Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 14

Ліл одразу полізла під ковдру.

— Тепер вірите? — слабким голосом запитала вона.

— Можливо… — пробурмотіла Озу.

— Не знаю… — сказала Мія.

— Але… — пискнула Іта. — Я не розумію…

— Тихо! — крикнула Рів і скомандувала: — Спимо!!!

Коридором вже лунали кроки вчителів і вихователів, котрі після від’їзду гостей поверталися до своїх кімнат.

За п’ятнадцять хвилин до сходу сонця ЛСД поринув у короткий вранішній сон…

Дорогий щоденнику…

Те, в чому ми були впевнені, і те, чого нас вчили: за межами нашого закладу світ недосконалий. Досконалим його мусимо зробити ми — курсантки, випускниці. Ми мусимо зробити його кращим і правильнішим. У нас важка місія, але й вчимося ми недаремно!

Кожна з нас — немов краплина світла, від якої пустить промінці добро.

Пані Вчителька малювала нам схему на дошці: купа кружечків, від яких відходить мережа тонких ліній. Поза цією мережею — чорна порожнеча. І чим більше буде таких промінців, тим щільніше ми охопимо світ, обплетемо його увесь — і він стане справжнім раєм.

Своїм прикладом служіння і покори ми покажемо, як важливо нести в собі — для інших! — всі постулати нашого Статуту.

Певно, Тур була надто нетерплячою і невдячною. Вона хотіла отримати все й одразу, не встояла перед тимчасовими складнощами, проявила слабкодухість.

Хоча з приводу всього прочитаного у мене і з’явилися деякі питання. Вони роз’їдали мене зсередини.

Скажімо…

Ну, як можна було різати себе ножем стільки разів. Бр-р-р!

Це ж неестетично! Вульгарно! Зрештою — гріх. Ми ж мусимо нести свій хрест — тобто виконувати свою місію до кінця!

А як можна було скривдити Алекса? Гарнішого чоловіка годі було пошукати!

А якщо Тур злукавила у своїх записах, приховуючи своє справжнє обличчя, і дійсно закохалася в іншого — в стріта?

Брудного брутального стріта, що курить сигарети, вимовляє заборонені слова і накидається на тебе, безборонну, мов на шматок м’яса? Якщо це так, то в такому разі її вчинок щодо позбавлення себе життя мав би хоч якесь пояснення. Докори сумління. Сором. Жах перед викриттям.

Як вона могла? Як могла?..

А якщо все написане — правда? І вона, прекрасна Тур, дійсно переживала якісь непорозуміння? Але хіба через непорозуміння можна вкорочувати собі віку? Чи не краще засісти за шкільні конспекти і довести себе до досконалості?

Знайти помилки, виправити їх бездоганною поведінкою.

Адже скільки є цікавої психологічної літератури з цього приводу! Нам же давали цілий список!

Як вона могла? Як могла? …Закінчилось тим, що Тур почала снитися мені щоночі.

Гадаю, що подібне відбувалося і з іншими. Але всі ми робили вигляд, що нічого не відбулося, а «досьє Тур» нам просто примарилось. І підозріло зиркали одна на одну, чекаючи підступу, зради, доносу.

Розпочиналося літо. Пора весільних роз’їздів наших старших однокашниць.

Навіть товстунка Сол ходила піднесена: виявилося, що той пан у візку — не просто мільйонер. Він іноземний нафтовий магнат з Південно-Африканської Республіки.

Він приїхав по неї у відкритому позолоченому авто, яке супроводжувало ціле «військо» екзотично одягнутих людей на білих конях. Такого тут ще не бачили!

Від захвату у всіх нас тремтіли коліна. Ми розмахували букетами і осипали ними дорогу молодих.

Ох…

Увага до нас послабилась. Вчителі роз’їжджалися у відпустки. Заняття в класах плавно перетекли на подвір’я, де ми копирсалися в садку, висаджуючи квіти, чи вчилися їздити на конях, плавали в басейні, лежали в шезлонгах з романами в руках.

А ввечері співали гімн нашого ЛСД біля ватри:

Літню пору ми завжди любили найбільше. А цього року наші збори біля вогнища, пісні, квіти, пташиний спів, обриси нашого чудового величного обійстя мали для нас важливіше значення: прощання з безтурботною юністю. Адже восени на нас чекав «флігель наречених»!

