Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 17

«Бачиш, євнух? Я теж вмію балакати твоєю мовою. Завдай їй болю — і я зітну тобі голову.»

— На цьому дозвольте відкланятися. — Варис підвівся з місця. — Я розумію, які ви стомлені з дороги. Я бажав лише привітати вас, пане мій, і повідомити, в якому я захваті від вашої появи в місті. Нам у раді надзвичайно потрібна така людина. Ви вже бачили комету?

— Я коротун, а не сліпець, — відповів Тиріон. З королівського гостинця здавалося, наче вона вкриває пів-неба, сяючи яскравіше за півмісяць.

— На вулицях її кличуть Червоним Посланцем, — мовив Варис. — Кажуть, що вона з’явилася передвісником нового короля, попереджаючи про вогонь і кров.

Євнух потер напудровані долоні.

— Чи можу я залишити вам невеличку загадку для роздумів, пане Тиріоне? — І не чекаючи відповіді, продовжив. — У кімнаті сидять троє могутніх людей: король, жрець і багатій з золотом. А перед ними стоїть сердюк — такий собі простий найманець хамського роду, не надто розумний до того ж. Кожен з трьох великих панів просить його вбити двох інших. «Убий їх», каже король, «бо я твій законний володар». «Убий їх», каже жрець, «бо моїми вустами до тебе промовляє воля божа». «Убий їх», каже багатій, «тоді все це золото стане твоїм». Отже, скажіть мені: хто помре, а хто виживе?

Низько вклонившись, євнух швидко вислизнув із зали корчми на своїх м’яких підборах.

Коли він зник, Чела пирхнула, а Шая зморщила гарненьке личко.

— Виживе багатій. Хіба ні?

Тиріон у роздумах сьорбнув вина.

— Може, й так. А може, й ні. Схоже, все залежить від сердюка.

Він поставив келиха на стіл.

— Гайда нагору.

Їй довелося чекати на нього нагорі сходів, бо її ноги були стрункі та сильні, а його — короткі, криві та хворі. Але стрічала вона його усмішкою.

— Ви за мною скучили, мосьпане? — дражнила вона його, беручи за руку.

— Відчайдушно, — визнав Тиріон. Шая була лише на якусь волосину вища за п’ять стоп, але він мусив дивитися на неї знизу вгору. Та нехай — вона варта того, щоб дивитися на неї звідусіль.

— Ти сумуватимеш за мною в своєму Червоному Дитинці, — мовила вона, ведучи його до кімнати. — Сам-один, у холодному ліжку в Башті Правиці.

— На жаль. — Тиріон радо б тримав Шаю коло себе, якби не заборона його вельможного батька. «Ти не повезеш до двору свою шльондру», так наказав князь Тайвин. Привезти її до міста, й годі — на більше нахабство Тиріон не зважився. Адже вся його влада трималася на владі батька, і дівчина мусила це розуміти.

— Я не буду надто далеко, — обіцяв він. — Ти матимеш будинок, варту та челядь, а я приходитиму так часто, як зможу.

Шая пхнула ногою двері, зачиняючи їх. Через каламутні шибки вузького вікна Тиріон розібрав Великий Септ Баелора, що вінчав пагорб Візеньї, але потім відволікся на інше видовисько. Шая нахилилася, вхопила поділ сукні, задерла її над головою і відкинула убік. Того, що жінки зазвичай вдягають під сукні, вона не визнавала.

— Ти ніколи не зможеш відпочити, — повідомила вона йому, стоячи гола, рожева і чарівна, вперши одну руку в бік. — Ти думатимеш про мене щоразу, як лягатимеш у ліжко. Тоді в тебе встане, а допомогти ніхто не зможе, і ти не здатен будеш заснути, хіба що… — вона вишкірилася тією лукавою посмішкою, яку так полюбляв Тиріон, — …я правильно вгадала: саме тому її називають Баштою Правиці? Так, мосьпане?

— Замовкни і поцілуй мене, — наказав він.

Губи її смакували вином; малі тверді груди притиснулися до нього, поки пальці шукали поворозки на штанях.

— Мій леве, — зашепотіла вона, коли він перервав поцілунок, аби роздягнутися, — мій любий володарю, мій велетень серед Ланістерів.

Тиріон штурхнув її на ліжко. Коли він в неї встромився, вона скрикнула так, що могла б підняти з могили і Баелора Блаженного, а нігті вчепилися йому в спину. Ніколи ще він не відчував такого солодкого болю.

