1Q84. Книга І - Мураками Харуки. Страница 51

— Про вас?

— Так, про мене.

— Особливо нічого.

— Дивно, — сказав Комацу. — Адже ми з ним колись співпрацювали. Я навіть приходив у дослідницьку університетську лабораторію, щоб забрати рукопис. Тоді я був ще молодим редактором.

— Може, забув, якщо це було так давно. Бо запитував мене, що це за людина Комацу-сан.

— Ну, добре, — сказав Комацу з невдоволеним виразом обличчя. — Та ні, це неможливо. Сенсей нічого не забуває. Має неймовірну добру пам'ять, і, крім того, ми з ним тоді багато про що переговорили. Та нехай буде так, байдуже. Такого легко в руки не візьмеш. Судячи з твого звіту, обставини навколо Фукаері-тян начебто досить заплутані.

— І не просто заплутані. Ми тримаємо в руках буквально міну. З багатьох поглядів Фукаері незвична, а не просто гарненька сімнадцятирічна дівчина. У неї дислексія — не може нормально читати і як слід писати. Наче зазнала якоїсь травми і частково втратила пам'ять. Виросла в комуні, до школи майже не ходить. Її батько — лідер ліворадикальної організації, безпосередньо причетний до збройної сутички «Акебоно». А до того, як її взяв до себе Ебісуно-сенсей, був відомим фахівцем з культурної антропології. Якщо мова зайде про оповідання Фукаері, то газетярі налетять і розколупають чимало цікавих фактів. Будуть неприємності.

— Справді, може зчинитися буча, як на Новий рік і на свято Бон, коли в пеклі чорти перестають мучити грішників, — сказав Комацу, все ще з усміхом на губах.

— Ну, то покінчимо з нашим планом?

— Покінчити з нашим планом?

— Діло набрало надто широких розмірів. Стало надто небезпечним. Може, замінимо рукопис первісним варіантом?

— Та це так просто не вдасться зробити. «Повітряну личинку», перероблену твоїми руками, вже передано до друкарні і віддруковано для внесення правок. Як тільки вона вийде з друку, то відразу потрапить до конкурсної комісії, що складається з шести чоловік, серед яких є головний редактор і директор видавництва. Уже не можна сказати: «Вибачте, ми помилилися. Поверніть рукопис як такий, що не розглядався».

Тенґо зітхнув.

— Нема ради. Час не можна повернути назад, — вів далі Комацу. Узяв у рот сигарету «Marlboro» й, примруживши очі, прикурив від сірника кав'ярні. — Про наслідки я добре подумаю. А тобі, Тенґо-кун, можна цим не перейматися. Навіть якщо «Повітряна личинка» отримає премію, я постараюся зробити так, щоб Фукаері залишилася в тіні. Бажано подати справу в такому дусі, що, мовляв, загадкова молода письменниця не хоче з'являтися перед людьми. Як відповідальний редактор я виступатиму від її імені. Не турбуйся, я такі справи вмію залагоджувати.

— Комацу-сан, я не сумніваюсь у ваших здібностях, але Фукаері відрізняється від звичайних дівчат. Вона не з тих, що роблять так, як їм велять старші. Якщо вона сама щось вирішить, то зробить, хоч би що хто казав. Не хоче й слухати про те, що їй не до вподоби. Так просто нічого не вийде.

Комацу мовчав, кілька разів перевертаючи в руці коробку сірників.

— Хай там що, але тепер нам уже нічого іншого не залишається, як виконувати задуманий план. Бо «Повітряна личинка», до якої ти доклав стільки зусиль, чудовий твір. Набагато кращий, ніж можна було сподіватися. Майже ідеальний. А коли так, то, безперечно, отримає премію й стане предметом розмов. Тепер уже не можна його закопувати. На мою думку, це був би своєрідний злочин. Крім того, як я вже казав, діло швидко рухається вперед.

— Своєрідний злочин? — поглядаючи на Комацу, спитав Тенґо.

— Ось послухай, що я тобі скажу, — мовив Комацу. «Вважається, що всяке мистецтво і всяке вчення, так само як дія і свідомий вибір, прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо як те, до чого все прагне». [28]

— А що це таке?

— «Нікомахова етика» Арістотеля. Ти коли-небудь читав його твори?

— Майже не читав.

— А не завадило б. Вони тобі, напевне, сподобалися б. Коли я не маю чого читати, то зазвичай звертаюся до грецької філософії. Вона ніколи не набридає. Завжди щось із неї почерпну.

