Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 10

— Як гадаєте, що вона означає? — запитала дівчина.

— Славу вашого нареченого, — не вагаючись, відказав пан Арис. — Бачите, як вона палає на небі просто у день іменин його милості? Наче самі боги підняли прапор на його честь. Простий люд вже назвав її кометою короля Джофрі.

Авжеж так казали самому Джофрі, але чи була то правда? Щодо цього Санса мала великі сумніви.

— Я чула, як челядь казала на неї «Драконячий Хвіст».

— Король Джофрі сидить на колишньому престолі Аегона Дракона в замку, збудованому сином Завойовника, — відповів пан Арис. — Саме він і є спадкоємцем дракона. А до того ж кармазин є кольором дому Ланістер, і це ще один знак. Комета надіслана, щоб уславити сходження пана Джофрі на трон, жодних сумнівів. Вона проголошує, що король справлятиме перемогу над усіма ворогами.

«Чи це правда?», питала вона себе. «Невже боги такі жорстокі?» Тепер одним з ворогів Джофрі була її мати, а ще одним — брат Робб. Її батько був страчений за наказом короля. Чи не стануть Робб і паніматка наступними? Комета була червона, але ж Джофрі походить не тільки з Ланістерів, а ще й з Баратеонів, знаком яких є чорний олень на золотому тлі. Хіба не мусили боги надіслати Джофові золоту комету?

Санса зачинила віконниці й різко відвернулася від вікна.

— Ви сьогодні надзвичайно чарівні, вельможна панно, — мовив пан Арис.

— Дякую вам, пане лицарю.

Знаючи, що Джофрі вимагатиме її присутності на турнірі, влаштованому на його честь, Санса причепурила обличчя і обрала одяг особливо ретельно. Сукню блідого фіалкового шовку доповнювала сіточка для волосся з місячними каменями — подарунок Джофрі. Сукня мала довгі рукави, щоб ховати інші подаруночки від Джофрі — синці на руках. Коли йому сказали, що Робба проголосили Королем-на-Півночі, він неабияк розлютився і надіслав пана Бороса побити її.

— Отже, ходімо? — Пан Арис запропонував їй руку, і Санса покірно вийшла обіруч із ним з опочивальні. Якщо вже вона мусила мати при собі сторожового пса з Королегвардії, то хай краще його. Пан Борос мав запальний норов, пан Мерин — надто холодний; від моторошного погляду мертвих очей пана Мандона їй робилося недобре, а пан Престон поводився з нею, як з недоумкуватою дитиною. Натомість Арис Дубосерд був завжди чемний, розмовляв до неї тепло та приязно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі наказав йому її побити. Ну, зрештою побив, але ж не так боляче, як пан Мерин або пан Борос, і хоча б намагався чинити якийсь опір там, де інші підкорялися без жодного сумніву… за винятком Хорта, якого, втім, Джофрі ніколи й не просив її карати. Та й навіщо, коли мав ще п’ятьох посіпак на свій вибір.

Пан Арис мав світло-брунатне волосся і доволі гоже обличчя, а в білому шовковому корзні, припнутому на плечі золотим листком, з крислатим дубом на грудях жупана, вигаптуваним блискучою золотою ниткою, аж сліпив очі сяючою розкішшю.

— Кого, на вашу думку, вшанують нині як переможця? — запитала Санса, поки сходила донизу під руку з лицарем.

— Мене, — з усмішкою відповів пан Арис. — Та на жаль, перемога не матиме того смаку. Забава буде мала й непоказна: стануть поля хіба що з чотири десятки воїнів, та й то разом зі зброєносцями і охочекомонними. Невелика честь — збивати з коней зелених хлопчаків.

«Не те що на минулому турнірі», згадала Санса. Король Роберт влаштував той турнір на честь її батька. З усієї держави з’їхалися змагатися на полі вельможні пани та уславлені звитяжці, а всеньке місто обернулося на глядачів. Вона пам’ятала ту розкіш: поле шатрів з лицарським щитом біля кожного розкинулося вздовж річки, довгі ряди шовкових прапорців тріпотять на вітрі, сонце блищить на вилощеній криці та визолочених острогах. Цілісінький день сурмили сурми і тупотіли копита, а надвечір розпочиналися бенкети й пісні. І доти, й потім вона не знала днів чарівніших. Але зараз Сансі здавалося, що ті спогади приходять з якогось геть іншого життя. Спершу помер Роберт Баратеон, потім її батька скарали на горло як зрадника на сходах Великого Септу Баелора. Держава мала трьох королів, за Тризубом шаленіла війна, місто переповнювали люди у розпачі. Не диво, що турнір на вшанування Джофа довелося вчиняти за товстими кам’яними мурами Червоного Дитинця.

