1Q84. Книга І - Мураками Харуки. Страница 7

Тенґо чомусь особисто йому сподобався. Був високий (і в середній школі, і в університеті брав активну участь у змаганнях із дзюдо), з очима селянина, звиклого вставати вранці якомога раніше. З короткою стрижкою, завжди засмаглою шкірою і круглими зморшкуватими, як цвітна капуста, вухами, він не скидався ні на молодого літератора, ні на вчителя математики. Видно, й це подобалося Комацу. Написавши нове оповідання, Тенґо приносив його Комацу. Той прочитував його і висловлював своє враження. Тенґо дослухався до його порад і поправляв рукопис. Коли приносив заново переписаний варіант, Комацу давав нові вказівки. Як тренер, що помалу піднімає перекладини для учня. «Можливо, ти потратиш час, — казав він. — Але не квапся. Наберись витримки й щодня, не покладаючи рук, пиши. Написаного не викидай — може пізніше знадобитися». — «Так і робитиму», — відповідав Тенґо.

Комацу доручав Тенґо також дрібну літературну роботу — підготовку безіменних матеріалів для жіночого журналу, який випускало його видавництво. На прохання Комацу він робив усе — переробляв дописи читачок, писав короткі замітки про нові фільми й книжки, складав гороскопи. Прославився тим, що його гороскопи справджувалися. Якщо він писав: «Рано-вранці остерігайтеся землетрусу», — то справді одного дня вранці землетрус ставався. Така платна робота була приємним додатком до його доходу й, крім того, нагодою для тренування в написанні текстів. Тенґо тішило, що вони, написані в будь-якій формі, друкувалися в журналі й з'являлися в книгарнях.

Згодом йому почали давати на попереднє прочитання твори письменників-початківців, поданих на премію літературно-мистецького часопису. Було трохи дивно, що він, сам здатний брати участь у такому конкурсі, давав справедливу оцінку творчості інших кандидатів на премію, особливо не переймаючись із приводу делікатності свого становища. Прочитуючи гори нікудишніх творів, Тенґо гостро відчув, що вони собою являють. Щоразу читав близько сотні оповідань, вибирав з десяток більш-менш значущих і приносив Комацу, додаючи свої письмові враження про них. На останній тур конкурсу залишалося п'ять творів, з-поміж яких комісія з чотирьох членів обирала переможця.

На попередньому прочитанні конкурсних творів, крім Тенґо, підробляли також інші люди. Так само, поряд з Комацу до їхнього попереднього аналізу залучалося багато інших редакторів. Конкурсанти сподівалися на справедливість, але й без зайвого витрачання часу кожен рецензент міг помітити, що серед безлічі творів щонайбільше два-три свідчили про хоч якусь перспективність їхніх авторів. Оповідання Тенґо тричі залишалися на останньому турі конкурсу. Ясна річ, сам він не впливав на вибір переможця — це вирішували два рецензенти, які прочитували твори, і редакція на чолі з Комацу. Його оповідання премії не отримали, але Тенґо не занепадав духом. Бо, по-перше, назавжди закарбував у своїй голові слова Комацу: «Треба почекати», — а по-друге, досі все ще не вирішив, чи хоче стати письменником.

Вдало вибравши собі розклад уроків, він міг чотири дні на тиждень робити вдома те, що йому подобалося. Вчителював у тій самій підготовчій школі впродовж семи років і серед учнів мав досить добру репутацію. Бо вмів донести до них суть уроку, без викрутасів, одразу відповісти на будь-яке запитання. Сам дивувався, що володіє мистецтвом розповіді. Добре поставленим голосом доладно пояснював, а жартами збадьорював аудиторію. Поки не став учителем, вважав, що не вміє зв'язати докупи слів. Навіть тепер, розмовляючи з кимось віч-на-віч, напружувався і не знаходив потрібних виразів. Серед невеликого людського гурту постійно залишався слухачем. А от коли ставав за кафедру, опинившись перед чималою кількістю людей, то в його голові настільки прояснювалося, що міг легко, як завгодно довго говорити. «Людина — незбагненна істота», — раз по раз думав він.

