Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 35

Коли я нарешті потрапив додому, до вечірньої зустрічі залишалося чотири години. Тобто була вже п’ята вечора. Кішка Кицька кинулась до мене, мов скажена. Я ж зовсім забув, що тепер я не сам! Довелося збігати до магазину і накупити різного котячого корму, молока та свіжої риби. Як я і передбачав, Кицька надала перевагу «здоровому натуральному харчуванню» і одразу вмолотила цілого ляща, роздулася, мов єгипетська риба-валіза і знову зайняла своє коронне спальне місце на ЇЇ стільці.

На відміну від Кицьки, у мене не було навіть натяків на апетит. Попри всі турботи цього дня, який ще тривав і мав тривати ще довго, я весь час дослухався до свого мобільного, тримав його в нагрудній кишені чи просто в руці.

Але жодного повідомлення від Пат на нього не надійшло.

Забувши про свою обіцянку не телефонувати, я все ж таки склав кілька СМСок, але всі знищив.

Та й що писати?.. Вона ж чітко сказала, що зателефонує сама. От і не треба здіймати хвилі!

Проте, коли мобільний розродився гучними трелями з «Хрещеного батька», серце моє кілька разів проробило сальто-мортале. Але це телефонував мій друг-бізнесмен, котрий зробив мені папір з німецького посольства.

— Ну як, — запитав він, — бамага проканала?

— Атож, — сказав я, — дякую!

— Фірма віників не плете! — задоволено прокумкала слухавка. — Слухай, Ланце, мені давно потрібен такий радник, як ти. Навіть вигадав для тебе круту посаду — будеш начальником моєї інформаційної служби. Офіс, авто і добру копійчину — гарантовано!

Я відкрив було рота, але слухавка мене не слухала:

— Знаю, знаю… Але все ж таки подумай! Доки бути тобі лабухом, пропаща сило?!

— Добре, подумаю, — спроквола відповів я і, якщо вже зав’язалася розмова, вирішив спитати: — Старий, ти знаєш такого собі Алекса Струтівського?

— Звісно. А навіщо воно тобі? Татусів ставленик. Ширма. Таких зараз — греблю гати. Принаймні, він не торгував бананами у дев’яностих, не знав тих злиднів — все отримав одразу. Тепер рветься в політику. Далеко піде… І додав після значущої паузи:

— Але — ненадовго… А що? У тебе з ним якісь справи?

— Трохи є… - сказав я.

— Потрібна допомога?

— Впораюсь…

— Ну-ну. Сподіваюсь, ти будеш адекватним. А щодо пропозиції — подумай.

Залунав відбій.

Я дістав з пакета те, що довелося придбати в черговому бутику. Цього разу це був костюм для вечірньої зустрічі в тому клубі.

Я ненавиджу костюми і краватки!

Вони мені здаються якоюсь фабричною упаковкою, в яку загортають всякий непотріб, щоб він виглядав привабливіше. Уявив себе на мотоциклі в цьому офіціозі й розреготався. Доведеться мій «харлей» сховати в якихось кущах. Сподіваюсь, вони там будуть…

Якщо прийняти пропозицію, яку щойно мені зробили, їздитиму на авто, посміхнувся я. Стану повноцінною часткою того світу, який вирує довкола.

Перестану бути «пропащою силою»…

Але, але…

Кожне «але» було для мене вагомішим за всі аргументи здорового глузду.

Я ж бачив, як спалахували очі моїх поміркованих друзів, коли я розповідав про свої мандрівки автостопом, про бродячий цирк, про те, що в будь-який момент готовий зірватися і йти «світ за очі» — пропащий і незалежний. Втрачений для свідомого громадянського суспільства…

Я взагалі вважаю, що в кожному часі існує своє «втрачене покоління».

Цей романтичний термін, здається, запровадила Гертруда Стайн. І відтоді, як я це усвідомив, він став для мене важливим і визначним, ознакою (хоч як це дивно!) обраності, особливості, окремішності і цінності кожного представника такого покоління, що відрізняє його від інших — тих, хто існує поруч у паралельному світі.

Це не означало, що я зневажаю інших, це означало лише те, що мої життєві цінності, погляди і досвід не співпадають з їхніми. Можливо, кращими, перспективнішими.

Досить добре пам’ятаю той час, коли і мені страшенно кортіло співпасти, втрапити «в ногу», злитися в єдиному ритмі. Але якимось дивом життя завжди проривало для мене крихітну «бічну колію» і я завертав саме у неї, як то кажуть, «не довго думаючи». Одне слово, завжди щось заважало мені одягти дорогий костюм з краваткою.

