1Q84. Книга І - Мураками Харуки. Страница 12

Було чути, як чоловік раптом задихнувся. Всі м'язи його тіла скорчилися. Пересвідчившись у цьому, Аомаме мерщій витягла голку. І негайно приклала до ранки шматок приготовленої марлі, щоб зупинити кровотечу. Дуже гостре вістря голки перебувало під шкірою лише кілька секунд. Тому якби й була кровотеча, то зовсім незначна. Та все-таки зайва обережність не завадить. Залишати сліди не годиться. Одна краплина крові може забрати в неї життя. Аомаме жила за правилом: «Обачність — понад усе».

Поволі, з плином часу, сили покидали задерев'яніле тіло Міями. Як повітря проколотий баскетбольний м'яч. Усе ще притискаючи пальцем ранку, вона звалила чоловіка ниць на стіл. Його голова опинилася боком на купі документів. Його здивовані очі залишалися розплющеними. Наче востаннє були свідками якоїсь неймовірно дивної події. В них не проглядало нічого — ні страху, ні болю. Лише просте здивування. З ним щось сталося, але що — він не розумів. Навіть не збагнув, це біль, сверблячка, насолода чи якесь одкровення. У світі по-різному вмирають люди, але, напевне, немає такої легкої смерті, як ця.

«Вона у вас надто легка, — подумала Аомаме й насупилася. — Надто проста. Мабуть, спочатку я мала б влупити вас разів п'ять праскою, а вже потім допомогти вам спокійно вмерти. Бо ви — негідник, вартий такої жалюгідної смерті. Бо ви так само вчинили зі своєю дружиною. Та, на жаль, я не мала такої свободи вибору. Мені доручили швидко, потаємно, але напевне спровадити вас на той світ. І це доручення я щойно виконала. Ще недавно він жив, а зараз лежить мертвий. Навіть не помітив, як переступив поріг, що відділяє життя від смерті».

Аомаме хвилин п'ять притискала марлю до ранки. Терпляче, але так, щоб не залишився відбиток пальця. Увесь цей час її очі не відривалися від стрілок годинника. Упродовж довгих п'яти хвилин, що здавалися вічністю. Якби хтось з обслуги зараз зайшов у кімнату й побачив, як вона, з гострою зброєю в руці, тисне пальцем чоловікову шию, то все пропало б. Викрутитись вона не зуміла б. Міг прийти коридорний, щоб забрати кавник, і от зараз постукати у двері. Однак скорочувати цих важливих п'ять хвилин вона не мала права. Щоб заспокоїти нерви, вона повільно й глибоко дихала. Квапитись не слід. Не годиться втрачати холоднокровності. Треба залишатися такою ж незворушною, як завжди.

Аомаме відчувала, як гупає серце. І під час такого серцебиття в її голові лунали фанфари із вступної частини «Симфонієти» Яначека. Нічний вітер безшумно пролітав над зеленими рівнинами Богемії. Вона знала, що розпадається на дві частини: одна й далі холоднокровно притискає пальцем ранку на чоловіковій шиї, друга страшно тремтить. Їй хотілося все це покинути й мерщій утекти з кімнати. «Я тут і водночас мене тут немає. Я одночасно у двох місцях. Усупереч теорії Ейнштейна. Та нема ради. Така доля вбивці».

Нарешті минуло п'ять хвилин. Але для певності Аомаме додала ще одну. «Почекаю ще хвилину. Потрібна така ж увага, як під час виконання термінової роботи». Вона витерпіла ще одну важку, нескінченну хвилину. Після того поволі відпустила палець, мініатюрним ліхтариком посвітила на ранку. Навіть не лишилося найменшого, як від комариного укусу, сліду.

Уколювання особливого органа в нижній частині мозку надзвичайно тонкою голкою спричинювало смерть, абсолютно схожу на природну. З погляду звичайного лікаря це, як не дивись, — серцевий напад. Людина працювала за столом, коли раптом все сталося. От вона й померла. Через перевтому й стрес. Чогось неприродного в цьому немає. Навіть не треба робити розтин тіла.

Цей чоловік був діяльною людиною, але трохи перепрацював. Отримував високі доходи, однак, померши, не зможе ними скористатися. Хоч одягався в костюми від Армані, їздив на автомобілі моделі «Jaguar», проте скидався на мурашку. Працював, працював і ні з того, ні з сього помер. Невдовзі про нього забудуть, а може, хтось скаже: «Шкода, був ще молодим». Або й промовчать.

