Кобзар - Шевченко Тарас Григорович. Страница 10

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами -

До схід сонця в темнім лісі

Умийся сльозами.

Умиєшся - не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

“Нехай,- кажуть,- гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать”.

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк - зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках - лихо тяжке! -

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться - щось мріє…

Либонь, ідуть москалики…

Лихо!.. серце мліє -

Полетіла, зустрілася,

Пита: “Чи немає

Мого Йвана чорнявого?”

А ті: “Мы не знаем”.

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

“Ай да баба! ай да наши!

Кого не надуют!”

Подивилась Катерина:

“І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше - більш ходила..

А може, й зустріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину”.

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину:

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця - як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить - ліс чорніє,

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

“Ходім, сину, смеркається,

Коли пустять в хату;

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть сміючися…

З псами їсти й пити…

Бідна моя головонько!

Що мені робити?”

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б'ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита,

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить?

Чорняві байстрята…

Одна його доля - чорні бровенята,

Та й тих люде заздрі не дають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби в ряд,

Ставок під кригою в неволі

І ополонка - воду брать…

Мов покотьоло - червоніє,

Крізь хмару - сонце зайнялось.

Надувся вітер; як повіє -

Нема нічого: скрізь біліє…

Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий,

Щоб ліс оглядіти,

Та де тобі! таке лихо,

Що не видно й світа.