Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 32

— Я й так пишаюся.

— По тобі не видно.

— Можливо…

Я згадав щойно поле і на хвильку справді засмутився.

Після короткочасної зупинки — серед пагорбів Данило вибрав рівну галяву — батискаф, навантажений зразками взятих маніпулятором донних порід, звернув ліворуч і попрямував, як і радив Гліб Семенович, до прямовисної західної стінки рифту.

Величніше за цю стіну важко уявити. Знизу на всю багатометрову висоту вона була складена з хвилястих терас, так ніби геніальний велетень-зодчий, відшліфувавши, поклав брилу на брилу.

— «Садко», «Садко»! — мовив у мікрофон Кім Михайлович. — Увімкніть магнітофони. Наш спец, майбутній кандидат геолого-мінералогічних наук, товариш Заєць хоче поінформувати вас про геологічну структуру західної стіни рифту.

— Ми слухаємо, — почулося згори.

Альфред підійшов до мікрофона. Батискаф, не зупиняючись, піднімався вподовж вертикального муру. Заєць коментував кожен метр нашого шляху.

Своєю емоційністю той звіт, мабуть, не поступався перед репортажами, що їх передають радіокоментатори з футбольного поля.

— Місцевий час — чотирнадцять нуль-нуль, — скоромовкою сипонув Альфред. — Глибина дві тисячі дев'ятсот метрів. Батискаф рухається зі швидкістю два вузли. Стіна, вздовж якої ми на відстані витягнутої руки піднімаємось, — схожа на водоспад вивержена і затверділа вулканічна лава з тими ж таки подушками, що стрічалися раніше, але тут вони потріскані, ніби кимось навмисне розбиті й розколені. Лава чорна з синюватим полиском. Зигзагоподібні щаблі й виступи в стінці, очевидно, трансформні розломи. Якщо це так, — можливо, обстежимо й протилежну стінку рифту, — то гора порівняно молода. Вона може бути частиною однієї з тих велетенських плит, які, деформуючись, зсовуються й рухаються. Як писав Альфред Вегенер, земна кора рухлива, мов айсберги, хоч він, правда, й мав на увазі земну кору не під океаном, а континентальну і помилково вважав, що серединно-океанічні хребти — це відкришені під час дрейфу материків уламки. Мій учитель Язон Муслімович Щириця дотримується іншої думки, зазначаючи, що…

У передавачі раптом щось клацнуло, потім почувся голос самого Гліба Семеновича.

— Колего, вельмишановний Альфреде Трохимовичу, — сказав він. — У даний момент нас не цікавить, що писав Вегенер та як його підправляв шанований і мною Язон Муслімович. Не на те ж ми вас посилали на таку глибину, щоб ви цитували своїх учителів! Ведіть, будь ласка, далі прямий репортаж про те, що ви побачили самі.

— Е-е… — почулося сердите кректання знайомого нам геолога: він теж хотів було щось сказати, та Гліб Семенович перебив:

— Все! Робіть, як наказано. Прийом!

— Так ото ж я й кажу, — відповів «роздраконений» Заєць. — Язон Муслімович зазначав, що земна кора рухається не лише на материках, а й під дном океанів.

Альфред заходився оповідати про скелі, повз які ми пропливали, про щілини між ними.

— Виходимо на рівень широкого горизонтального каскаду, — провадив він. — Подушки тут особливо великі. Вони з'єднані між собою дивовижними трубами. Слухайте мене уважно: командир вирішив відвідати одну з тих труб — каналів, що ведуть у підводні печери, заміряти в них температуру — може, й там є гідротерми…

«Садко» щось відповів, але слів ми не розібрали — батискаф зайшов у базальтові «шлюзи» — лещата, які затримували сигнали навіть підводних буїв-маяків.

Остання нить — акустичні хвилі, що зв'язували нас із поверхнею, — тимчасово обірвалася. Ми виявилися відмежованими од усього світу — четверо зухвальців, які спустилися, не побоявшись безодні.

— Страшно? — запитаєте ви.

Про це ніколи було думати. А все ж… Хто з вас бував у печерах, знає, як у них моторошно й ніяково. Так — на землі. Що ж бо казати про ці глибинні, підводні лабіринти, коли над тобою ще й трикілометрова стеля з води і, як писав Котляревський, «нема ні місяця, ні звізд»!