Аомаме вийняла з кишені корок, настромила на кінець голки. Це делікатне знаряддя загорнула у шматок тонкої тканини, вклала у коробочку й запхала на саме дно сумки. У ванній взяла рушник і старанно витерла відбитки пальців, залишені в кімнаті, — тільки на щитку кондиціонера й на ручці дверей. Нічого іншого вона не торкалася. Рушник поклала на своє місце. Готельний кавник і чашку винесла на таці за двері. У такому разі коридорний не прийде по них, і труп виявлять пізно. Його побачить покоївка, що прийде прибирати в номері, або, як усе складеться добре, наступного дня, коли цей чоловік мав виписуватися.

Сьогоднішнього вечора він не прийде на нараду, і, можливо, люди зателефонують йому. Однак ніхто не підніме слухавки. Вони здивуються й, може, попросять відчинити двері. Або й ні. Залежно від того, як підуть справи.

Аомаме, ставши перед дзеркалом у ванній кімнаті, перевірила, чи її одяг не зім'явся. Застебнула верхній ґудзик блузки. Показувати ущелину між грудьми не довелося. Цей осоружний тип навіть на її принади не поглянув, бо таких людей вважав за ніщо. Аомаме легко насупилася. Потім поправила волосся, розслабила масажем м'язи на обличчі й перед дзеркалом напустила на нього приязну усмішку. Показала білі зуби, які недавно відполірував дантист. «Отже, я зараз покидаю кімнату з трупом і вернуся у звичайний реальний світ. Треба відрегулювати атмосферний тиск. Я вже не вбивця. А приязна, обдарована ділова жінка».

Аомаме прочинила двері, виглянула в коридор. Пересвідчившись, що там нема ні душі, вислизнула з номера. Не спускалася ліфтом, а зійшла пішки сходами. Коли проходила через фойє, ніхто не звернув на неї уваги. Випроставшись і дивлячись уперед, вона йшла швидко, але не настільки, щоб когось зацікавити. Була професіоналкою. Майже ідеальною. «Якби мала більші груди, то була б просто ідеальною», — з жалем подумала вона. Ще раз трошки насупилася. Та немає ради. Нічого іншого не залишається, як виконувати доручену роботу.

Розділ 4

(про Тенґо)

Якщо цього бажаєте

Тенґо розбудив телефонний дзвінок. Люмінесцентні стрілки годинника повернули за першу ночі. Звісно, навколо панувала темрява. Він одразу здогадався, що його розбудив Комацу. Серед його знайомих тільки він міг дзвонити в таку пору. Дзвонити наполегливо, аж поки на протилежному кінці лінії не піднімуть слухавки. Комацу не знав такого поняття, як час. Якщо йому чогось заманулося, одразу телефонував. Про щось таке, як час, не думав. Видно, і простої гадки не мав, що, може, завдасть клопоту співрозмовнику, якщо будь-коли — серед ночі, вдосвіта, першої шлюбної ночі чи на смертельній постелі — подзвонить.

Ні, будь-кому він просто так не дзвонив. Адже працював в організації, отримував заробітну плату. Поводитися подібним чином з усіма, без розбору, не випадало. А от із Тенґо міг, бо вважав його своїм партнером. Більшою чи меншою мірою Тенґо був його продовженням. Як руки й ноги. Різниці між собою і ним не бачив. А тому забрав собі в голову, що Тенґо не повинен спати, якщо він не спить. Зазвичай Тенґо лягав спати о десятій і вставав о шостій ранку. Загалом вів регулярне життя. Сон мав глибокий. Та коли щось ставалося, то потім не міг заснути. Стосовно цього був нервовий. Про це неодноразово нагадував Комацу. Відверто просив: «Я вас благаю, перестаньте дзвонити мені серед ночі». Так, як звертається до богів селянин, кажучи: «Не насилайте хмар сарани на поле перед жнивами». «Зрозумів. Більше серед ночі не дзвонитиму», — обіцяв Комацу. Та оскільки така обіцянка не пустила глибокого коріння в його свідомість, то наступний день просто кудись її змивав.

Тенґо зліз із ліжка й, на щось натикаючись, добрався до телефону в кухні. Увесь цей час телефонний дзвінок немилосердно деренчав.

— Я розмовляв з Фукаері! — об'явив Комацу. Як завжди, не привітавшись, без жодної передмови. Не спитав: «Ти спав?» і не сказав: «Вибач за пізній дзвінок».

Скривившись, Тенґо в темряві мовчав. Коли його серед ночі будили, якийсь час він не приходив до тями.