Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 16

— Ти знаєш, де подівся лічильник біострумів Грейдера-Дмухановського?

— Не няю, — відповів восьминіг.

— А хто в океанарії притопив лаборантку Зіну?

— Няю! Няю!

— Молодець, друже! Ти — істинний октопус сапієнс, тобто розумний спрут.

— Пардон, професоре, се ля ві — азінус азінум фрікат. Кі вівра вера! — натхненно відказав восьминіг, що французькою і на латині означало: «Даруйте, професоре, таке життя — дурень дурня вихваляє. Поживемо — побачимо!»

Усі ми голосно розсміялися.

— Ось тобі й розгадка! — мовив Данило. — Дякуючи нестримній фантазії та ще подібним творам, ми ладні приписати тваринам казна-які інтелектуальні здібності.

— Я, між іншим, читав, як один дельфін говорив віршами, правда, білими, — докинув Окань.

— Ну, білими можу і я, — відповів Данило. — Для цього не треба бути ні поетом, ні брюнетом, ба навіть дельфіном: бурмочи собі, що на душу спаде, та вдавай, ніби то творче осяяння і ти шаман-ясновидець!

— Цікаво… — задумливо обізвався Окань. — Хоч я й сам не зовсім визнаю вірші без рим, а проте таку нищівну критику верлібрів стрічаю вперше. І це для мене вдар — я ж розпочав (уже написано половину) поему білими віршами про своїх земляків-одеситів із «Кашалота». Доведеться від неї відмовитися.

Так у зіткненні з життям, подумав я, шліфується поетичний геній. І сам себе втішив: добре, що я не куплетист і ніколи не писав віршів, хоч і люблю їх дуже.

«СЛІДИ» СТАРОДАВНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Тому, хто бачив тропічні світанки, уже не забути їхніх чарів… Зорі, жевріючи, гаснуть. Гроно Південного Хреста вицвіло, зблідло. Недавно ще похмурі й темні, хмари, освітлені на сході, стають рожевими, кармінними. Потім спалахують пурпуром — переливаються, горять.

Приколисаний від краю до краю океан — тихий, небо високе, погідне — так, немовби ця тиша одвічна, ніколи не вибухає бурями.

Хоча й розвиднілося, на палубі ні душі — морські блукачі сплять. Їм сняться щасливі сни. І лише ми, четверо матросів, пересилюючи втому, ще з півночі пораємось у задушливому трюмі: не пізніше як о дев'ятій ранку батискаф, готовий до занурення, повинен бути за бортом.

Боцман контролює кожний наш крок, стежить за кожним порухом — помилитися не маємо права; від наших дій зараз залежить доля підводного апарата.

Поступово на судні гамірнішає.

Не встигли пробити склянки, як із кают та палубних наметів — помешкання багатьох із нас — виходять усюдисущі споглядальники.

Ось із металевого черева «Садка», де постійно гул і двигтіння, піднімаються підвахтові машиністи. Владика камбузу — кок, позіхаючи, вдоволено поплескує себе по животу.

— Нуте, хлопчики, не баріться — антрекоти готові.

Через цю його незмінну страву — антрекоти з гарніром — кока на «Садку» зовуть не інакше, як Антрекот Антрекотович.

— Рогалі є рогалями! — кивком голови показуючи в наш бік, зубоскалять машиністи. — Замість того, щоб посадити батискаф на воду, вони його, як колиску з немовлям, розгойдують над пащею трюму.

— О, і штрафники тут — Кукса та Гайовий!

— Бригада просто-таки не бий лежачого.

— Кра… кра… — каркає боцман (після недавнього запаморочення Степанович трохи заїкається).

— Кррабові душі! — нарешті випалює він.

Лайливі слова стосуються базік, ну, і, звісно, нас, рогалів — матросів: той, що стоїть разом зі мною біля відтяжки, вчасно не вибрав слабину — линва, заведена під днище, ковзнула, сповзла з пазів. Підводний апарат скособочено повис у повітрі.

— Кра… кра! — басовито пронизує тишу.

Натягуючи тугий манільський канат, що вогнем обпікає долоні, я лаюся. Будь воно неладне! І вахти коло стерна згадую, як втрачений рай.

Даремно ми, телепні, проклинали Стецька Мегеровича за жорстокість. Тихий, лагідний боцман, до якого кілька тижнів тому потрапили з Куксою, показав, де раки зимують. Та й перевели нас (строк вахтування кінчався через місяць) дочасно. І, можна сказати, — ганебно!

