Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 30
— Дякую за добрість. Ще вина?
— Ні. Справді, досить… а, побийте мене боги, нехай. Чому ні? Сміливці п’ють стільки, скільки лізе!
— Саме так. — Тиріон наповнив келиха князя Слинта по самі вінця. — Я тут переглядав список людей, що їх ви запропонували на посаду тисяцького міської варти.
— О, то добрі вояки. Гарні хлопці. Будь-хто з шести впорається з посадою. Але я б радив Аллара Дима. То моя права рука. Чудовий, просто чудовий вояк. Вірний, вірнішого не буває. Поставте його, не пошкодуєте. Якщо король не заперечуватиме.
— Ясна річ. — Тиріон зробив ковток вина. — Але я міркував про пана Джаселина Бережняка. Він три роки служить сотником на Грязючній Брамі, хоробро бився під час повстання Балона Грейджоя. Король Роберт висвятив його в лицарі просто на Пайку. Але його імені чомусь немає у вашому списку.
Князь Янос Слинт хильнув з келиха і побовтав вино у роті, перш ніж ковтнути.
— Кажете, Бережняк. Ну, теє… він хоробрий, певна річ, але ж… надто прямий та суворий, як на мене. Люди такого штибу мені не до смаку, ні. Та й хлопці його не надто люблять. Ще й каліка — втратив долоню при Пайку, за те його і висвятили. Як на мене, поганенький зиск — віддати живу руку за величання «паном лицарем».
Він зареготав.
— Пан Джаселин надто багато думає про себе і свою честь, ось що я вам скажу. Краще лишіть його там, де він є, вельможний… Тиріоне. Хто вам потрібен, так це Аллар Дим.
— Мені казали, Дима не надто люблять на вулицях.
— Зате його бояться. Воно й на краще.
— Що це мені таке про нього переказували? Наче була якась халепа в бурдеї?
— А, те. То не його вина, ваша… Тиріоне. Він же не хотів убивати ту жінку, вона сама винна. Її попередили, аби стояла осторонь і не заважала виконувати наказ.
— І все ж… коли маєш справу з матір’ю та дитиною, слід чекати, що вона кинеться рятувати своє маля. — Тиріон посміхнувся. — А ви скуштуйте сиру, він розкішно смакує до вина. То скажіть мені, чому ж ви обрали саме Дима для такої невеселої роботи?
— Добрий очільник мусить знати своїх людей, Тиріоне. Одні годяться для однієї роботи, інші — для іншої. Аби заміритися на дитину, яка смокче мамчину цицьку, потрібен чоловік певного штибу. Тут впорається не кожен. Навіть якщо йдеться про якусь шльондру та її вилупка.
— Напевне, ви маєте рацію, — мовив Тиріон, якому в вухах гриміли слова «якась шльондра», а в голові сиділа згадка про Шаю, про Тайшу і про всіх жінок, вшанованих його грошима та його сім’ям за багато років.
Слинт вів собі далі, ні про що не здогадуючись.
— От Дим — він саме такий. Простий чолов’яга для непростої роботи. Робить, що йому кажуть, а потім — ані пари з вуст.
Він врізав собі шмат сиру.
— Чудовий сир. Гостренький. Як на мій смак, немає нічого кращого за добрий гострий ніж та добрий гострий сир.
Тиріон здвигнув плечима.
— Смакуйте, поки можете. Річковий край палає, у Вирії сидить король Ренлі. Скоро й гарного сиру в місті не знайдемо. То хто ж послав вас по хвойдину байстрючку?
Князь Янос кинув на Тиріона сторожкий погляд, а тоді зареготав і тицьнув на нього шматком сиру в руці.
— А ви хитрун, Тиріоне! Думали мене круг пальця обвести? Е ні, трохи вина і сиру не досить, аби Янос Слинт вибовкав більше, ніж мусить. Тут мені є чим пишатися. Ніколи не питаю зайвого, а потім ніколи не патякаю зайвого — ось такий вже я.
— Так само, як і Дим.
— Точно так само. Поставте його своїм тисяцьким, коли я поїду до Гаренголу — не пошкодуєте.
Тиріон відламав шматочок сиру. Той справді був гострий, з винними жилками, виняткового смаку та якості.
— Кого б не затвердив король на посаді, його чекає нелегка доля. Ваш обладунок — то тяжка ноша, скажу я вам. Князь Мормонт має ту ж саму халепу.
На обличчі князя Слинта з’явився подив.
— На їхньому столі начебто ж княгиня сидить. Ота Мормонтиха, яка бере собі ведмедів за коханців. Хіба ні?
