Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав. Страница 2
— Газети, паночку, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був як решето. Той випустив у нього геть усі набої.
— Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінг. На вигляд — іграшка, а тим часом за дві хвилини можна з нього перестріляти двадцять ерцгерцогів, байдуже — худих чи гладких. Хоча, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцога вцілити, безперечно, легше, ніж у худого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля? {6} Він був такий самий черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, зараз я йду до шинку «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером, — я вже взяв за нього завдаток, — то скажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і, доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.
У шинку «Під чашею» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив череп’яні підставки з-під кухлів, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.
Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було «зад» або «гівно». Водночас він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про цю другу річ Віктор Гюго, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо.
— Гарне літо маємо, — вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.
— Все це гівна варте, — відповів Палівець, ставлячи підставки до скляної шафи.
— Та й устругнули ж вони штуку нам у Сараєві, — з проблиском надії озвався Бретшнейдер.
— В якому «Сараєві»? — перепитав Палівець. — У тій нусельській корчмі? Там же щодня бійка. Відома річ — Нуслі!
— В боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцога Фердінанда. Що ви на це?
— Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай вони мене поцілують у зад, — чемно відповів пан Палівець, закурюючи люльку. — Бо в наші часи встрявати в такі справи — це однаковісінько що в зашморг лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я наливаю, а якесь там Сараєво, політика чи небіжчик ерцгерцог — це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що камеру в Панкраці {7} .
Бретшнейдер замовк і розчаровано обвів очима порожній шинок.
— Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, — за хвилину знову заговорив він, — отам, де тепер дзеркало.
— Еге ж, правду кажете, висів, — ствердив пан Палівець, — та той портрет дуже мухи запаскудили, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. А на біса мені це здалося?
— В тому Сараєві, напевно, паскудно воно вийшло, пане шинкарю?
На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:
— В цю пору в Боснії і Герцеговині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому обер-лейтенантові мусили класти лід на голову.
— В якому ж полку ви служили, пане шинкарю?
— Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, — відповів пан Палівець. — Багато знатимеш — швидко посивієш.
Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов у шинок і, замовивши чорне пиво, зауважив:
— У Відні сьогодні також траур.
Бретшнейдерові очі блиснули надією, і він похапцем промовив:
— В Конопіште вивісили десять чорних прапорів.
— А їх повинно там бути дванадцять, — зауважив Швейк, відпивши пива.
— А чому ви гадаєте, що дванадцять? — спитав Бретшнейдер.
— Для рівного рахунку, щоб була дюжина: краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, — відповів Швейк.
Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:
— Виходить, він уже перед божим судом, дай йому господи царство небесне. Навіть не дочекався, поки стане цісарем. Коли я служив у війську, один генерал упав з коня і розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глядь, — а він мертвісінький. І теж мав піти вгору: мітив у фельдмаршали. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не доводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять гудзиків, то за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, зв’язаний «козлом». Але що ж удієш? В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухався. Наш обер-лейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах, а військова служба з вас, йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку {8} , а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене завжди найбільше лякало.
— У Сараєві це робота сербів, — спрямовував розмову Бретшнейдер.
— Помиляєтесь, — відповів Швейк, — то зробили турки через Боснію і Герцеговину. — І Швейк виклав свої погляди на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердінанда.
— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж ні?
— Мені аби клієнт, — сказав Палівець, — хай він буде й турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво — сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хто б там не вбив нашого Фердінанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех {9} , — мені однаковісінько.
— Добре, пане шинкарю, — мовив Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, — але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?
Замість шинкаря відповів Швейк:
— Авжеж, утрата, тут нічого не скажеш. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердінанда можна замінити якимсь там йолопом? Шкода тільки, що він не був ще товстіший.
— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.
— Що хочу сказати? — охоче відповів Швейк. — А ось що: коли б він був гладший, то напевно б його грець побив ще тоді, коли він ганяв у Конопішті бабів, які в його лісах збирали хмиз та гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас у Будейовицях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік {10} . У нього був син Богуслав, і от куди той, бувало, прийде, продавати свиней, ніхто в нього нічого не купує, а кожен каже: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем йому нічого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося оживляти, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки він сконав на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.
— Ну й дивні ж у вас порівняння, — значуще промовив Бретшнейдер, — говорите спочатку про Фердінанда, а потім одразу про торговця худобою.
— Які там порівняння? — запротестував Швейк. — Боронь боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би опинитися в шкурі вдови ерцгерцога. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток у Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцога? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. От кілька років тому був у Зліві біля Глубокої {11} один лісник з таким паскудним прізвищем Пиндюр. Застрелили його браконьєри, і лишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловиця з Мидловарів {12} . Та що ж, і того порішили. Тоді вийшла заміж утретє, і знову ж таки за лісника, та й каже; «Бог любить трійцю. Якщо й тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що й цього застрелили, а вона вже мала з тими лісниками шестеро дітей. Пішла вона до канцелярії князя в Глубоку скаржитись, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша, сторожа з Ражицької загати {13} . І що б ви думали? Втопили його, як обловлювали ставок. А вона вже й від нього народила двоє дітей. Потім узяла собі коновала з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові носа і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.