Нова стара баба - Денисенко Лариса. Страница 20

– Він нас помітить. Ми ж не будемо вдавати із себе когось іншого.

– Варка, в нашем возрасте мы можем принять только два достоверных образа – двух бомжих. Или трупешников. Но, чует моя жопа, нас в таком виде туда не пустят. Я приду раньше, схрумаю сладкое, расплачусь карточкой, пусть видят, что она у меня есть. Перестанут подозрительно коситься, вдруг я мохито ихнее налью себе полные пазухи – да и сбегу. Ну чего старухе вроде как тут делать? Чего в ресторане рассиживать? А потом придёшь ты, надень какой-то костюм строгий и нарядный, будем типа учительницы, я скажу официанту, что выпускников ждём, хотим сделать сюрприз. Закажем жратвы. И будем ждать Славика и эту сучку. Тасю. Кем бы она ни оказалась.

На цьому домовилися й розійшлися. Я до власної спальні, Зойка до себе, вигулювати Грома Другого. Я не написала Наталі про свої сумніви, про почуте, про штовханину Славіка з якоюсь бабою та про театр, вирішила, що варто почекати. Тим паче, я не могла розповісти доні про наші із Зойкою плани, вона б пошила нас у старі дурепи й категорично заборонила б займатися такою шпигунською самодіяльністю.

Наталя була засмучена, до неї дійшли чутки, що місце, на яке вона претендувала, віддали іншому дипломату, тож доведеться повертатися на Батьківщину. Вона ненавиділа цей момент повернення, правда, Батьківщини це стосувалося менше, а більше – Міністерства закордонних справ. Тобто добивати доньку новою старою бабою сина було б мерзенним вчинком.

Я крутилася дзиґою на ліжку, якщо можна собі уявити дзиґу, у котрій щоразу щось хрумає, клацає та болить. На кожному повороті.

Слухняний Славік написав мені есемес, що вистава закінчилася, він іде вечеряти. Близько другої ночі онук повернувся додому. Намагався не шарудіти, щоб не розбудити бабу, але я не спала, ще й розболілася кістка на ступні. «Щоб ти Тасі в горлянку попала!» – раптом подумалося мені, дуже немиролюбно.

Бачити Зойку вдень у ресторації було настільки дивно, що я затремтіла, усвідомлюючи важливість нинішньої події. Виглядала вона задоволеною, у чорному брючному костюмі (де вона його взяла, напрокат у Тарасовича? А він де взяв?), а на плечах – розкішний шалик у різнокольорових маках, шалик подарувала Наталя. Офіціант був люб’язним, певно, Зойка його вже підгодувала.

– Я сегодня утром увидела Людку-стиралку, она в моём доме живёт, как оказалось, Тарасович вчера вспомнил и доложил. Разрослась, шире некуда, говорит, дважды замужем была, мужей своих или обжирала, или вообще сожрала, точно тебе говорю. Сейчас разведена, бизнесом занимается, джипяра у ней, вся в золоте, про Славика спрашивала, чего он и как. Давно не видела. Так что это не она. Если ты о ней вдруг ночью думала.

– Мене лихоманить. Ох, недовго вже чекати залишилося, зараз він прийде їсти, у нього в шлунок вмонтовано годинника та будильника.

– Лучше бы в голову это всё себе вмонтировал, ленивое чудище. А ты – известная жопотруска, закажи себе суп с фасолью, стоит столько, будто эту фасоль колибри опыляли.

– Навіщо мені цей суп? Я не люблю квасолю, від неї обдимає.

– Во-во! Пробздишься – тебя сразу и попустит, страх выйдет, на человека будешь похожа, вон официант на тебя как смотрит, вилку два раза уронил, нож – чуть полчлена не срезал. Думает, сейчас она тут у нас и помрёт, а мне возись потом с труповозками.

Під час цієї світської балаканини зайшов Славік, озирнувся, нікого не побачив, на нас уваги не звернув. Пріорітет старості в тому, що усі старі для молодих на одне лице, навіть ті, що готують для тебе грушево-горіховий пиріг. Я засльозилася, стало прикро. Зойка відразу наступила мені на ногу, я заквилила, кістка різонула болем.

– Рот закрой, сучка! – пожаліла мене Зойка.

Славіка офіціанти знали, він навіть у меню не дивився, замовив собі обід. Мене це втішило, не все так страшно, якщо мій хлопчик може їсти.

А потім ми побачили її, Зойка аж скривилася, я її розумію, адже нашим супротивником була не навісна Тася – до Славіка рішучо підійшла Віка Петрова. Чорт її забирай, звідки воно вилізло? Тася виявилася не просто ким завгодно, вона обрала жахливезне втілення – Віка Петрова, Матір Божа, заступнице, ми ж тоді ледве здихалися її. «Ого, ё-ё-ёп-папало-ногу», – донеслося з боку Зойки.

