Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 6

— Ти мені баків не забивай! — сердито відказав Юрко. — Я ходив у рейси на «Витязі», бачив, як з рифтів піднімали мантійну речовину з чималим вмістом заліза та інших металів. Це, справді-таки, засвідчило, що в районі серединних хребтів є гідротерми — рудоносні джерела, які просочуються з глибин Землі.

— Тоді з чим же ти не погоджуєшся? — перепитав Заєць.

— З рухом материків, — відповів Юрко. — Це ще баба надвоє ворожила, — скептично посміхнувся він, — рухаються вони чи ні.

— Ти що, не віриш у теорію дрейфу? — і собі втрутився в розмову другий океанолог, що теж, як і його товариш, сидів нишком, слухаючи перепалку Ступи й Зайця.

— Аніскілечки!

— Тоді поясни, на чому ґрунтується твоя невіра, — уїдливо запропонував Альфред.

— Будь ласка.

Юрко заходився аргументувати свої погляди.

Говорив він не кваплячись, карбуючи кожне слово. Згадував прізвища вчених, які заперечують теорію дрейфу. І, між іншим, назвав ім'я начальника нашої експедиції, Гліба Семеновича.

— А він на цьому зуби з'їв, — мовив Юрко. — Не вірити йому не можна — людина в морських експедиціях провела життя.

Я помітив, що про Гліба Семеновича хлопець завжди говорить із шанобою, цілком поділяє його погляди. Навіть зовні намагається бути схожим на старого професора, в якого колись учився. Відпустив таку ж, як і в Гліба Семеновича, цапину борідку; ходить, наслідуючи манеру маститого вченого, перевальцем.

З почутого нині я, правда, не все зрозумів. Та основне в Юркових доводах збагнув.

Отже, материки, якщо вірити Ступі, не пливуть, а стоять на місці. Про це свідчить і таке: хоч більшість океанських западин і гірських кряжів розвивалася мільйони літ, помітних горизонтальних зрушень на континентах не сталося. По-друге, в будові серединно-океанійських хребтів геологи виявили різні породи — ознака того, що там утворювалася рухлива ділянка кори.

— Ну, і останній удар по теорії дрейфістів, — мовив Юрій. — Якщо під товщею вод земна кора з початку її виникнення була тонкою, то океанське дно повинні встеляти глибоководні осадки. Насправді ж унизу мілководні відкладення. Ти цього не заперечуєш?

— Та ні, — відповів Альфред. — Після того, як у багатьох місцях пробурили океанське дно, проблема розміщення осадків ніби прояснилась.

— Отож-бо й воно, що прояснилась!

— А я скажу таке, — озвавсь океанолог із люлькою. — Поки ми самі не спустимося в рифтові долини, не з'ясуємо, в яких межах те кляте дно розтріскується. Нарешті, якщо на власні очі не побачимо гідротермів — висновки робити передчасно, як і твердити чи заперечувати існування Лемурії або Гондвани.

— Світла голова! Одначе — годі товкти воду в ступі.

Сашко Кукса, який, виявилось, теж не спав, зацікавлений диспутом, метнув лукавий погляд на Ступу і, рвучко скинувши з себе ковдру, мов кіт, скочив униз.

— Досить базікати! — гримнув він. — Ходімо в їдальню!

Але обід ми проґавили. Та й не до нього було.

АВРАЛ

То як, земляче, прем'єра почалась?

Щоб не впасти в море, я обняв пілерс — ребристу, забризкану й слизьку металеву підпору, на якій тримається кормова надбудова, і, перехилившись через борт, звісив голову вниз.

Мене вкачало, я намагався полегшити свої муки.

Цю «веселу» картинку й побачив Василь Окань.

Якось на «Буревіснику» під час далекого рейсу багатьох новачків, серед інших і мене, підкосила морська хвороба, і кожен, поки й не вщухло, пластом лежав у каюті.

Хтось із моряків, угледівши, як я, знесилений штормом, бігаю на корму, виголосив:

— Віктор Гюго. Драма «Король бавиться». Дія перша, ява друга.