— Як гадаєте, королева відвідає турнір? — Санса завжди почувалася спокійніше, коли поривання синочка знаходилися під наглядом його матінки.

— Навряд чи, панно. На жаль, вона має сидіти у раді. Там коїться щось нагальне. — Пан Арис стишив голос. — Князь Тайвин отаборився у Гаренголі замість вести військо на поміч місту, як наказувала королева. Їхня милість розлючені.

Лицар замовк, коли повз них закрокували ланістерівські стражники у кармазинових киреях та шоломах з левами. Хоча пан Арис і полюбляв пліткувати, але зайвих вух навколо себе не терпів.

Теслі звели поміст і бойовисько у зовнішньому замковому дворищі. Все це було якесь жалюгідно мале; втім, глядачі не заповнили й половини місць. Більшість їх складали стражники у золотих киреях міської варти або кармазинових дому Ланістер. Шляхетних панів та пань при дворі лишилася нікчемна купка. Князь Гиліс Росбі, посірілий лицем, кашляв у рожеву шовкову хустку. Пані Танда сиділа у оточенні двох дочок: тихої дурепи Лолиси і жовчної гостроязикої Фалиси. Чорний, мов ніч, Джалабар Ксого був вигнанець, який однак не мав куди подітися, а панна Ермесанда — мале дитя, що сиділо на колінах в годувальниці. Подейкували, що її скоро мали видати за одного з братів королеви у перших, аби Ланістери загребли собі її землі.

Король сидів у затінку під кармазиновим причілком, недбало перекинувши одну ногу через різьблений поручень крісла. Позаду нього розташувалися принцеса Мирцела та принц Томен. В глибині королівської ложі стояв на чатах Сандор Клеган, поклавши руки на пас із мечем. На його широких плечах лежало біле корзно Королегвардії, скріплене коштовною застібкою; сніжно-білий шовк погано пасував до грубої домотканої сорочки та підбитого шкіряного кубрака.

— Панно Сансо, — коротко привітався Хорт, побачивши її. Голос його нагадував скрипіння пилки по дереві, а від шрамів на обличчі та горлянці один бік рота смикався, поки він говорив.

Принцеса Мирцела привіталася тихенько і сором’язливо, почувши Сансине ім’я, зате малий пухкий принц Томен завзято підскочив.

— Сансо, ти чула?! Я сьогодні виїжджаю на турнірне поле. Паніматка дозволили!

Томен мав вісім років і норов точнісінько для свого віку; Сансі він нагадав її власного молодшого брата Брана. Але Бран сидів вдома у Зимосічі — скалічений, зате в безпеці. Санса віддала б що завгодно, аби опинитися поруч із ним.

— Я боюся за життя твого ворога, — чемно та поважно відказала вона Томенові.

— Його ворог буде набитий соломою, — відповів Джоф, підводячись на ноги. Король був вдягнений у визолоченого панцира з викарбуваним на грудях левом навстоячки, наче кожної хвилини чекав ворожого нападу. Сьогодні йому виповнилося тринадцять років; для свого віку він мав чималий зріст, а ще зелені очі й золоте волосся Ланістерів.

— Ваша милість, — привіталася Санса, глибоко присідаючи.

Пан Арис вклонився.

— Даруйте мені, ваша милосте. Маю узброїтися для поля.

Джофрі недбало майнув рукою, тим часом розглядаючи Сансу з голови до ніг.

— Я радий, що ти вдягла мої камені.

Отже, король цього дня вирішив погратися у шляхетність. Санса відчула полегшення.

— Красно дякую вам за них… і за ваші теплі слова. Бажаю вам щасливих іменин, ваша милосте.

— Сідай, — наказав Джоф, махнувши на порожнє місце коло себе. — Чула таке? Король-жебрак помер.

— Хто? — На мить Санса злякалася, що йдеться про Робба.

— Візерис. Останній син Навіженого Короля Аериса. Він никав по Вільних Містах, відколи я народився, і називав себе королем. Матінка кажуть, що дотракійці нарешті коронували його. Розтопленим золотом. — Він зареготав. — Хіба не смішно, як гадаєш? Їхній знак — дракон. Це якби твого брата-зрадника раптом з’їв вовк. А може, я ще згодую його вовкам, коли упіймаю. Чи не казав я тобі, що маю намір викликати його на двобій?