— Я казав про її брата — Джеора Мормонта, князя-воєводу Нічної Варти. Якось я гостював у нього на Стіні. Він розповів мені, яку має тяжку турботу — знайти доброго вояка собі у наступники. На Стіну в наші дні їде небагато добрих вояків. — Тиріон вишкірився. — Гадаю, він спав би краще, якби мав у Варті такого, як ви. Або ж відважного Аллара Дима.
Князь Янос аж заревів з реготу.
— Оце вже навряд!
— Людина собі гадає, — зазначив Тиріон, — але доля на всяке звертає. Взяти хоча б Едарда Старка, пане мій добрий. Хіба він колись думав, що скінчить життя на сходах Септу Баелора?
— Та, вважайте, ніхто не думав, — погодився князь Янос, гигикнувши.
Тиріон теж дозволив собі смішок.
— Шкода, що мене там не було. Кажуть, навіть Вариса застигли зненацька.
Князь Янос зареготав так страшно, що аж черево затрусилося.
— Навіть Павука! — вигукнув він. — А ще кажуть, він усе знає! Бачте — виходить, не все!
— Як же так сталося? — Тиріон уперше підпустив у голос трохи холодку. — Він начебто переконав сестру пробачити Старка за умови, що той вдягне чорне.
— Га? — перепитав Янос Слинт, непевно кліпнувши очима на Тиріона.
— Мою сестру Серсею, — повторив Тиріон дещо суворіше, аби йолоп не плутався, про кого йдеться. — Королеву-намісницю.
— А, так. — Слинт знову хильнув вина. — Щодо того, то… король наказав, мосьпане. Сам король, не аби хто.
— Королю тринадцять років, — нагадав йому Тиріон.
— То й що? Однак він король. — Слинт насупив чоло, підборіддя в нього затремтіло. — Повелитель Семицарства, усіх семи його королівств.
— Одного чи двох, принаймні, — погодився Тиріон з кислою посмішкою. — А чи можу я глянути на вашого списа?
— Списа? — Князь Янос блимнув, не тямлячи, про що мова.
Тиріон вказав рукою.
— На ту застібку, що в вас на накидці.
Князь Янос завагався, але відчепив прикрасу і віддав її Тиріонові.
— Наші золотої справи майстри у Ланіспорті роблять кращі, — зазначив той. — Оця червона полива — то, насмілюся сказати, трохи занадто. А скажіть-но мені, добрий пане, чи ви тоді самі увігнали списа комусь у спину, а чи тільки віддали наказ?
— Я віддав наказ, і віддав би його знову. Князь Старк був зрадник престолу. — Лиса пляма посеред Слинтової голови зачервонілася, мов буряк, а накидка ковзнула з плечей на підлогу. — Він намагався мене підкупити.
— Не уявляючи, що ви вже давно запродалися іншому.
Слинт брязнув келихом по столі.
— Ви що, вина перепили?! Якщо ви гадаєте, що я тут сидітиму і слухатиму образи моєї честі…
— Якої ще вашої честі? Звідки б це вона раптом узялася? Щоправда, мушу визнати, ваша оборудка була вигідніша, ніж в пана Джаселина. Княжий титул і замок за спис у спину. І навіть самому тримати списа не довелося.
Тиріон жбурнув золоту застібку назад Слинтові. Вона відскочила в нього від грудей і заторохтіла на підлозі, бо той саме підвівся з місця.
— Щось мені вже не до смаку наша розмова, пане… Бісе. Я є князем Гаренголу і радником у королівській малій раді! Хто ви такий, щоб кидати мені докори в обличчя?!
Тиріон звісив голову набік.
— Гадаю, ви добре знаєте, хто я такий. Скільки ви, приміром, маєте синів?
— Яке тобі діло до моїх синів, курдупелю?
— Курдупелю?! — Гнів Тиріона спалахнув, як вогонь. — Ви мали б зупинитися на Бісові. Я — Тиріон з дому Ланістер! Одного дня, якщо в вас у макітрі збереглося глузду більше, ніж боги дали слимакові, ви впадете на коліна і дякуватимете, що мали справу зі мною, а не з моїм ясновельможним батечком. Питаю ще раз: скільки ви маєте синів?
Тиріон помітив, що в очах Яноса Слинта раптом з’явився страх.
— Т-троє, мосьпане. І ще дочка є. Благаю, мосьпане…
— Благати не треба. — Тиріон ковзнув з крісла додолу. — Даю вам своє слово, що з ними не станеться ніякого лиха. Молодших хлопців виховуватимуть як зброєносців. Якщо вони служитимуть чесно та ревно, одного дня зможуть стати лицарями. Хай ніхто не каже, що дім Ланістер не винагороджує своїх слуг. Старший син успадкує титул князя Слинта і той ваш бридкий герб.