— До чого тут Гюго? — поцікавився мій товариш по каюті.

— До того, салаго, — пояснили бувалі моряки, — що драма «Король бавиться» лягла в основу лібретто, а музику до неї написав Верді.

— Опера зветься «Ріголетто», — кволим голосом озвавсь я.

— Ти ба? Точно! Гайовий, як завжди, дивує нас ерудицією. Так, — пащекували вони: — Спочатку король бавився: штиль тішив його душу. Та піднялися хвилі, гойднуло — і черга дійшла до ріголетто. Все закономірно й точно, як по нотах!

І вони писклявим голосом навперебій затягли дует Ріголетто й Джільди та відомі куплети герцога Мантуанського про серце красуні, що схильне до зради.

Коли хитавиця стихла, я згадав дивну розмову корабельних «театралів» і розсміявся: чортяки, вони ж глузували з нас!

Відтоді, як тільки починало штормити і хто-небудь біг до борту, ми казали:

— Пішов на прем'єру «Ріголетто».

Ось на такій «прем'єрі» мене і вгледів нині Окань, мій однокашник із «Буревісника».

Василя я давно не бачив. На «Садку», відразу по виході в море, він потрапив у робочу бригаду і на палубі майже не з'являвся: працював то в трюмі, то в підшкіперській. На одному й тому судні ми жили ніби в різних часових вимірах: коли я спочивав, Окань трудився, потім я заступав на вахту — і дороги наші розходились.

А сьогодні — треба ж такому трапитись! — зустрілися.

У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.

— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.

Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.

А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.

— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.

Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:

— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.

Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:

— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.

— А без нас що — не можна?

— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!

Він помовчав, як те робив завжди, підшукуючи красиве слівце, і в риму з попереднім закінчив:

— Васько да Гама й Кук — два справжніх чародії.

Ну, базіка! Яким був, таким і залишився — ніщо його не змінило, навіть випробування, що випали на нашу долю в тому нещасливому попередньому рейсі. Але, щоб не образити Оканя, я йому про це не сказав.

— Це щось нове, — відповів я. — Вахтових же боцман досі не чіпав: розпоряджався нами старпом і штурман.

— А тепер ви потрапили в клешні до «краба». І вам, хоч верть хоч круть, а все одно капут!

Виявляється, поки я спав, оголосили аврал. Він стосувався всіх, навіть капітана.

Ледве тримаючись на ногах — руки терпли, паморочилась голова, — побрів я за Оканем.

Робота на палубі кипіла. Гордій Гордійович із чорною, як у пірата, пов'язкою, з-під якої, вибиваючись, падали на чоло пасма непокірного чуба, накульгував, даючи матросам якесь розпорядження. Хлопці з пошукових загонів ладнали акваланги. Заєць і Ступа застроплювали батискаф та пірнаюче блюдце, силкуючись підняти їх із трюму.

Окань, уздрівши хлопців, заторохтів:

Дарма що «Оріон» пішов на дно,

Окрилює нас праця все одно.

— Це що — теж Гюго?

— Ні, мій власний твір. Фрагмент із поеми «Катастрофа».

— Тобі, тезку, в похоронному бюро працювати, — відповів я. — Не встиг той човен потрапити в пучину, як ти вже накатав поминального вірша.

— Хлопчику, — з удаваною повчальністю мовив Василь, — я на світ дивлюся очима філософа: аналізую, зіставляю, роблю висновки.

— Молодець! — похвалив я. — А все ж не слід передчасно ховати «Оріона».

— Я його не ховаю, а оспівую, — заперечив Окань. — Це, як кажуть у нас в Одесі: дві великі різниці. — І він продекламував ще кільканадцять строф із поеми про катастрофу.

І сміх і гріх! Своїми віршами він мене мучив і раніше. Все допитувався, чи подобаються. А що йому скажеш, коли ті творіння не хвилюють. От наче й рими є, і слова на місці, а слухаєш і лишаєшся байдужим. Щоправда, Окань записував пережите нами в плаванні та на кораловому атолі, і ті нотатки не позбавлені спостережливості, через що ми й прозвали його Нестором-літописцем.