Заробітна плата задовольняла його. Не скажеш, що це був великий дохід, але підготовча школа визначала винагороду залежно від професійної здатності вчителя. Вчителів регулярно перезатверджували на підставі опиту учнів і підвищували їм оплату праці в разі отримання високих балів. Бо побоювалися, що здібного педагога переманить інша школа (про «полювання за головами» справді-таки неодноразово ходили чутки). У звичайній школі все складається по-іншому. Заробітна плата визначається за вислугою літ, начальство втручається в особисте життя вчителя, а його професійна здатність і популярність серед учнів не має жодного значення. Тенґо тішився роботою в підготовчій школі. Учні приходили в аудиторію з ясним наміром скласти іспити до університету й уважно слухали його лекції. Учитель поза класом міг нічого не робити. Чогось кращого Тенґо й не бажав. Йому не доводилося сушити голову над такими клопітними питаннями, як погані вчинки учнів та порушення шкільних правил. Досить було стати за кафедру й навчати учнів, як розв'язувати математичні задачі. Він з дитинства пишався тим, що вміє користуватися таким простим поняттям, як «число».

Перебуваючи дома, Тенґо з ранку до вечора писав оповідання. Авторучкою «Монблан» із синім чорнилом на стандартних аркушах паперу, що вміщали чотириста ієрогліфів і літер. І тоді почувався задоволеним. Один раз на тиждень до нього навідувалася заміжня подружка, і вони проводили разом другу половину дня. Повноцінний секс з жінкою, старшою від нього на десять років, утішав його вже тим, що не доводилося нікуди ходити. Надвечір він довго прогулювався, а коли заходило сонце, слухаючи музику, читав книжку. Телебачення не дивився. Тож коли приходив збирач плати радіотелекорпорації «NHK», то він чемно казав: «Вибачте, але телевізора я не маю. Справді не маю, можете зайти й перевірити». Однак збирачі оплати в кімнату не заходили. Корпорація їм цього не дозволяла.

— Я придумав щось трохи більше, — сказав Комацу.

— Щось більше?

— Так. Про таку дрібницю, як премія часопису, забудемо, а націлимося на щось набагато більше.

Тенґо мовчав. Про намір Комацу не мав уявлення, але вбачав у ньому привід для занепокоєння.

— Премію Акутаґави! [8] — зробивши паузу, сказав Комацу.

— Премію Акутаґави… — повторив Тенґо, ніби виписуючи ієрогліфи прутиком на мокрому піску.

— Так, премію Акутаґави. Напевне, й ти, відлюдькуватий Тенґо-кун, знаєш про неї. Про неї великими ієрогліфами пишуть газети, повідомляє телебачення в останніх новинах.

— Але ж, Комацу-сан, я не зовсім добре розумію… Зараз ми начебто ведемо мову про Фукаері, правда?

— Авжеж. Ведемо мову про Фукаері та її «Повітряну личинку». Розмова йде лише на цю тему.

Прикусивши губу, Тенґо намагався прочитати, що приховується за цими словами.

— Але ж ми дійшли висновку, що таке оповідання не може претендувати навіть на журнальну премію, чи не так? У його теперішньому вигляді.

— Так, у теперішньому вигляді. Це очевидно.

Тенґо довелось подумати.

— Іншими словами, ви хочете доробити твір, поданий на премію?

— Просто іншого виходу немає. Є багато прикладів того, як редактор пропонує доробити перспективний конкурсний твір. У цьому немає нічого дивного. Тільки от цього разу перепише його не сама авторка, а хтось інший.

— Хто інший? — спитав Тенґо, хоча знав наперед, яка буде відповідь. Спитав просто для певності.

— Ти перепишеш! — сказав Комацу.

Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив. А зітхнувши, відповів:

— Комацу-сан, у цьому випадку простого переписування не досить. Без серйозної переробки, від початку до кінця, твір не буде досконалим.

— Звичайно, доведеться докорінно переробити. Використати кістяк оповідання в незмінному вигляді. Залишити також якомога більше його стилю й атмосфери. Однак сам текст майже повністю змінити. Так би мовити, цілковито переробити. Цю роботу візьмеш на себе ти, Тенґо-кун. А я виступатиму в ролі продюсера.

— Хіба з цього щось добре вийде? — наче сам до себе, сказав Тенґо.

— Чи вийде? — Комацу взяв у руку ложечку й спрямував її на Тенґо, як диригент, що задає такт інструменталісту. — Ця Фукаері володіє чимось особливим. Це стає зрозуміло, якщо прочитати «Повітряну личинку». Її уява незвичайна. Та, на жаль, текст нікуди не годиться. Надто грубий. З іншого боку, ти вмієш писати тексти. У тебе сюжети добротні, змістовні, розмашисті, інтелектуальні, витончені. В них багато енергії. Але, на відміну від Фукаері, ти ще не знайшов, про що слід писати. А тому часто у твоїх творах не помітно серцевини. Усе, що ти мав би написати, ховається в тобі, немов лякливе звірятко, що забігло в глибоку нору й не вилазить назовні. Знає, що ховається в норі, але не показує носа, бо так ніхто не спіймає. У цьому зв'язку я й сказав: «Треба почекати».