Із медом полин - Куява Жанна. Страница 22

– Ой, та я ж там прибиральницею числилася. Просто… Тільки-но вийде молоденька бібліотекарка, а за рік уже і в декрет оформляється. То я ту молодь підміняла часто, мені й платили, бувало, за обидві роботи.

– А я теж люблю читати! – до балаканини долучився Максимко. – Про півника й колосок вже сам прочитав, а ваші, бабусю, казки мені мама читала. А ще про кота Марципана, про маленького Моцарта, Чарлі Чапліна, – став загинати пальчики. – А ще про пилососика Гошу, правда, мам? – звернувся до Вальки.

– Так, мій хлопчику, ти ще забув про «Чудеса Маленького Міста» чудового автора, що навіть до нашої бібліотеки був завітав, – Гурама Петріашвілі.

– Яка ж я щаслива, діти, що ви отакі зростаєте, що не маю од вас прикрощів і печалі, що найстарший із хлопців, Володька, став лікарем, син Роман – священиком, а Степанко вивчився на вчителя…

– Бабуню, я того… я хотіла з вами про Марійку поговорити, – Валька стишила голос. Вона поглядом натякнула Максимкові, що почалися нецікаві йому дорослі балачки – час бігти до іграшок. А хлопець і не думав більше на кухні залишатися, скочив із табуретки, помчав на подвір’я. – Учора ми з міста разом їхали. Досі вся в чорному.

– Ніяк вона не вийде з печалі…

– Сказала, що хоче піти в монашки, що іншої ради не має. Сподівається, що, може, хоч тоді зміниться щось у їхній родині, бо ж геть усі жінки їхнього сімейства несуть хрест удови.

– Ох, – уболіваючи за Вальчину подругу, збентежено зітхнула Дарина.

Допіру вона згадала й про свою велику таємницю, що її багато літ носила у серці й досі не повідала рідним. І тепер змовчала. Лише додала:

– Хтозна, в чому й де наш порятунок… Чернецтво – непросте життя. Воно присвячене служінню Богові. Людина там бореться з пристрастями, спокусою, намагається виконувати заповіді любові, подобиться до самого Бога. Чи готова Марійка до цього?

– Каже, що сумнівається, – відповіла на те Валька.

– А хрест, про який каже… Ніщо не стається людині просто так. Часто Бог посилає випробування, бо саме тоді ми щиро про нього згадуємо. Так він кличе нас до себе. Допускає нещастя, щоб ми до нього наближалися.

– Але ж Марійка й так побожна! – мовила Валька. – За що її карати таким життям?

– Думаєш, Бог сидить угорі з палицею і тільки жде, кого б то вдарити? – Очі Яворівської помітно розширилися, однак теплого блиску не позбулися. – Він «карає», як кажеш, хіба тим, що дозволяє людині робити, що вона хоче, що вважає за потрібне. Бог лишив нам заповіді, і їх треба додержувати не тому, щоб почуватися невільним, а тому, щоб уберегтися од лиха. Коли ми ті десять заповідей беремо за життєві правила, то ми не Богові робимо приємність, а своє життя повиваємо спокоєм. Бо коли чинимо наперекір (Він каже: «Не кради», – а я краду), то кара не в тому, що мене схопила міліція, а в тому, що Бог допустив це. Людина карає себе своїми ж учинками, – Дарина примовкла, а відтак додала: – Є така притча про чарівний посох…

– О, розповідайте, бабусю, так цікаво! – Валька, як маля, заплескала в долоні.

Вона вельми любила слухати стареньку, яка щойно сіла на ослінчик і полегшено зітхнула, бо крашанки – останнє, що їй треба було приготувати до Великодня. Ще вчора вона вимила в кімнатах підлогу, розвісила по кутках випрані вишиті рушники, попідмітала подвір’я березовим віником і попідмазувала в садку дерева.

У Дарини Яворівської стара господарка, як і дерева в садку. Стара, але така мила серцю, бо по тих хатніх кутках ще мати павутиння змітала, а полисілими стежками дорогий ненько воду рогатим носив…

Нині в кошик, де вже лежала манюня пасочка, дрібка солі, шматок ковбаси, різнички (саме так казала Дарина замість шматки чи кусні) домашнього масла та сиру, лишилося покласти тільки яйця. Але це вона зробить уже тоді, як ітиме до церкви на всеношну службу.

