Дуже.

— А гарно я його опорядила?

— Дуже гарно.

— А добру вибрала служницю — Алісу Вуд?

— Так. Вона тямуща й моторна.

«То це, — здогадалася я, — і є міс Олівер, багата спадкоємиця, яку доля обдарувала так само щедро, як і природа! Далебі, вона народилася під щасливою зіркою!»

— Я іноді приходитиму й допомагатиму вам на уроках, — додала вона. — Для мене буде розвагою час від часу навідувати вас, а розваги я люблю. Містере Ріверс, я так весело провела час в С...! Вчора я танцювала до другої години ночі, чи то пак ранку. Там через оті заворушення стоїть Н-ський полк, а офіцери всі таки славні хлопці! Хіба можна до них прирівняти всіх наших гострильників ножів чи продавців ножиць!

Мені здалося, що обличчя містера Сент Джона ледь-ледь презирливо скривилося. Він міцно стулив губи, від чого вся нижня частина його обличчя здавалася незвичайно суворою. Одвівши погляд від стокроток, він втупив його в міс Олівер. Це був суворий, значущий, допитливий погляд. Вона знов засміялася, і цей сміх дуже пасував до її юності, рум'янця, ямочок і ясних очей. А що він стояв мовчки й поважно, дівчина знов почала пестити Карло.

— Бідний Карло любить мене, — сказала вона. — Він не такий суворий і не цурається своїх друзів, а якби вмів говорити, то не дивився б на мене спідлоба.

Коли вона, гладячи пса по голові, ґраційно схилилася перед його молодим незворушним хазяїном, я помітила, як густий рум'янець залив обличчя Сент Джона. Його похмурий погляд запалав невгамовним хвилюванням. Збуджений, зашарілий, він в ту мить був такий самий гарний, як і вона. Його груди високо здіймалися, ніби його палке серце, стомившись від гнітючих обмежень розуму й волі хазяїна, розширювалось і поривалось до свободи. Та він одразу його приборкав, як вершник приборкує коня, що стає дибки. І ні словом, ані порухом не відповів на її ласкаві слова.

— Тато каже, що ви вже зовсім перестали до нас заходити, — провадила міс Олівер, глянувши на нього. — Ви вже й дорогу забули до Вейл-холу. Сьогодні він саме удома і трохи нездужає: ось проведіть мене й навідаєте його.

— Вже надто пізня година, щоб турбувати містера Олівера, — відповів Сент Джон.

— Пізня? А я кажу вам, що якраз підхожа. Саме тепер татові дуже потрібне товариство. Фабрики позакривалися, і йому нема чого робити. Будь ласка, містере Ріверс, ходімо до нас. Чого ви такий замкнутий і відлюдкуватий?

Вона старалася заповнити словами прірву його мовчанки.

— І як це я забула! — вигукнула вона, стріпнувши гарною кучерявою голівкою і ніби дорікаючи сама собі. — Я така легковажна й бездумна! Пробачте мені, прошу. Я зовсім забула, чому вам не хочеться розмовляти зі мною: Діана та Мері поїхали од вас, Мур-гаус зачинений, і ви такий самотній. Повірте, я дуже співчуваю вам. Ходіть-но до нас, провідаєте тата.

— Не сьогодні, міс Розамундо, не сьогодні.

Містер Сент Джон відповів майже машинально; тільки він один знав, яких великих зусиль коштували йому такі відмови.

— Ну що ж, як ви такі вперті, то я вас покину, бо боюся лишатись тут довше: вже спадає роса. На добраніч!

І вона простягла йому руку. Він ледь торкнувся її.

— На добраніч, — і собі сказав він тихим і глухим, мов те відлуння, голосом. Вона вже відійшла, але відразу ж вернулась.

— А ви, бува, не хворі? — спитала вона, і то до речі; його лице було біле, як її сукня.

— Я цілком здоровий, — відповів він і, вклонившись, відійшов од хвіртки. Міс Олівер попрямувала в один бік, він у другий. Вона двічі озирнулася за ним, перше ніж зникнути, наче чарівне видиво, у присмерку, що повивав долину; а Сент Джон рішуче крокував уперед і не обернувся ні разу.

Споглядаючи чужі страждання і самозречення, я забула про своє власне горе. Недарма Діана Ріверс якось сказала про свого брата: «Невблаганний, мов смерть». Вона не перебільшувала.

РОЗДІЛ XXXII

Я й далі працювала в сільській школі, вкладаючи в цю працю всю свою силу і вміння. Спочатку мені було дуже важко. Минув якийсь час, перш ніж я навчилася розуміти своїх учениць та їхню вдачу. Геть темні, з нерозвиненими здібностями, вони здавались мені на перший погляд всі однаково безнадійними й тупими, та невдовзі я побачила, що помилялась. Вони відрізнялися одна від одної, як і освічені люди, і коли я ближче познайомилася з ними, а вони зі мною, то ця відміна почала впадати в