Із медом полин - Куява Жанна. Страница 11

– Не буде в нас сімейного кубельця, зате ми ніколи не розлучатимемося, – чмокала світлину, відтак зводила погляд до-гори й прохала небо, щоб швидше настала ніч.

Того ніхто не знав: ні мати, ні подруги. І що вони думають про це, Марійці було нецікаво. Їй байдуже, бо вона щаслива! Недаремно ж вичитала якось в одному з кольорових журналів, що їх передплачував батько для своєї залюбленої в книжки й усіляку підліткову періодику доньки Вальки, ніби щастя – це поєднання всіх людських приємностей у теперішньому часі. Себто, коли знаходиш і маєш усе, що дарує тобі відчуття глибокої втіхи та безмежної радості, ти щасливий. Марійка, маючи душевні стосунки з матір’ю, найтепліші спомини про найдобрішого в світі батька та золотих сестру з племінниками, живучи в чудовому селі аж із трьома побожними бабусями, ще й приятелюючи зі стількома вірними подругами, віднедавна дістала останню приємність для повного щастя – Миколину увагу.

Тридцять восьма зустріч. Чи міг хто перше бодай натякнути Марійці на те, що ото стільки ночей вона перебуде разом зі своїм Миколою? Що довірить йому своє серце, найпотаємніші думки й віднедавна нечасті печалі?

Майже беззвучно висунула з манюньої петлі дзвенючу защіпку, що чорніла на самісінькій середині голубого підвіконня. Так само нечутно розчинила вікно й поволі вибралася в нічну глибочінь. Найголовніше завдання виконано: мати знову нічого не почула, а про бабусь і казати годі: з їхнім слухом хіба брехунця, увімкненого на повну гучність, до вух прикладати.

Хутко шмигнула повз хату, проминула подвір’я, вийшла на асфальтову дорогу, яка вела прямісінько до кладовища. Два з половиною кілометри закохана дівчина долала за п’ятнадцять хвилин! Бо не йшла, а летіла до свого Миколи: аж відчувала, як повітряні крила поблажливого вітру допомагали їй… Відтак мала попереду цілу ніч.

– Чи не забув за день, що так люблю тебе, Миколко? – ніжно гладила краї свіжої могили.

Цікаво, що, коли Марійка була наодинці, її мова звучала геть по-іншому, ніж на людях. Без запинок, зайвих слів і тривалих роздумувань.

– Я ж бо так скучила за тобою, золотий мій! – тулилася до високого хреста, згубивши сором’язливість. – Чи бережеш подаруночка, якого ще першої нічки тобі принесла? – говорила, наче з живим, і все підгортала сирою землею невеличкого пагона, з якого, вірила, виросте розлога калина, що буятиме так само рясно, як і їхні почуття.

Марійка втішалася цим, хоч і розуміла, що якби хтось інший отак чинив, то назвала б його недоумкуватим. Сама ж вважала, що була при розумі. За ніч, яка щораз обвивала пеленою незрадливості й вільного дихання, вона встигала не лише нагадати коханому Миколі про свою любов, а й порадитися з ним, до якого вишу їй ліпше вступати, як довірити матері свої турботи, попросити, щоб знову на неї чекав.

А ще – помолитися. Вона молилася й дорогою до кладовища, й обіч могили, і як верталася додому. Бо так порадила Дарина Яворівська.

Після Миколиного похорону, на дев’ятий день, Марійка пішла до церкви, а звідти верталася з бабою Дариною. Скільки дівчина себе пам’ятає, ця жінка співала в церковному хорі.

– Бабо Дарино, тогово-но, я спитати хотіла, – насмілилася, заговорила про важливе, хоч і вельми соромилася. – На похороні ви, тогово-но, сказали про передрай і передпекло. А скажіте… а як, тогово-но… як те розуміти?

Марійка досі не забула Дарининої оповідки, що неабияк її вразила.

– Коли помирає праведник, то він потрапляє в передрай, коли грішник – у передпекло. Цебто перший несповна дістає райську насолоду, яку обіцяє Христос, а другий терпить менші муки, ніж у пеклі, – завзято й натхненно стала роз’яснювати дівчині Яворівська. – Це тому так, що душа без тіла. А Христос прийшов спасти і зцілити людину, а не поодинці душу чи тіло. Після смерті душа на небі дожидає Страшного суду. А тоді люди воскреснуть, тобто їхні душі знову з’єднаються з тілами і зможуть повноцінно відчувати або насолоду, або муку. Од приватного до Останнього суду є багато часу, тож, коли молимося за померлих, можемо багато чого змінити, – відповідала Яворівська, хвацько вимахуючи правою рукою – то так вона допомагала собі ступати.

