1Q84. Книга І - Мураками Харуки. Страница 25

— Видно, цей метелик сильно до вас прихилився, правда?

Господиня всміхнулася.

— Він уважає мене своєю подругою.

— А хіба з метеликом можна подружитися?

— Щоб з ним подружитися, треба стати частиною природи. Перестати ворушитись, як людина, й переконати себе, що ти сама — дерево, трава або квітка. Якщо через певний час метелик розслабиться, то само собою подружиться.

— Метеликам дають імена? — поцікавилася Аомаме. — Як собакам і котам.

Господиня легенько похитала головою.

— Метеликам імен не дають. Їх розрізняють за візерунком крилець і формою. Навіть якби їм давали імена, вони все одно швидко вмирають. Вони — безіменні, короткочасні друзі. Я приходжу сюди щодня, щоб, зустрівшись, привітатися й поговорити про се, про те. Та коли минає певний час, вони мовчки кудись зникають. Думаю, що, напевне, помирають, але не знаходжу їхніх трупів, хоч би скільки шукала. Зникають безслідно, немов проковтнуті повітрям. Метелики — найефемерніші привабливі істоти. Хтозна-де народжуються, тихо живуть, вимагаючи дуже мало, й потім непомітно кудись зникають. Може, в іншому, ніж наш, світі.

У теплому й вологому повітрі оранжереї плив густий рослинний запах. Численні метелики то тут, то там з'являлись і зникали, ніби миттєві розділові знаки, що розмежовували нескінченний потік свідомості. Щоразу, заходячи в цю оранжерею, Аомаме ніби втрачала відчуття часу.

Зайшов Тамару з металевою тацею, на якій стояв красивий порцеляновий чайничок з двома чашками такого ж кольору, лежали полотняні серветки й невеличка тарілочка з тістечками. Запах квіткового чаю перемішувався з ароматом навколишніх квітів.

— Дякую, Тамару. З рештою ми самі дамо собі раду, — сказала господиня.

Прилаштувавши тацю на стілець, Тамару вклонився і пішов безшумно з оранжереї. Як і перед тим, зробивши кілька па, відчинив і зачинив двері.

Господиня зняла кришку з чайничка, понюхала його аромат і, впевнившись, що листочки розм'якли, поволі налила чаю в обидві чашки. Старанно — так, щоб його густота всюди була однаковою.

— Може, це й непотрібно, але чому б вам не поставити на вході ще одні двері з дротяною сіткою? — запитала Аомаме.

Підвівши голову, господиня глянула на гостю.

— Двері з дротяною сіткою?

— Так. Якщо поставити їх зсередини, то дверей буде двоє, тож не доведеться пильнувати, щоб метелики не вилетіли.

Тримаючи тарілочку в лівій руці, господиня піднесла чашку в правій руці до рота й поволі ковтнула квіткового чаю. Смакуючи його запахом, легенько кивнула. Потім повернула чашку на тарілочку, а її поставила на тацю. Легенько приклавши серветку до губів, поклала її собі на коліна. На ці жести вона потратила, м'яко кажучи, втричі більше часу, ніж звичайна людина. «Вона схожа на фею, що п'є поживну вранішню росу в глибині лісу», — подумала Аомаме.

Після того господиня кашлянула.

— Сітка мені не подобається, — сказала вона.

Аомаме чекала продовження розповіді, але його не було. Так і залишилося неясним, у чому причина нелюбові до сітки — в загальному ставленні до того, що обмежує свободу, в естетичних поглядах чи в суто фізіологічних уподобаннях. Однак зараз це не мало особливого значення. Просто Аомаме випадково спало на думку поставити таке запитання.

Як і господиня, тримаючи в руці тарілочку з чашкою, Аомаме безшумно ковтнула чаю. Такий чай вона не дуже любила. Віддавала перевагу гарячій каві, чорній, як нечиста сила серед ночі. Однак пополудні в оранжереї такий напій, можливо, їй не підходив. А тому тут вона завжди просила дати те, що пила господиня. Господиня запропонувала тістечка, й Аомаме з'їла одне. Щойно спечене, зі свіжим смаком імбиру. Аомаме згадала, що господиня перед війною якийсь час прожила в Англії. Господиня й собі взяла печиво й трошки надгризла його. Дуже тихо, щоб не розбудити рідкісного метелика, який дрімав на її плечі.

— Перед відходом Тамару передасть вам, як завжди, ключ, — сказала вона. — Як закінчите справу, перешлете його поштою назад. Як завжди.