Зрештою, це «втрачене покоління», якщо поміркувати і розібратися, і визначає життєздатність суспільства, деякий, вибачайте за пафос, моральний орієнтир.

А його «втраченість» — то лише маска, під якою до певного часу, підпільно визрівають паростки того, що я називаю незалежністю або свободою. І от зараз я мусив бути в костюмі…

Кицька підвела голову і прискіпливо оглянула мене.

— Ш-ш-ш-шик… — прошипіла вона.

З люстерка на мене дійсно дивився досить респектабельний тип, я аж зніяковів.

— Ти вважаєш? — запитав я її.

Кицька витягнула шию і тривожно подивилася мені в очі.

— Я скоро повернуся! — пообіцяв я і раптом зрозумів, чого мені тут не вистачало: розмовляти з кимось вголос.

Говорячи з Кицькою, я ніби повертався до подій минулої ночі, коли на місці кішки Кицьки сиділа Пат.

Чому, чому вона не дала нам хоча б коротеньке повідомлення: «У мене все гаразд…» або «Як почувається Кицька?»

Я трохи запізнився, адже мав кудись прилаштувати свого «харлея» — так, щоб його було непомітно серед дорогих іномарок.

Зробити це було нескладно, адже ресторан, крім головного приміщення, мав купу різних окремих будівель. За одною з таких «хатинок» я і прилаштував свій мотоцикл. Привів одяг і зачіску до ладу і зайшов до зали з виглядом, що приїхав на одному з тих авто, що стояли на галявині.

Цього разу Алекса супроводжували двоє кремезних чоловіків, що сиділи позаду нашого столика.

Ресторан всередині, як і будинок Алекса, здався мені театральною декорацією — штучна позолота, кришталеві люстри, ліпнина у вигляді товстих немовлят з крилами і дорослими виразами облич, репродукції відомих картин у товстелезних різьблених рамах, музики в середньовічному вбранні, пофарбовані під мармур колони, дзеркала у вензелях, меню в шкіряній обкладинці з золотим тисненням і стилізованим під старовину шрифтом…

Коли я вперше побачив щось подібне — вже не пам’ятаю, в кого і де саме, адже потім вся ця штучна розкіш поперла звідусіль — я називав такі антуражі «стомлені бідністю».

Адже напозір оточувати себе «золотом-діамантами» — ознака простолюдинів, котрі несподівано і, скажімо відверто, не дуже чесно розбагатіли.

Алекс чекав на мене.

Прискіпливо оглянув і лишився задоволений.

Ми потисли один одному руки.

— Як гольф? — запитав я, сідаючи і розгортаючи меню.

— Це втомлює, - зі значущим виглядом сказав Апекс. — У нас це не той спорт, якому можна віддатися, забувши про справи. — Все, що він говорив, лунало, як інтерв’ю, щоб кожне слово і кожна сентенція були зрозумілі нетямущому іноземцю. — Ми скрізь мусимо працювати: в саунах, на спортивних майданчиках, на полюванні. Країна знаходиться у фазі становлення, тому жодне задоволення не для нас.

Я співчутливо похитав головою.

— Але зараз я цілком у вашому розпорядженні, - посміхнувся Алекс. — Хоча… це теж свого роду робота…

— Спробуємо зробити її приємною, — сказав я. — Зйомки почнуться лише завтра.

Офіціант почав заставляти стіл напоями.

— Не знав, що ви вживаєте, замовив різне, — сказав Алекс. — А я надаю перевагу вітчизняній горілочці. Я взагалі люблю все по-простому. Горілка з томатним соком.

Я згадав його сентимент щодо манної каші і схвально кивнув:

— Спогади юності?..

— Точно! — засміявся він. І, відпустивши офіціанта, сам налив нам по чарці. Я помітив, що це він зробив похапцем, із виглядом людини, яка любить випити.

Я мусив пригубити, пояснивши, що «за кермом».

— Шкода, — сказав Апекс. — А от я зараз із водієм. І не тільки, подумав я, зиркнувши на двох амбалів, що спостерігали за нами.

— Так, — підтвердив я. — Шкода… Але мушу зробити гарний матеріал…

— Так, так, розумію. Я до ваших послуг.

— Тоді почнемо з особистого, — вирішив я одразу взяти бика за роги. — Нещодавно ви пережили велику втрату. Я переглянув пресу — ваша дружина була така гарна і молода…