1Q84. Книга І - Мураками Харуки. Страница 40

Аомаме познайомилася з господинею «Садиби плакучих верб» у спортивному клубі, у якому працювала. Господиня відвідувала клас техніки самозахисту під керівництвом Аомаме. Той самий клас, де в центрі уваги короткий час стояв напад на манекена. Невисока на зріст, але найстарша в цьому класі, вона легко рухалась і завдавала гострих ударів манекену. «У критичну хвилину вона без вагань зможе вдарити напасника в пах, — думала Аомаме. — Без зайвих слів і натяків». Аомаме сподобалися такі риси цієї жінки.

— У моєму віці я особливо не потребую захисту, — сказала вона після заняття Аомаме й вишукано всміхнулася.

— Та питання не у вікові, — чітко відреагувала Аомаме. — Це питання способу життя. Найважливіше — завжди серйозно ставитися до свого захисту. Якщо тільки миритися з нападами на себе, то це зажене вас у безвихідь. Хронічне безсилля пожирає людину зсередини.

Якийсь час стара жінка мовчки дивилася на Аомаме. Здавалось, ніби сказані слова чи інтонація справили на неї сильне враження. І тоді вона спокійно кивнула.

— Ви правильно кажете. Так воно є насправді. Розсудлива думка.

Через кілька днів Аомаме отримала конверт, адресований на клуб. У ньому містився короткий лист із прізвищем і телефонним номером, написаними гарним почерком. Лист був такого змісту: «Я знаю, що Ви — зайнята людина, але якщо знайдеться вільна хвилина, то я була б щаслива, якби Ви мені подзвонили».

Телефонну слухавку підняв чоловік — видно, секретар. Коли Аомаме назвалася, він мовчки перемкнув телефон на внутрішню лінію. Стара господиня приклала слухавку до вуха й сказала: «Щиро дякую, що ви подзвонили. Я подумала, що ми могли б десь повечеряти, якщо це не завдасть вам клопоту. Я хотіла б обговорити з вами одну особисту справу». «З радістю», — відповіла Аомаме. «Ну, то, може, завтра ввечері?» — спитала жінка. Аомаме не заперечила. Лише здивувалася — мовляв, про що з нею можна вести мову?

Вони вечеряли у французькому ресторані, що містився в тихому кварталі Адзабу. Видно, як давню відвідувачку, стару пані провели на підвищення в глибині залу й за столом її шанобливо обслуговував також начебто знайомий офіціант літнього віку. На ній була суцільно зеленкувата сукня гарного крою (ніби від Жіванші 60-х років) і нефритове намисто. Згодом підійшов менеджер і чемно привітався. У меню значилося багато овочевих страв, смачних і легких для травлення. Суп, приготований на цей день, виявився улюбленим для Аомаме. Стара пані пила із склянки тільки «Chablis», Аомаме приєдналася в цьому до неї. Вино було таким же вишуканим, як і страви. Аомаме вибрала собі білу рибу, підсмажену на рожні. Господиня воліла тільки овочеві страви. Її манера їсти скидалася на прекрасний витвір мистецтва. «Якщо досягнете мого віку, то зможете жити, з'їдаючи дуже мало, — сказала вона. А потім, ніби напівжартома, додала: — Якомога високо-якіснішого».

Стара жінка захотіла індивідуального тренування. Двічі-тричі на тиждень у власному домі уроків бойового мистецтва. І, якщо можна, стретчинґу м'язів.

— Звичайно, є така можливість, — відповіла Аомаме. — Подайте заяву до приймальні на індивідуальне відрядження для тренування.

— Гаразд, — погодилася стара пані. — Тільки розклад занять узгодимо безпосередньо з вами. Я хочу, щоб у той час до мені ніхто не прийшов і не морочив голову. Ви не проти?

— Ні, не проти.

— Ну, тоді почнемо наступного тижня.

На цьому справу було залагоджено.

Стара жінка сказала:

— Під час недавньої розмови я почула від вас захопливі слова. Про безсилля. Як людину пожирає безсилля. Пригадуєте?

Аомаме кивнула.

— Пригадую.

— Можна вас запитати про одну річ? — спитала стара пані. — Гадаю, відверте запитання зекономить наш час.

— Питайте будь-що, — сказала Аомаме.

— Ви — не феміністка й не лесбіянка?

Трохи зашарівшись, Аомаме хитнула головою.