— Зрозуміло.

На якийсь час запанувала спокійна тиша. У зачинену оранжерею не проникав жоден звук із зовнішнього світу. Метелик і далі незворушно спав.

— Ми не робимо нічого неправильного, — дивлячись Аомаме прямо в очі, сказала господиня.

Аомаме злегка прикусила губу. І кивнула.

— Розумію.

— Подивіться, що в цьому конверті, — сказала господиня.

Аомаме взяла зі стола конверт і розклала сім поляроїдних фотографій поряд з вишуканим порцеляновим чайничком. Наче зловісні ворожильні карти з картинками. На кожній з них було знято зблизька окремі частини голого тіла молодої жінки — спини, грудей, сідниць, стегон і навіть ступень. І тільки обличчя Аомаме не побачила. Всюди залишилися сліди насильства — синяки й рубці на шкірі. Певно, використовувався ремінь. Поряд з лобком видніла пляма начебто від придушеної сигарети. Аомаме мимохіть насупилася. Подібні фотографії вона вже бачила, але не такі страшні, як зараз.

— Ви вперше їх бачите? — спитала господиня. Аомаме мовчки кивнула.

— Загалом про цей випадок знаю, але фотографії бачу вперше.

— Це робота того чоловіка, — сказала стара пані. — У трьох місцях перелом кісток і глухота на одне вухо. Навряд чи жертва повністю одужає.

Голос господині став не гучнішим, а холоднішим і твердішим. Ніби злякавшись такої зміни, метелик на її плечі прокинувся і, розправивши крильця, спурхнув у повітря.

Господиня вела далі:

— Людину, здатну на такий вчинок, не можна залишати в спокої. У жодному разі.

Аомаме забрала фотографії і вклала в конверт.

— Ви не згодні?

— Згодна, — погодилася Аомаме.

— Ми правильно вчинили, — сказала господиня.

Вона підвелася зі стільця і, напевне, щоб заспокоїтися, піднесла лійку, що стояла поряд. Зовсім як витончену зброю. Її обличчя трохи зблідло. Очі вп'ялися в один куток оранжереї. Аомаме зиркнула туди ж, але нічого дивного там не помітила. Тільки кущик осоту.

— Дякую, що ви змогли прийти. Я вам дуже вдячна за роботу, — сказала господиня, все ще тримаючи в руці порожню лійку. На цьому, видно, зустріч кінчалася.

Аомаме також підвелася і взяла в руки сумку.

— Спасибі за чаювання.

— Я вам ще раз щиро дякую, — сказала господиня.

Аомаме ледь-ледь усміхнулася.

— Можете не турбуватися, — провадила вона далі. В її голосі знову вчувся колишній спокій. А в очах з'явилося тепле світло. Вона легенько взяла Аомаме за руку. — Бо ми вчинили правильно.

Аомаме кивнула. Як завжди, розмова скінчилася тими самими словами. «Можливо, господиня сама себе щоразу переконує, — подумала Аомаме. — Наче мантру або молитву повторює: „Можете не турбуватися. Бо ми вчинили правильно“».

Впевнившись, що поблизу немає метеликів, Аомаме прочинила двері оранжереї і, вийшовши надвір, зачинила їх. Господиню залишила з лійкою в руці. Повітря надворі було прохолодне й свіже. Пахло деревами й газоном. Тут простягався реальний світ. Час знову почав плинути. Аомаме на повні груди вдихнула повітря цього реального світу.

Перед парадними дверима дому, сидячи на тому самому тиковому стільці, на неї чекав Тамару. Щоб передати їй ключ від поштової скриньки.

— Справу закінчили? — запитав він.

— Гадаю, що так, — сказала Аомаме. І, сівши на сусідньому стільці, взяла від нього ключ і запхала в сумку.

Якийсь час обоє мовчали, поглядаючи на птахів, що прилетіли у двір. Вітер надовго вщух, і вербове віття спокійно хилилося додолу. Декотре з них мало не сягало землі.

— Як почувається та жінка? — спитала Аомаме.

— Яка?

— Дружина того, що мав серцевий напад у готелі в Сібуї.

— Поки що не можна сказати, що добре, — насупившись, відповів Тамару. — Ще не прийшла до тями від шоку. Ще не може говорити. Потрібен час.

— Що вона за людина?

— Років тридцять п'ять. Красуня, приємна. Досить стильна. Та, на жаль, цього літа не зможе одягти купального костюма. Мабуть, так само й наступного. Поляроїдні фотографії ви бачили?