Кобзар - Шевченко Тарас Григорович. Страница 31

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки,

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти,

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз'єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і надворі,

І весело в хаті!

“Уб'єм брата! спалим хату!” -

Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли, та й виросли;

Замучені руки

Розв'язались - і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов'ян діти

Впились кров'ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. “Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю”.

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

“Що, титаря вбили?”

“Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарі

Вчора поховали”.

Не дослухав… “Неси, коню!”

І поводи кинув.

“Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?”

Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко-важко сіромасі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає.

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодні… та й жаль стало,

Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють півпарубка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах;

На плечах торбина.

“Гей, старченя! стривай лишень!”

“Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака”.

“Який же поганий!”

“Відкіля ти?”

“З Керелівки”.

“А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?”

“І озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його”.

“Що, сьогодня ляхів бачив?”

“Нігде ні одного;

А вчора було багато.

Вінки не святили:

Не дали ляхи прокляті.

Зате ж їх і били,

І я, й батько святим ножем;

А мати нездужа,

А то й вона б”. “Добре, хлопче.

Ось на ж тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби”.

Узяв золотого,

Подивився: “Спасибі вам!”

“Ну, хлопці, в дорогу!

Та чуєте? без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озеро

Й ліс попід горою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань”.

Приїхали.

Стали кругом ліса;

Дивляться - нема нікого…

“Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп'ята!

Швидше! швидше!

Отак, отак! І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.