– Жив на світі чоловік, – почала повідувати притчу. – З дитинства не міг ходити, був лежачий. Так минуло тридцять літ; і, певно, так би й прожив він на цім світі, якби не старець, що вертався зі святих місць. Зайшов до хати, попросив води. А каліка заплакав і став жалітися, що досі не ступив жодного кроку. «А як давно ти намагався зробити цей крок?» – спитав старець, вислухавши скарги. «Давно, – відповідав селянин – уже й не пам’ятаю коли». «Як так, то ось тобі посох, він чарівний, устань, зіприся на нього й піди по воду». Немічний спершу не повірив словам старця, але підвівся, схопив обома руками посох і… пішов! Заплакав тепер уже від щастя: «Скажи, чим я можу тобі віддячити? Я зроблю все, що ти скажеш, віддам усе, що маю!» «Посох цей, – відповідав старець, – звичайне лопатилно, я знайшов його в тебе на веранді. У ньому нема нічого чарівного. Ти зміг устати, бо, побачивши твою добру душу й чисте серце, Бог учинив тобі милість. Дякувати мені не треба, ліпше вирушай у дорогу й розкажи людям про велику Господню любов, що так само, як тобі, може допомогти іншим», – баба Дарина примовкла.

Валька не мала що додати. Зрозуміла, чому її бабуся на життя не нарікає. Навіть на те, що доживає самотою, хоч і мучило це її. Мирилася, вважала: то така доконечність. Не тутечки її кровинок щастя застало. Може, то й на ліпше…

А діти про неї не забувають, навідуються. Дарина тішилася, що всіх чотирьох на шлюби ще з чоловіком благословила, й тепер у кожній з тих сімей здорові діточки ростуть.

– Як людина знає, що таке недуга, то цінує хвилини здоров’я, коли знає, що таке печаль, то радіє од самого серця, – закінчила мудрувати Яворівська. – Щоб знати, який насправжки солодкий мед, пригуби перед тим гіркого полину. Ох і вдовольнятимешся тоді солодом! [47] А про полин і не згадуватимеш…

А ще Дарина вміла спочувати. Так, як мало кому вдається. Бо непросто людині чуже горе за своє приймати.

Хто іще з сільських хазяйок останні три роки тричі на день поспішав би на край села до Мелашки Онищучки, Тетяниної прабаби, якій недавно сто п’ять літ минуло, щоб попоїсти занести?! Звісно, стара Шолудишина свекруха ні борщу, ні навіть юшки не годна вже собі зварити. Невістка Оксана, яка живе за десять метрів у новішій хаті, відцуралася старої, мовляв, набридло за вами притьма ходити – то замало насолила, то завельми насмачила… «Син помер, не бачить, то їжте тепер, що хочете!» – вицідила була.

Авжеж, буває, відійде серце, та й знову до нечужої хати несе Оксана щось свіженьке. Однак свекруха, знай, дорікне чимось. Бо старі як діти: коло них, як коло немовлят, ходити треба. Та, певно, не сягне цього Шолудиха, що й сама вже сьомий десяток розміняла. Сподівається, що завше буде прудка та хазяйська. І доньку поваги до старших не навчила: живе Тетяна з Дмитром на хуторі в новобудові, їм до старих ходити ніколи – самим клопоту не бракує. Ще як батько живий був, то частіше навідувалася до неньчиної хати, а нині… Ніяк із матір’ю не ріднилася, так, наче саме вона у всіх Тетяниних невдачах винна…

А Дарина на Мелащині охкання й ахкання не зважає. Прийшла, тарілку на стільчик поставила, до бабиної поли підсунула й, поки та їсть, розказала щось із Біблії чи з життєвого досвіду. А тоді – гайда додому. Бо в неї роботи ой-йой скільки! Діти з онуками приїдуть, а як то хочеться їм щось у торбину покласти!

Та й Мелашка непогана людина. Добра. Тільки так уже повелося в їхньому гонористому роду, що не ладнають свекрухи з невістками. Бо з чоловіком Марком Мелашка прожила всім на завидки! Хазяйнували хвацько й жили в мирі, чи не тому їм багато хто заздростив. Нині навіть наймолодший сільський школяр цитує бабу Онищучку, мовлячи: «А такого чоловіка, як у мене, на хуторі ні в кого не було! Він мене так шкодував, так шкодував, такий добрий був, хоч до рани прикладай!»

Знала такі деталі дітвора, бо не раз поспішала до баби Мелашки то узбіч стежки покосити, то води до хати наносити, дров нарубати… Вона ж бо найстарша жителька не лише в селі, а й в усьому районі! До неї навіть кореспонденти з самої області приїжджали! Тоді посходилося люду та давай слухати, як у їхньої популярної Онищучки інтерв’ю беруть.