«Дурень», подумав він до себе потім, коли вони лежали посередині вдавленого ліжка серед переплутаних простирадл. «Чи тебе життя нічому не навчило, курдупелю? Вона — шльондра, а ти безголовий. Вона любить твої гроші, а не твого прутня. Згадай хоча б Тайшу.» І все ж, коли його пальці легенько пробіглися її соском, той напружився від доторку, і він побачив свій укус на її грудях, завданий у нападі пристрасті.

— Що ви робитимете, мосьпане, ставши Правицею Короля? — запитала його Шайя, поки він пестив солодкі теплі пагорби.

— Дещо таке, чого Серсея не чекає, — пробурмотів Тиріон з-понад її стрункої шиї. — Чинитиму правий суд.

Бран I

Бран більше полюбляв сидіти на твердій кам’яній лаві під вікном, аніж на м’якій перині серед ковдр. У ліжку на нього тиснули стіни й низько нависала стеля; у ліжку опочивальня здавалася цюпою, а Зимосіч — великою в’язницею. Але ж за вікном до себе кликав широкий світ.

Він не міг більше ані ходити, ані лазити стінами, ані полювати, ані битися дерев’яним мечем, як бувало колись. Але міг дивитися. Йому подобалося, як починали блищати стрільчаcті шибки вікон по всьому замку, коли запалювали свічки та комини у баштах і кам’яних палатах. Він любив слухати, як лютововки співали до зірок.

Останнім часом вовки часто снилися йому. «Вони говорять до мене, як брати до брата», казав він собі, слухаючи їхнє виття. Він майже розумів їхню мову… не те щоб зовсім, не те щоб напевне, але майже… начебто вони співали мовою, яку він колись знав, а потім примудрився забути. Хай їх бояться Вальдери, але в жилах Старків тече вовча кров. Так йому казала Стара Мамка.

— Хоча є такі, в яких та кров сильніша, — попереджала вона.

У довгому витті Літа чулася журба і пристрасть. Кудлаїв голос був дикіший, свавільніший. Разом вони наповнювали двори та палати, бриніли цілим замком, наче Зимосіччю блукала велика зграя лютововків, а не лише двоє… хоча колись їх було шестеро. Чи сумують вони теж за своїми братами і сестрами? Бранові кортіло дізнатися. Чи кличуть вони Сірого Вітра та Привида, Німерію та тінь Панночки? Чи прагнуть вони повернути всіх додому і зажити однією зграєю?

— Хто може знати, що там собі думає лютововк? — відповів пан Родрік Касель, коли Бран спитав, чому виють вовки. Вельможна Бранова матінка поставила старого лицаря каштеляном Зимосічі за своєї відсутності; урядування лишало йому обмаль часу на пусті балачки.

— Вони прагнуть волі, — заявив Фарлен, псяр і доїзжачий, який любив лютововків не більше, ніж його підопічні хорти. — Їм не подобається сидіти за стінами, та й хто їм докірне? Диким істотам місце у дикій глушині, а не в замку.

— Так, вони хочуть полювати, — погоджувався кухар Гейдж, вкидаючи дрібно накришене ниркове сало до великого казана з юшкою. — Вовчий нюх далеко кращий за людський. Мабуть, винюхали собі якоїсь дичини.

Маестер Лювин гадав інакше.

— Вовки часто виють на місяць. А ці виють на комету. Бачиш, яка вона яскрава? Може, вони вирішили, що то місяць.

Коли Бран переказав ті слова Оші, вона аж зареготалася.

— Та в твоїх вовків клепки більше, ніж в маестра, — відказала дичацька жінка. — Вони знають таку правду, яку вчений сіромаха давно забув.

Вона вимовила все це так, що Бранові побігли мурашки спиною. Коли ж він спитав, що означає комета, Оша відповіла:

— Вогонь та кров, хлопче, і нічого доброго.

Наступним Бран запитав про комету септона Чайла, коли вони разом перебирали деякі сувої, врятовані від пожежі у бібліотеці.

— То меч, який вбиває нинішню пору земного коловороту, — відповів септон. І скоро зі Старограду прилетів білий крук зі звісткою про осінь. Вочевидь, Чайл не збрехав.

Стара Мамка, проте, не погоджувалася, а вона ж прожила на світі довше за всіх.

— Дракони, — мовила вона, здіймаючи голову і щось винюхуючи. Вона була майже сліпа і комети не бачила, та стверджувала, що чує її запах. — Бути на світі драконам, хлопче, — наполягала вона. Стара Мамка, як і раніше, ніколи не кликала його «принцом».

А Ходор правив своєї:

— Ходор.

І ніколи не казав нічого іншого.