А все дякуючи Куксі.

Було це так.

Після переходів з місця на місце «Садко» нарешті зупинився за екватором, на дванадцятім градусі південної широти. Ехолот засік невеликий гористий кряж. Його давно шукали дослідники.

Батискаф і пірнаюче блюдце пішли в глибину.

— Незрозумілі вони, ці вчені, — розмірковував Сашко, спостерігаючи, як батискаф зникає з поверхні моря. — Ну, подумай сам: кожен грам грунту чи уламок каменюки, підняті рукою-маніпулятором, стрічають як свято. А скільки розмов, а пристрасті які!

І він, уміло передаючи інтонації чужого голосу — я непомильно по них упізнав Зайцевих колег, — заходився імітувати геологів.

Перший геолог: На схилах хребта, я гадаю, алевритово-глинистий намул, тоді як на його вершині — лише вапняковий форамініферовий. Вершини завжди вищі, ніж схили.

Другий геолог: Цілком з вами згоден, колего. Але дозволю собі думати, що ложе океану — це найбільша геотектура. І, як зазначав професор Абісалій Заглибенко, «до неї входять великі сегменти з акумулятивними пагористими рівнинами і зонами розломів» — кінець цитати. Таких елементів у ставках та озерах не буває.

Перший геолог: Інд і Ганг впадають в океан.

Другий геолог: І Брахмапутра — теж.

Перший геолог: Ріки ще з давнини течуть в одному напрямку — правий берег, як правило, крутіший, і несуть потоки каламутної води (аш два О плюс глина й суглинки), що потім осідає дельтовою товщею мулу.

Другий геолог: Як це тонко підмічено! Не можу не констатувати, дорогий колего: ваші погляди завжди архіоригінальні. Це ж вам належать крилаті і, я б сказав, віщі слова: «Коли люди на землі догосподарюються до того, що нічого буде їсти, вони дружно й організовано переселяться під воду і оброблятимуть там океанські незаймані ниви» — кінець цитати.

Перший геолог: Щиро дякую!

Другий геолог: Вважаю за честь для себе працювати з вами. А ваша класична брошура — вона, безперечно, увійде в золотий фонд геології й океанології! «Донні осадки глини в аспекті планетарності та їх роль у житті первісних народів» стала моєю настільною книгою і мудрим дороговказом у морі знань. Як практик і як теоретик — кафедральний працівник очолюваної Вами кафедри — роблю резюме: «Це — потрясно, конгеніально!» — кінець цитати.

Сашко так увійшов у роль, що, якби я його не спинив, виступав би хтозна й доки.

Хлопець замовк, розпашілий. Потім, як комедійний актор, що намагається викликати ефект, зігнувся в три погибелі.

Уявивши мене одним із тих «показаних» ним геологів, він схопив мою руку своєю міцною, ведмежою лапою.

— Колего! — сказав піднесено. — «Субстрат абстрактний глини не є дух, а суть матерія» — кінець цитати. Спасибі і дякую за увагу!

— Ти не пробував поступати в циркове училище? — поцікавивсь я.

— А навіщо? — перепитав Кукса. — Палуба «Садка» краща за циркову арену.

— Та воно то так…

Але фатальна Сашкова витівка була трохи пізніше.

Кілька разів опускалися на дно природознавці, хоч гарячих джерел — гідротермів так і не знайшли. Проте натрапили на інше — на унікальні корінні породи й осадковий мул.

Добуті механічним захватом зразки приніс із глибин підводний апарат.

— Найбільше я бажаю, — звичайно ж, це не здійсненне! — розшукати хоч крихітку матеріальної культури народів, які жили на омріяній нами Гондвані, — поділився своїми заповітними думками Заєць.

— А що б це дало? — запитав його Сашко Кукса.

— О, Кук, Кук — свята простота! — здивовано вигукнув Альфред. — Ну, по-перше, стався б переворот у геології й археології. Та головне — люди б зазирнули в повиту темрявою давнину тисячоліть. Боже! — звів він до сонця руки, — Якщо ти є, змилуйся над нами, безбожниками, і наведи на слід стародавніх цивілізацій! Пошли, всемогутній, яку-небудь доісторичну дрібничку — рештки храму, ложку, горщик або хоч малюсіньку табличку з письменами жителів Гондвани.

…Того разу батискаф повернувся пізно. Підняті зразки грунту геологи розглядали вночі. Та перш ніж експонати потрапили в лабораторію, над ними грунтовно «попрацював» Кукса.