Печери ці, подумав я, похмурістю нагадують пекло, описане в «Енеїді», хоч і не побачили ми казанів із смолою та сковорід, на яких чорти підсмажують грішників. Але було інше — загрозливе й не менш страшне…

За вузькою круглою горловиною, в яку пірнув батискаф, починалася звивиста порожнеча. Заєць твердив, що вона виникла внаслідок виверження вулкану. По ній, як по трубі, колись лилася розплавлена магма.

Так воно чи ні, судити не берусь. Єдине знаю, що без людських рук тут, мабуть, не обійшлося, і — може, я помиляюсь — все ж переконаний і досі, що ми натрапили на слід Гондвани.

То був справжній, хоч і підводний, ще й підземний, палац. І не один — безліч диво-палаців, з'єднаних між собою тунелями й довгими вузькими коридорами.

У кожній печері насамперед вражала, ніби вичовганий сотнями ніг паркет, із сланцевих і вулканічних порід підлога. Вона віддзеркалювала — барвиста, різноколірна. Кожна «паркетина» — квадратна, кругла або ж схожа на трикутник — була так щільно припасована й підігнана одна до одної, що не залишалося сумніву: тут хтось потрудився мудрий і старанний.

Як тільки ми «переступили» поріг палацу, зависнувши на кількаметровій відстані од його підлоги, я глянув в ілюмінатор і від подиву занімів: блискучі, одшліфовані й різнобарвні брили та камінці утворювали узористу, потаємну й хитромудру мозаїку.

Нічого дивного ніби не було — орнамент як орнамент. Та коли уважніше вдивитися у візерунки, з них вимальовувалась небесна баня, всіяна кришивом зірок і сузір'їв.

Он Волосся Вероніки, відзначив я, он Гідра, Тукан, Козерог і, звичайно, ромбик із трьох великих та двох менших зірок — корона й вінець тропічного неба — знаменитий Південний Хрест.

Я тому говорю з такою впевненістю про те, що то були саме названі мною сузір'я, бо не раз із ходового містка на нічних вахтах відшукував їх і розглядав у безодні чужого неба. Деякі з них вважаються навігаційними зірками, і наш штурман, Стецько Мегерович, навівши, бувало, під потрібним кутом до горизонту секстант, брав по них пеленг — визначав місцезнаходження «Садка» в океані.

І командир, і пілот, й Заєць тоді, в печерах, під враженням побаченого, згоджувалися зі мною, що підлога справді знаменна й загадкова. Лише пізніше, коли повернулися з глибин і про все розповіли на науково-технічній раді, мої товариші по підводній мандрівці, як мовиться, дали задній хід — начисто відцуралися своїх попередніх гондванівських тверджень і прийняли докази спеціалістів, що то був просто химерний витвір розбурханої природи.

— Таких… е-е… паркетів, — зауважив заїкуватий геолог-бородань, — більш ніж досить і на землі. Вітер, сонце, зливи… е-е… власне кажучи, ерозія із скель часом витіває таке, що… е-е…

Він через своє «е-е» так і не сказав, що ж діється із скелями. Лише в мій город зумів кинути камінь:

— Тут… е-е… я чув про Волосся Вероніки. А… е-е… Антрекотової лисини ви не зустрічали? При бажанні… е-е… та буйній уяві можна й дідька рогатого побачити, не те що… е-е… Гідру й Волосся Вероніки.

Як видно, розумний дуже вчений! Так чому ж тоді, товаришу Е-е, ви самі не спустилися на три тисячі метрів та не роздивились, що то за паркет?

Отже, підлога в залах, як мені здалося, нагадувала баню тропічного неба. Стіни — вертикальні ребристі складки — були схожі на розтягнуті міхи гармошки, або зібгану завісу театральної сцени.

Глибокі бокові ніші вели кудись у безвість. А стелю підпирали високі, масивні — приміром, такі, як я одного разу бачив у колонному залі Київської філармонії, — стовпи.

Скільки ми й петляли в лабіринті печер, опори ті маячили перед очима, заступаючи не лише вхід у бокові ніші, а й перетинаючи шлях, тому, перш ніж потрапити до наступної зали, доводилось обходити то одну, то другу колону.

У коридорах знизу підводились трикутні, неначе акулячі зуби, шпичаки. І такі ж ікла — сталактити, чи що? — подекуди стирчали на стелі. Відстань між ними була кілька метрів, а в одному місці «акуляча паща» повужчала, щелепи майже стулились, і ми відчули, як щось гостре черконуло об корпус батискафа.