Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 131

І поручник Дуб не промовив ні слова і, збентежено хитаючи головою, пішов геть, але зараз же знову повернувся від штабного вагона і гукнув Швейкові:

— Закарбуйте собі всі: настане час, і ви будете переді мною скавчати.

На більше він не спромігся і, постоявши ще трохи, попростував до штабного вагона, де капітан Сагнер допитував одного бідолаху з дванадцятої роти, якого затримав фельдфебель Стрнад. Цей солдат почав уже тепер дбати про свою безпеку в окопах і звідкись зі станції приволік оббиті бляхою дверцята від свинюшника. Солдат стояв виструнчившись, з вибалушеними від переляку очима і виправдовувався: він, мовляв хотів узяти цї дверцята з собою до траншеї як охорону проти шрапнелі, хотів убезпечитися.

Скориставшися з нагоди, поручник Дуб проголосив довгу промову про те, як треба поводитись солдатові, в чому полягають його обов’язки щодо батьківщини і монарха — верховного головнокомандувача і найвищого військового повелителя. Якщо в батальйоні є такі елементи, їх треба виполоти, покарати і позбавити волі. Це базікання було таке гидке, що капітан Сагнер поплескав винного по плечу і сказав йому:

— Біс із вами! Якщо ви справді зробили це з дурного розуму, то вдруге так не робіть. Адже це дурниці. Дверцята поставте на місце, звідки ви їх узяли, і йдіть під три чорти!

Поручник Дуб прикусив губу і вирішив, що, власне, тільки від нього залежить порятунок підірваної дисципліни в батальйоні. Тому він ще раз обійшов усю територію вокзалу і біля одного складу, де великими літерами по-угорському й по-німецькому було написано: «Курити заборонено», — надибав на якогось солдата: той сидів там і спокійно читав газету, закрившись нею так, щоб не було видно його петличок.

Дуб гаркнув на нього:

— Струнко!

Це був солдат з угорського полку, що стояв у Гум енному в резерві. Поручник Дуб трусонув його, угорський солдат підвівся і, не вважаючи навіть за потрібне козирнути, встромив газету в кишеню і рушив у напрямку шосе. Поручник Дуб, як привид, пішов слідом за ним, але солдат прискорив крок і, обернувшись, насмішкувато підвів угору руки: хай, мовляв, офіцер ні на хвилину не сумнівається, він одразу встановив його приналежність до одного з чеських полків. Потім солдат побіг і зник між хатами по той бік шосе.

Поручник Дуб, щоб якось показати, ніби він анітрохи не причетний до цієї сцени, з гідністю ввійшов до маленької крамнички біля шосе, збентежено показав рукою на велику котушку чорних ниток, заплатив і, сунувши її в кишеню, повернувся до штабного вагона. Тут він наказав батальйонному ординарцеві покликати свого денщика Кунерта і, віддаючи йому нитки, мовив:

— Про все доводиться самому дбати. Я знаю, що ви про нитки й не згадали.

— Насмілюся доповісти, пане лейтенанте, у нас їх повно.

— Ану, покажіть. Та негайно! Ви думаєте, я вам вірю?

Коли Кунерт повернувся з цілою коробкою білих і чорних котушок, поручник Дуб сказав:

— Ти, йолопе, придивися як слід до тих ниток, що ти приніс, і до моєї великої котушки! Бачиш, які твої нитки тонкі, як легко вони рвуться, а тепер поглянь на мої: скільки треба сили, щоб їх перервати. На фронті нам не потрібно ніякого мотлоху, на фронті все мусить бути якнайкраще. Отож візьми всі нитки і чекай моїх наказів, та пам’ятай, нічого не роби самостійно, на свій розум, а коли щось купуватимеш, завжди питайся мене. І не бажав би я тобі мене пізнати. Ти мене ще не знаєш з поганого боку.

Коли Кунерт вийшов, поручник Дуб звернувся до надпоручника Лукаша:

— Мій денщик дуже інтелігентна людина. Інколи зробить якусь помилку, але взагалі дуже добре все розуміє. Головна риса його вдачі — це безсумнівна чесність; я в Бруку дістав із села від шуряка посилку з кількома смаженими молодими гусками, і, ви повірите, він навіть не доторкнувся до них, а оскільки я сам не міг їх швидко з’їсти, то вони засмерділись. Але він їх волів не чіпати. Ось що значить дисципліна. Офіцер повинен виховувати солдатів.

Надпоручник Лукаш, намагаючись показати, що не слухає базікання цього дурня, відвернувся до вікна і промовив:

— Так, сьогодні середа.

