Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 2

Він узяв її маленьку рожеву ручку до слабкої плямистої долоні та ніжно стиснув.

— Запевняю, тобі нема чого боятися.

Та Ширена не заспокоїлася.

— А як же оте страховидло в небі? Далла та Матриса балакали біля колодязя, і Далла розповіла, що червона жінка казала пані матері, наче то подих дракона. Якщо дракони дихають, то це ж має означати, що вони повернулися до життя?

«Червона жінка», гірко подумав про себе маестер Кресен. Хіба мало навіженої отрути вона влила до вух матері? А тепер від її страхіть мусить потерпати ще й донька? Йому закортіло суворо попередити Даллу, щоб менше базікала дурниць.

— Те страховидло у небі зветься кометою, дитинко. Це зірка з хвостом, яка загубилася у небі. Скоро вона зникне і за нашого життя більше не з’явиться. От побачиш.

Ширена набралася хоробрості й кивнула.

— Пані мати кажуть, що білий крук означає кінець літа.

— Саме так, люба панночко. Білі круки прилітають тільки з Цитаделі.

Пальці Кресена потяглися до ланцюга навколо шиї, котрого кожна ланка була викувана з окремого металу і позначала хист та вміння у певній галузі знання. То був комір маестра, знак його вченого братства. За розквіту юності він носив ланцюга легко й залюбки, та зараз він видавався йому надто тяжким, а метал — надто холодним на шкірі.

— Такі круки більші за інших, розумніші, виведені для найважливіших листів. Цей прилетів з повідомленням про те, що стрівся Конклав, розглянув доповіді та виміри маестрів по всьому Семицарстві й оголосив, що довге літо нарешті скінчилося. Десять років, два повороти й шістнадцять днів. Найдовше літо в живій пам’яті.

— То тепер похолоднішає? — Дитя літа, Ширена ніколи не знала справжнього холоду.

— З часом, — відповів Кресен. — З ласки божої попереду ще буде тепла осінь і щедрі врожаї, аби підготуватися до зими.

Простолюдці казали, що довге літо означає ще довшу зиму, та маестер не бажав лякати дівчинку пустими казками.

Пістрявчик закалатав дзвіночками.

— А у морі вічне літо, — проспівав він, — з срібла платтячко пошито, і в русалок для краси анемони у косі. Отакої, йой-ой-ой.

Ширена захихотіла.

— Ой, я теж хотіла б собі сріблясте платтячко з морських водоростей!

— Там, під морем, вгору сніжить, — відповів дурник, — дощ сухий, як кістка, кришить. Отакої, йой-ой-ой.

— То тепер справді випаде сніг? — запитала дитина.

— Випаде, — погодився Кресен. «Молюся, щоб його не було ще кілька років. Та й потім хай би ненадовго.» — Гей, а онде Пилос із птахом!

Ширена скрикнула у захваті. Навіть звичний до круків Кресен мусив визнати, що птах справді виглядає велично: білий, як сніг, більший за будь-якого сокола чи яструба, з ясними чорними очима, які показували, що то не простий біляк-альбінос, а справжній, чистопородний білий крук Цитаделі.

— Сюди, — покликав маестер. Крук розправив крила, злетів у повітря, безгучно перетнув кімнату і сів на стіл коло нього.

— Я подам вам сніданок, — оголосив Пилос. Кресен кивнув.

— Осьде панна Ширена, — мовив він до крука. Птах хитнув світлою головою згори вниз, наче вклонявся.

— Панна, — проскрипів він, — панна.

Дитина розкрила рота з подиву.

— Він говорить!

— Знає кілька слів. Як я казав, це доволі меткі птахи.

— Метка пташка, меткий дід, а блазень меткіший за всіх, — відповів Пістрявчик, теленькаючи та брязкаючи. — Метко-дурко, метко-дурко.

Від розмов блазень перейшов до співів.

— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — заспівав він, перестрибуючи з ноги на ногу. — Та й лишились наостанок, пане мій, ой, наостанок.

З кожним словом він смикав головою, від чого дзвіночки на рогах відчайдушно калатали.

Білий крук заверещав, заплескав крилами і полетів до залізного поручня сходів, які вели до крукарні. Ширена зіщулилася, аж поменшала.

— Він таке співає без упину. Я йому казала, щоб замовк, а він не замовкає. Я його боюся. Зробіть так, щоб він замовк.