Пані Директорка затвердила нам особливе «меню наречених» — фрукти, салати, соки-фреш. Все свіже, корисне, не обтяжливе для шлунка.

Щоб ми зберігали гарну фізичну форму і колір шкіри.

Адже зовсім скоро ми станемо «обраними»…

Дорогий щоденнику!

Пробач за поганий почерк!

Писати важко навіть при такому яскравому місяці…

Що я роблю?

Що я роблю?!

Що я роблю!

Що я роблю…

Шояроблющояроблющояроблющояроблющояроблющоя…

Розділ другий. Саксофон

…Барс сказав, що можна підзаробити.

Я сказав, що давно поклав на їхній довбаний оркестр, доки в ньому грає Фелікс, цей самовпевнений хвалько, об чию голову я зламав його італійську флейту і тепер щомісяця, за постановою суду, мусив відшкодовувати збитки у вигляді ста зелених на місяць.

Але Барс сказав, що робить цю пропозицію саме через те, що Фелікс зламав палець і щонайменше з місяць не покаже носа в оркестрі.

До того ж замовники конче вимагають у музичному супроводі вечірки таких мелодій, як «Little Flower», «Love Story», «Melancolie», «Don’t Make My Brown Eyes Blue» та інше подібне.

— Сподіваюсь, старий, цю романтичну маячню ти ще пам’ятаєш? — знущальним тоном сказав Барс. — А оплата більш ніж пристойна: пару годин — п’ятсот євро.

— На всіх? — спитав я.

— Кожному, Ланце. Кожному! — сказав він.

Я присвиснув, і моя доля була вирішена миттєво.

Як з’ясувалося пізніше, не лише через гроші…

Вечірка, за словами Барса, мала відбутися в приватному ліцеї для дівчат, що знаходиться поза містом.

Доступ туди завжди був закритим і викликав купу пліток, чуток та вигадок. Ніхто в місті (та, гадаю, і в країні) напевне не знав, що там відбувається.

Судячи з газет, то був найкращий елітний навчальний заклад, в якому виховуються «справжні леді для справжніх чоловіків». Принаймні так писала про нього «Світська хроніка», публікуючи весільні фото «сильних світу сього», на яких поруч із новоспеченими олігархами чи їхніми насмердюченими парфумами мажорами стояли дивовижної краси наречені — учениці цього ліцею. Чисті янголята. Без жодного штриха в фотошопі.

Але і не це стало для мене головним! Цукрові лялечки ніколи не викликали в мене поваги.

Цікавило інше. І я, мов пес, що відчув слід, почав готуватися до вечірки.

Виявилося, що потрапити в той елітарний заклад «із вулиці» не так вже й просто. Треба було зібрати цілу теку документів — характеристику з місця роботи і проживання, три рекомендації від якихось іменитих представників «суспільної еліти», резюме, фотокартки, копії свідоцтва про народження — свого і батьків, паспорта, ідентифікаційного коду, довідку з вендиспансеру, довідки від терапевта та невропатолога. А ще дати підписку про «нерозголошення», пройшовши співбесіду з керівництвом ліцею. Одне слово, нереальна маячня. Але за п’ятсот іноземних купюр варто було постаратися.

Хоча, повторюю, справа була не тільки в грошах…

Відверто кажучи, зібрати всі ці папери було для мене досить складно.

Моє «місце роботи» було непевним, «різновид занять» — незрозумілим навіть мені самому, «місце проживання» весь час змінювалось, а батьків своїх я знав до десятирічного віку, поки вони не загинули в автокатастрофі. До того ж я мав у своєму «творчому доробку» три «приводи» до міліції, зафіксовані відповідними протоколами. Два суди за порушення «дорожньо-транспортного руху». Місяць роботи в іноземному шапіто. Одна зламана (об голову поважної людини) флейта… Єдине, чим міг похвалитися, — відсутністю гонореї та знайомством із деякими діячами політичного та мистецького бомонду. Саме цей факт і дозволив мені підробити всі ті довідки та отримати цілком пристойні характеристики. Адже люди з «еліти» — принаймні ті, з ким мав справу, були неабиякими філантропами і ще зберігали в пам’яті запах консервованих кабачків і самогону, купленого у нічних таксистів на початку їхньої буремної юності.