Марійка не відставала.

– Тогово-но… то він… він ще тут, із нами? – дівчина зашарілася, однак знала, що кому-кому, а Вальчиній бабусі довіряти можна. Ніколи з її вуст зайве не злітало. Навіть молодечі секрети вміла тримати під замком.

– Миколка? Тут! Душа його ходить землею, навідує місця, де любив бувати… А вже завтра, після дев’яти днів, проходитиме дванадцять митарств. Кожне з них відповідає гріхам: брехні, блудові, немилосердю, злодійству…

«Ой, мого Миколку омине відповідальність за такі провини! – радо подумалося Марійці. – Бо ж він був… такий!»

А який, дівчина й сама не знала. Бо не вспіла… Проте вірила, що ті гріхи, що їх називала баба Дарина, до її коханого ніяк не стосуються.

– А наші молитви – то як гроші, що ними можна відкупити покійного від душевних мук, – закінчила Яворівська.

«Молитимуся за тебе, Миколцю дорогий, скільки й житиму», – мовила подумки дівчина.

– Ой, тогово-но, а можна ще спитати? – не відпускала додому бесідницю Марійка. – Тогово-но… А як же правильно мені за нього молитися? Щоб, тогово-но… ну… щоб таки… точно подіяло?

– Правильно? – всміхнулася стара Дарина. – Марійко, а хіба можна молитися неправильно? – обдала дівчину щирим півусміхом. – Думаю, користь не в багатослів’ї, а в серці, яке вкладеш у молитву – чи то коротку, чи то довгу. Якщо просити від усієї душі, то нічого неможливого перед Богом немає, – ще раз усміхнулася обізнана Дарина й звернула на стежку, що вела до її хати.

Марійка щаслива полопотіла додому.

– Рідний мій, дві нічки лишилося в нас із тобою, – шепотіла Марійка до могили, розповівши вже Миколі, як прожила день.

Надворі сіріло, проте дівчина не примітила такої важливої обставини. Знаючи, що лише сорок днів після смерті душа коханого витає над землею, все не могла натішитися тими останніми ночами: Микола не проганяє її, а навпаки, щоночі на неї чекає. Йому відомі її почуття, і він їх прийняв – вона відчувала це серцем. А більше їй нічого не треба.

Верталася з кладовища вже як на світ благословилося. Тоді й побачила Марійку Пелихова Надя, мати вже згаданої Катьки, що працювала санітаркою в райлікарні, а колись жорстоко зрадила Шпачинського Петра.

Хутко, того ж таки ранку, Надя розповіла про це Марійчиній матері – Тамарі. Сказала й метнулася геть із двору. А збентежена й водночас розгнівана вдовиця шугнула в кімнату до доньки, яка збиралася до школи, й тричі безслівно вдарила по обличчю.

– Зроду-віку нашу родину ніхто не соромив, а ти посміла! Дівко безстидна, як мені тепер до людей виходити, як мені їм в очі дивитися, що казати?! – кричала роз’яріла Тамара й уперше в житті схопила зопалу щойно випраного домотканого рушника й стала гамселити ним доньку, не зважаючи, куди б’є.

– Мамо, а хіба я вас чи бабусь не шаную?! Хіба вони так само, всім серцем, не любили? – крізь плач Марійка намагалася пояснити матері свої вчинки, а врешті примовкла, бо в їхній родині якраз і любили всім серцем. Кожна з найдорожчих для неї жінок вирізнялася з-поміж односельців непохитним однолюбством. І всі це добре знали.

От прабаба Василина. Минуло їй дев’яносто дев’ять літ, уже й онуків (матері Тамари рідних братів) схоронила, але досі має сили доглядати доньок: Олені вже сімдесят чотири Бог одвів, а Христина ще на два літа старша.

Діти й господарка. [33] Іншого щастя не мала, іншого, як свого Гаврила, чоловіка не знала.

За Христину баба Васька найбільше побивається, мовляв, її найдужче покарала доля: нездорова, шість разів різана, ще й самотня, як генде столітній дуб на царині.

– У мене хоч діти були, а вона, як та хата-пустка, бідкається кожному, хто в оселю навідається. – То я все за неї Господа прошу, бо не знаю, хто з нас швидше помре. Хвалити Бога, в добрий час сказати, а я й не чую, щоб нині мені щось боліло. Хіба… тіло, бо старе. Та я й хвилини не сиджу на місці, за яку-небудь роботу хапаюся, аби в хаті не бути…