«Як я мушу це зробити?», спитав себе старий. «Колись я міг примусити його замовкнути навіки, але зараз…»

Пістрявчик прибув до них іще хлопчиною. Світлої пам’яті князь Стефон знайшов його у Волантисі за вузьким морем. Король — старий король, Аерис II Таргарієн, який в ті дні ще не конче з’їхав з глузду — надіслав його вельможність шукати наречену для принца Раегара, що не мав сестер, аби одружитися.

«Ми знайшли розкішного блазня», писав він Кресенові за два тижні до повернення з невдалої подорожі. «Він зовсім ще хлопчик, але спритний, наче мавпа, і гостріший язиком за десяток двірських панів. Він жонглює, знає загадки, навчений штукарства, гарно співає чотирма мовами. Ми викупили його з неволі й хочемо привезти додому. Роберт буде у захваті, а з часом, може статися, блазень навіть Станіса навчить сміятися.»

Кресена засмучувала згадка про той лист. Ніхто так і не навчив Станіса сміятися, а надто Пістрявчик. Раптово налетів жахливий шторм, і затока Човнозгуба довела, що недарма носить свою назву. Двощоглова галера «Вітриста» князя Баратеона розбилася й потонула просто на очах мешканців його замку. Двоє старших синів бачили зі стін, як батьків корабель розтрощило на скелях і проковтнуло хвилями. На дно пішло з сотню веслярів та жеглярів разом з паном князем Стефоном Баратеоном та його пані дружиною, і ще багато днів на узбережжі попід Штормоламом збирали врожай мертвих набухлих тіл.

Малого викинуло на третій день. Маестер Кресен пішов на берег разом з усіма, аби упізнавати мерців і записувати імена. Коли дурника знайшли, той був голий, з блідою зморшкуватою шкірою, присипаною вологим піском. Кресен записав його у мертві, але коли Джомі вхопив малого за гомілки, щоб укинути в хуру-труповозку, той відкашляв воду і сів. Опісля до самої смерті Джомі клявся за всякої нагоди, що плоть Пістрявчика була холодна, мокра й липка, точнісінько як у потопленика.

Ніхто не зміг пояснити, що сталося з дурником за ті два дні, що він плавав у морі. Рибалки базікали, що русалка навчила його дихати під водою в обмін на чоловіче сім’я. Сам Пістрявчик нічого не казав. Гостроязикий розумник, про якого писав князь Стефон, не дістався Штормоламу. Знайдений хлопець виявився зовсім інакший: спотворений тілом і душею, ледве здатний говорити, а головою кумекати й поготів. Хіба що на вид його б не сплутали ні з ким іншим. За звичаєм у Вільному Місті Волантисі обличчя невільників та слуг вкривали татуюванням, і тому шкіра хлопця від шиї до лоба була змережана червоно-зеленими клітинами, схожими на барви блазенського вбрання.

— Цей покруч здурів, його мучить біль, і хісна з нього нема нікому, а надто йому самому, — заявив старий пан Гарберт, в ті роки каштелян Штормоламу. — Зробіть добре діло — налийте йому келиха макового молока, і хай спить вічним безболісним сном. Якби він мав клепку в голові, то ще й подякував би.

Але Кресен заперечив і врешті-решт переміг, хоча сам не сказав би, чи порадів Пістрявчик з його перемоги. Не знав він того і зараз, коли минуло стільки років.

— Ой пустились тіні в танок, пане мій, пустились в танок, — співав блазень далі, хилитаючи головою. Дзвіночки все брязкали та калатали. «Бам-не-дам, тень-делень-цілий-день.»

— Па-ане мій, — заверещав білий крук, — пане, пане, пане.

— Дурник співає, що сам собі знає, — мовив маестер до наляканої принцеси. — Не беріть його слів до серця. Назавтра він заспіває іншої, а цю пісеньку ви й не почуєте більше.

«А колись же, як писав князь Стефон, він умів співати чотирма мовами…»

У двері ввійшов Пилос.

— Маестре, прошу вибачити.

— Ти не приніс мені каші, — здивувався Кресен. Це зовсім не скидалося на Пилоса.

— Маестре, минулої ночі повернувся пан Давос. Про нього балакають на кухні. Я подумав, вам слід знати.

— Давос… кажеш, минулої ночі? То де ж він?

— З королем. Вони просиділи разом мало не всю ніч.

За минулих часів князь Станіс збудив би маестра будь-якої години, аби послухати його ради.