— Гадаю, що ні. У мене на все власні погляди, але я — не феміністка й не лесбіянка.

— От і добре, — сказала жінка. І, ніби заспокоївшись, надзвичайно вишукано підняла до рота капусту «броколі» й, так само вишукано пережовуючи її, ковтнула трошки вина. Потім додала: — Навіть якби ви були феміністкою або лесбіянкою, це не вплинуло б на моє ставлення до вас. Але, щиро кажучи, ваше зізнання спрощує сюжет нашої розмови. Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Здається, розумію, — відповіла Аомаме.

Двічі на тиждень Аомаме приходила в садибу старої пані й давала їй уроки бойового мистецтва. Обидві старанно і в певному порядку виконували рухи в просторому тренувальному залі із дзеркалами на стіні, приготовленому колись для уроків балету ще малої її дочки. Як на свій вік, стара була гнучкою й швидко досягла успіху. Невисока на зріст, мала тіло, дбайливо доглянуте впродовж багатьох років. Аомаме виклала їй основи стретчинґу й робила масаж для розслаблення м'язів.

Масаж Аомаме вважала своїм коником. В університеті фізичної культури саме в цьому напрямі вона досягла найбільшого. Закарбувала у своїй голові назви всіх кісток і м'язів. Вивчила роль і властивості кожного м'яза, способи його тренування і підтримки в належній формі. Вона твердо вірила, що саме тіло — святилище для людини й, хоч би що в ньому обожнювати, воно повинно бути хоч трохи міцним, гарним і сильним.

Взагалі, не задовольнившись тільки спортивною медициною, Аомаме за власним бажанням вивчала техніку голкотерапії. Кілька років по-справжньому навчалася цього у вчителя-китайця. Він дивувався, як вона швидко освоювала цей метод. Казав, що так вона зможе стати професіоналом. Аомаме мала добру пам'ять і ненаситно вивчала деталі функціонування людського організму. Та понад усе була від народження наділена надзвичайно чутливими кінчиками пальців. Так само, як дехто має абсолютний слух або здатність розпізнавати наявність під землею ґрунтових вод, вона пальцями вмить визначала ледве помітні місця на тілі, що управляють функціями організму. Цього ніхто її не навчав. Вона такою вродилася.

Закінчивши тренування і масаж, Аомаме й стара пані удвох сідали пити чай і розмовляли про се, про те. Тамару завжди приносив чайне начиння на срібній таці. Оскільки впродовж першого місяця Тамару при Аомаме не проронив ні слова, то їй довелося запитати господиню, чи він часом не німий.

Одного разу господиня поцікавилася, чи коли-небудь для власного захисту Аомаме на практиці випробовувала техніку ударів ногою у пах.

— Тільки одного разу, — відповіла вона.

— Успішно? — спитала господиня.

— Ефект був, — обережно й коротко відповіла Аомаме.

— До нашого Тамару цю техніку можна застосувати?

Аомаме хитнула головою.

— Боюсь, що нічого не вийшло б. Тамару-сан обізнаний з такими речами. Якщо така людина розгадає намір, то нічого не вдасться зробити. Ця техніка годиться лише для самозахисту від профана, невтаємниченого в техніку бою.

— Інакше кажучи, ви не вважаєте Тамару «профаном»?

Добираючи слова, Аомаме відповіла:

— Мабуть, що так. Він відрізняється від пересічних людей.

Господиня додала до чаю вершків і повільно перемішала їх ложечкою.

— Того разу вашим супротивником був профан? Великий?

Аомаме кивнула, але нічого не сказала. Він і справді був високої статури й начебто сильний. Але через свою самовпевненість перед жінкою втратив пильність. Бо ніколи не зазнавав удару в пах від неї й навіть не сподівався, що з ним може таке статися.

— Ви, мабуть, його поранили? — запитала господиня.

— Ні, не поранила. Якийсь час він тільки відчував страшний біль.

На хвилину стара жінка замовкла. Потім спитала:

— А ви досі не нападали на чоловіка, щоб не просто завдати йому болю, а поранити?

— Нападала, — відповіла Аомаме. Вона не вміла брехати.

— Можете розповісти про цей випадок?

Аомаме легенько хитнула головою.

— Вибачте, але про нього нелегко розповідати.

— Гаразд. Мабуть, і справді важко. Я вас до цього не змушую, — сказала господиня.