Тоді поручник Дуб, відчуваючи потребу взагалі поговорити, звернувся до капітана Сагнера й сказав фамільярним, товариським тоном:

— Слухайте, капітане Сагнер, що ви думаєте про…

— Пардон, одну хвилинку, — сказав капітан Сагнер і вийшов з вагона.

Тим часом Швейк говорив з Кунертом про його пана.

— Де ти був увесь час, чом тебе не було видно? — спитав Швейк.

— Хіба не знаєш? — сказав Кунерт. — 3 моїм старим пришелепою спокою нема. Щохвилини кличе мене до себе й питає про справи, до яких мені нема ніякого діла. Наприклад, питався мене також, чи приятелюю я з тобою. Я йому відповів, що ми дуже рідко бачимось.

— Дуже гарно з його боку питати про мене. Я його дуже люблю, твого пана лейтенанта. Він такий милий, добросердечний, солдатам просто батько рідний, — серйозно сказав Швейк.

— Го-го, аби ж то, — заперечив Кунерт. — Це така свиня, якої світ не бачив. А дурний, як куряче гузно. Остобісів мені, як та… Весь час присікується й присікується.

— Та невже! — дивувався Швейк. — А я думав, що це така порядна людина. Ти якось чудно говориш про свого лейтенанта, та ви, денщики, мабуть, такими вродилися. Хоча б узяти, наприклад, денщика майора Венцеля. Той про свого пана інакше не скаже, як «кавалок ідіотського йолопа», а денщик полковника Шредера називає свого пана «засцяною потворою і смердючим тхором». Це, бач, від того, що кожний денщик вчиться від свого пана. Коли б сам пан не лаявся, то й денщик не дозволяв би собі цього. Коли я служив у Будейовицях, був у нас один лейтенант Прохазка, так той не дуже лаявся: тільки, було, й скаже своєму денщикові: «Ти, розкішна корово». Іншої лайки денщик Гібман від нього не чув. Гібман так звик до цього, що коли відслужив своє і повернувся додому, то і до татуня, і до мамуні, і до сестер інакше не звертався, як: «Ти, розкішна корово». Звернувся так і до своєї нареченої. Вона від нього відмовилася та ще й подала до суду за образу честі, бо він це сказав не тільки їй, але і татуню її, і мамуні привселюдно, десь на танцях. Не простила йому й на суді, заявивши, що якби він назвав її «коровою» десь у куточку, то, можливо б, вона і погодилась миритися, але так — це сором на всю Європу. Між нами кажучи, Кунерте, я б такого про твого лейтенанта ніколи не подумав. Коли я з ним уперше розмовляв, він справив на мене таке симпатичне враження, немов свіжокопчена сарделька. А коли я говорив з ним удруге, він видався мені дуже начитаним і якимось таким одухотвореним… А звідки ти, власне? З самих Будейовиць? Хвалю, коли хто-небудь з самого звідки-небудь. А де ти там живеш? Під аркадами? Це добре. Там бодай улітку прохолодно. Маєш родину? Жінка і троє дітей? Та ти ж щасливий, приятелю! Принаймні буде кому тебе оплакувати, як говорив на проповідях мій фельдкурат Кац. І воно таки правда, бо я якось у Бруку чув розмову одного полковника з запасними, що їхали до Сербії. Він говорив, що солдат, який залишає вдома родину і гине на полі бою, рве всі родинні зв’язки. Стривай, у нього це вийшло так: «Коли є мертфий, фін мертфий для ротина, ротинний зв’язок фше нема, то фін ein Held [308] те, що сфій шиття hat geopfert [309] за феликий ротина, за Vaterland [310]». Ти живеш на п’ятому поверсі?

— На першому.

— Так, так, справді, тепер я згадав, що там на площі у Будейовицях немає жодного п’ятиповерхового будинку. Вже йдеш? Ага, твій пан офіцер стоїть перед штабним вагоном і дивиться сюди. Коли б він тебе спитав, чи я випадково про нього нічого не говорив, то скажи йому, не приховуючи, що я про нього говорив, і не забудь йому переказати, як гарно я про нього згадував. Адже рідко можна зустріти такого офіцера, який би так по-дружньому і по-батьківському ставився до солдатів, як він. Не забудь повідомити його, що він мені видається дуже начитаним, і скажи також, що він дуже ентелікентний [311]. Крім того, розповіси йому, що я вчив тебе бути порядним і виконувати всі його найдрібніші бажання. Запам’ятав?