— А в чому суть наведеної цитати?

— Наслідком усього є благо. Благо — це будь-який наслідок. А сумнів треба відкласти назавтра, — відповів Комацу — От у чому суть.

— А що Арістотель сказав про голокост?

Усміх на губах Комацу, схожий на місяць-молодик, став ще виразнішим.

— У «Нікомаховій етиці» він головно розповідає про мистецтво, освіту й ремесла.

Тенґо давно знався з Комацу. І за цей час бачив його справжнє і приховане обличчя. Здавалось, що у журнальному світі він скидався на самотнього вовка, який живе й діє на свій розсуд. Більшість людей вводила в оману його видима, зовнішня, сторона. Та якщо взяти до уваги його минуле й уважно стежити за ним, то можна б досить точно передбачити його поведінку. Користуючись шаховою термінологією, вирахувати її на кілька кроків уперед. Ясна річ, він любив незвичні прийоми, але остерігався переступати певну лінію, яку у відповідному місці сам собі накреслив. Загалом, мав, так би мовити, нервову вдачу. Його слова та дії були здебільшого тільки поверховою грою напоказ.

Заради обережності Комацу підстраховувався кількома способами. Скажімо, в одну вечірню газету щотижня дописував статті на літературно-мистецькі теми. Хвалив або гудив у них різних письменників. Коли гудив, добирав досить гострі слова. І цим гордився. Газетна колонка, яку він вів, була безіменною, але в літературних колах знали, хто її пише. Природно, що люди не люблять, коли їх обмовляють у газеті. А тому письменники трималися від нього подалі. Не відмовлявся Комацу писати статті й на замовлення. Принаймні іноді. Бо інакше не знав би, про що розповідати в газетній колонці. Тенґо не дуже подобалася така корислива риса Комацу. Шпетячи літературне середовище, Комацу одночасно використовував його систему на власну користь. Як редактор мав чудову інтуїцію і зробив для Тенґо багато чого доброго. Його поради щодо писання художнього твору були загалом важливими. А проте Тенґо намагався зберігати певну відстань у дружбі з ним. Було б жахливо, якби, дуже зблизившись з Комацу й повністю довірившись йому, залишився зрадженим у скрутну хвилину. У цьому розумінні Тенґо також був обережною людиною.

— Як я вже казав, твій варіант «Повітряної личинки» майже ідеальний. Це чудово! — вів далі Комацу. — І тільки в деяких місцях хотілося б, при можливості, її переробити. Але не зараз. На стадії конкурсу цього досить. Поправити її бажано після отримання премії, під час підготовки до публікації в часопису.

— Поправити в чому?

— Коли карлики виготовляють повітряну личину, Місяців стає два. Дівчина піднімає очі до неба й бачить на ньому два Місяці. Ти пригадуєш цей епізод?

— Звісно, пригадую.

— На мою думку, про два Місяці там недостатньо сказано. Неповно. Хотілося б докладнішого й конкретнішого опису. Іншого побажання не маю.

— Опис справді здається трохи коротким. Але надмірним поясненням я не хотів руйнувати плину оригінального тексту Фукаері.

Комацу підняв руку із затиснутою між пальцями сигаретою.

— Тенґо-кун, ти лишень ось про що подумай. Читачі досі не один раз бачили один Місяць на небі. Так чи ні? А от двох — ніколи. А тому, коли в оповідання вноситься щось небачене, то воно потребує якомога докладнішого й точнішого опису. Адже можна або треба опустити лише опис того, що майже всім читачам відоме.

— Зрозуміло, — сказав Тенґо. У словах Комацу справді була логіка. — Опис того, як з'являються два Місяці, зроблю детальнішим.

— Гаразд. Тоді все буде досконале, — сказав Комацу. І загасив сигарету. — Більше мені нема що додати.

— Я тішуся, коли ви, Комацу-сан, хвалите те, що я написав. Але цього разу, признаюсь, не радію, — сказав Тенґо.

— Ти дуже швидко ростеш, — поволі, наче карбуючи слова, промовив Комацу. — Як стиліст і письменник. З цього можна щиро радіти. Завдяки переробленню «Повітряної личинки» ти, напевне, багато чого дізнався про оповідання. Не сумніваюся, що наступного разу це стане тобі у пригоді, коли писатимеш свій твір.