Ми не чули, про що вони говорять, – сиділи в іншій залі, але видно нам було все.

– Думали, что идём в театр, а пришли на балет, – прокоментувала Зойка.

Віка Петрова жестикулювала, окремі голосні долітали до наших вух, помітно було, що Славік не в захваті від цієї бесіди. Раптом з’явився звук.

– Як ти не розумієш, саме зараз я не можу тобі допомогти. Та й зрештою, чого б я мав це робити? – Виявляється, коли Славік встає, ми починаємо його чути.

– Слушай, а что, это так сложно? Ну, скажи своим тёткам, что нужно меня поддержать. Пару вечеров, чтоб этот хмырь понимал, что я не в общаге живу, что у меня нормальная семья, брат – бизнесмен, тётушки приличные, опять же. Ти что думаеш, если б у меня был другой вариант, я бы к тебе обратилась? Да сто лет ты мне снился, козёл.

Віка Петрова супроводила ці слова дзвінким ляпасом, вона також встала, висока, струнка у чорній короткій сукні, у чорних замшевих чоботах на платформі, майже така на зріст, як і Славік.

– Приличные тётушки – это мы, что ль? Спасибочки. А про козла – справедливо. Она что, в трауре? Или попробовала элегантно одеться? – прокоментувала почуте та побачене егоцентрична Зойка, котра щоразу першою вихоплювала саме ту інформацію, що стосувалася її персони.

– Я хочу одружитися, я тобі сказав, і збираюся саме із цими «прілічними тётушками» та з мамою знайомити Аллочку. У мене це серйозно, а ти – тупо звалити за кордон хочеш. Я Аллі не брешу, вона прекрасно знає, що сестри у мене немає. Як і брата. Це я про всяк випадок тобі кажу, щоб ти не вигадала ще щось «геніальне». Що ти – мій брат, який змінив стать.

Я зойкнула, як почула, що він одружується, моє зойкання завжди оживляло Зойку, бо вона думала, що я звертаюся до неї. Власне, так воно і було. Не встигла я нічого додати, як Зойка подала голосовий сигнал. Здається, у мультиплікації про Мауглі саме так слон сповіщав про те, що у джунглі йде страшенна посуха. Зрозуміло, Славік повернув голову – подивитися, хто так реве, і впізнав нас.

– Ба? Тьотя Зоєчка? Що ви тут робите?

– Чекаємо випускників, – бовкнула я.

– М-м-м-м-м. Чиїх?

– Да хоть каких-нибудь. Хотели развеяться. Та неважно. Они не пришли. Зато вот мы увидели вас, надо же, какая неожиданная радость! – Зойка майстерно вміла переводити стрілки. На всіх годинниках, справжніх та уявних. Віка Петрова кинулася в атаку.

– Зоечка Никитишна, Варвара Сергеевна, как же я рада снова вас видеть! Ещё и живыми! Мне очень нужно с вами поговорить.

– Вітаю, пані Вікторіє. Слава Ісусу! Як ся маєте? – озвалася мстива та живуча Зойчина натура.

– Героям Слава. Хай Бог помагає, – Віка Петрова була з породи міцних горішків та ще міцніших іклів.

– Посидьмо, ви ж не попоїли як слід, а я вам розповім свою драму.

– Це без мене. Мені треба на роботу. Петрова, облиш моїх старих. Іди геть. Усе.

– Тоді ти не залишаєш мені вибору, можеш не сумніватися, що ця Алла про тебе буде знати таке, про що ти зараз навіть не здогадуєшся.

– Стерво.

– Теж мені новина. Слинько.

– То, что он – слинько, тоже не новость. Иди, Славушка. Мы с ней покалякаем самую малость. Из старушечьего любопытства.

Так Славік укотре самоусунувся, от вміє він утікати від проблем (і так, це, безперечно, моя провина).

Віка Петрова розповіла свою історію: із майором, на котрого вона проміняла Славіка, у неї не склалося, вірніше, спочатку начебто все було добре, а потім вона збагнула, що він жадібний і хоче сина. А Віка Петрова після трьох абортів мала сумнів, що вийме йому сина та на пузо покладе.

Після майора з нею трапилися інші яскраві історії. Якби Віка Петрова була художником – усі вони поглинулися б одним пурпуровим мазком. Та ще два аборти. Так чи інакше, вітчизняні мужики Петрову розчарували, можливо, здалися дуже плодючими, тому вона почала вивчати закордонні ринки. Там також не все було тихо й гладенько, але зараз вона знайшла цілком принадну кандидатуру. Голландця Йооста Ван Лоо. Зойка на це зауважила, що звучить він як китайоза, немилозвучне якесь ім’я. Йооста працює ювеліром (як Зойчин покійний Наум Львович, царство йому небесне, ласку Богородиці під світлу голівоньку), захоплюється мистецтвом, чудово знає англійську та російську мови, виступає актором-аматором у невеличкому театрику, де часто ставлять російську драматургічну класику.