Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 101

Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він його гарно склав, спритно обійшовши військову цензуру:

Той лист був наслідком певних обставин. Між кухарем-окультистом і полковником Шредером, який до цього часу протегував йому, перебіг чорний кіт. На прощальній вечері з офіцерами маршбатальйону через фатальний збіг обставин полковникові Шредеру знову не вистачило рулету з телячих нирок, і полковник відіслав бідолаху кухаря з маршовою ротою на фронт, доручивши полкову офіцерську кухню якомусь нещасному вчителеві з школи сліпих у Кларові.

Кухар-окультист ще раз перебіг оком написане. Воно йому видалося досить дипломатичним, щоб утриматися бодай трохи далі від передових позицій, бо хай би там що казали, але життя є життя, а кухня рятує і на фронті.

Правда, ще до війни, коли він був редактором і видавцем журналу про окультні науки, він написав велику статтю про те, що ніхто не повинен боятися смерті, і статтю про перевтілення душ.

Тепер він підійшов до Швейка і Ванека і почав заглядати до них у карти. Між обома гравцями в цю хвилину зникла різниця у їхніх військових чинах. Грали вже не вдвох, а втрьох, разом з Ходоунським.

Ординарець Швейк грубо лаяв фельдфебеля Ванека:

— Я дивуюся, як ви можете так по-дурному грати. Ви ж бачите, що він грає на ренонсах [194], що в мене немає жодної бубни, а ви не відповідаєте вісімкою й кидаєте, як послідущий йолоп, трефового валета, а той бевзь виграє.

— Стільки вереску через одну програну взятку, — прозвучала чемна відповідь фельдфебеля-рахівника. — Ви самі граєте, як несповна розуму. З пальця, чи що, виссати вам ту бубнову вісімку, коли в мене взагалі бубни немає, а лише крупні піки й трефи! Ех, ви, бордельний завсіднику!

— То ви, хитрюго, повинні були грати тотус [195], — усміхнувся Швейк. — Це зовсім так, як одного разу «У Вальшів» унизу в ресторані один такий недотепа мав тотус, але не користався цим, а весь час відкладав найменші до ренонсу і пасував. А які мав карти! Усіх мастей, найстарші.

Я й тепер нічого з цього не мав, коли б ви грали тотус, як було й тоді. І ніхто з нас теж нічого б з того не мав: усе йшло б по колу, а ми платили б і платили б. Я нарешті тоді не витримав та й кажу: «Пане Герольде, будьте такі ласкаві, грайте тотус і не дурійте». Але він на мене як визвірився, кожен, каже, може грати як хоче. Ви б, каже, краще тримали язик за зубами, — він-бо скінчив університет. Але це йому дорого коштувало. Господар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що, мовляв, так і так, що все було в повному порядку. По-перше, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій тільки через те, що він десь перед пивною послизнувся на ожеледі і їхав носом по тротуару, аж поки його не розтовк; ми ж його, боронь боже, і пальцем не торкнули, хоч він грав «мар’яж» по-шахрайському, ну, а коли ми це виявили, тут уже, ніде правди діти, він так швидко втікав, аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по-джентльменському, підтвердили і господар, і офіціантка, бо він на ніщо інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухлем пива і склянкою содової води та корчив із себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на «мар’яжі» розумівся, як свиня на апельсинах. Так, отже, хто тепер здає?

— Зіграймо в «прикупного», — запропонував кухар-окультист, — по двадцять гелерів і по два.

— То краще розкажіть нам, — сказав фельдфебель Ванек, — про перевтілення душ, так як це ви розповідали дівчині в буфеті, коли розбили собі носа.

— Про перевтілення душ я вже чув, — озвався Швейк. — Мені колись теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до тієї самоосвіти, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні Празького промислового товариства. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили. «Просимо, — кажуть, — вашу милість забиратися геть, поки цілі». Бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому вбрався і пішов до Музейної бібліотеки ^{157} . Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цар, коли помер, перетворився у свиню, а коли цю свиню закололи, він перетворився на мавпу, з мавпи — на борсука, а з борсука, нарешті, став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо, хто тільки мав якусь зірочку в петлиці, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимсь іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим, можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні таке переселення душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки змін відбудеться з чоловіком, перше ніж він стане, скажімо, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але й тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тоді душа миттю переселяється в якусь обозну корову, з якої зроблять гуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста…

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, видимо ображений, — чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з усевидющим оком святої трійці ^{158} , це, бува, не ваш родич? — невинно спитав Швейк. — Я дуже люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом, на прізвище Штендлер. У нього була якась гудзувата голова, і наш фельдфебель завжди говорив, що за дванадцять років він перебачив багато гудзуватих солдатських голів, але така навіть і в сні не могла йому привидітися. «Слухайте, Штендлере, — завжди казав фельдфебель, — якби цього року не було маневрів, то ота ваша гудзувата голова навіть і для армії була б зовсім непридатна, але тепер, коли прийдемо в околиці, де не буде жодного кращого орієнтира, артилерія принаймі буде пристрілюватися на ваш гудзь». Ну й поварив же він із бідолахи воду. Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків уперед, а потім командував: «Напрям — гудзувата голова». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько в буфеті розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалася. А якщо вже знюхалася, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива баба захотіла вистежити, з ким її чоловік шляється, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, скандал. Той Штендлер був людина культурна; про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti [196].