Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 40

Я кажу це без жодної інтонації і без жодного продовження. Просто кажу: «Я, Леонора!», маючи на увазі — Леонора Іванівна Лайош. І засинаю. А прокидаючись, повторюю те саме, щоби потім знову забути про це на цілий день — до наступної ночі.

Так наказала мені Ліза-Марія! Лізу-Марію я теж ніколи не забуваю.

Вона ставила мене посеред кімнати перед усіма іншими — Петром, Сергієм і маленькою Анастасією і казала: «Погляньте, діти, яка вона гарна, наша Леонора! Вона витягне всіх нас!»

Але тоді я ще не знала, що вона має на увазі.

Мені було холодно і ніяково стояти посеред кімнати на холодних облуплених кахлях під поглядами братів-близнюків і вічно голодними очима сестрички. Як казала Ліза-Марія, їм поталанило менше, ніж мені. І мій обов’язок — компенсувати їм втрачене. Те, що мала (хоча й недовго) сама. Їхній батько, мій вітчим, загинув, коли вони були зовсім малі, а Анастасія взагалі ще не народилася.

На відміну від них, я знала, що таке власний автомобіль зі смішною назвою «копійка» і виїзд на ньому до театру, цирку чи зоопарку раз або два на місяць, подорожі до моря і святкування днів народження у колі подружок. Близнюки цього не пам’ятають, Анастасія — просто не знає.

А Ліза-Марія…

Я все ще пам’ятаю її молоде обличчя. Я мушу його па м’ятати, адже на мені — велика місія, яку я виконаю будь-що!

Лізу-Марію я ніколи не називала мамою, адже вона була як дівчинка. Звісно, до того часу, доки нею і нами опікувався батько близнюків та Анастасії. Звісно, до цього ж трагічного часу вона ніколи не працювала.

Після школи закінчила технікум зв’язку, пішовши туди слідом за якоюсь подругою, а потім одразу вийшла заміж за мого батька — викладача того ж технікуму. А вже потім, років через шість, познайомилась з одним із засновників нової мережі мобільного зв’язку і ми пересіли з «копійки» на те авто, назви якого не знаю, але воно здалося мені цілим пароплавом на колесах.

Проминуло ще три роки, і все пішло шкереберть.

Вітчима, за словами Лізи-Марії, вбили конкуренти. Квартира і той «пароплав» пішли на сплачування боргів. А може, просто Ліза-Марія не зуміла впоратись з усім спадком і, як казали сусіди, «все пустила на пси». І ми всім великим і досить галасливим сімейством опинилися на першому поверсі крихітної двірницької квартири і почали проїдати останні заощадження.

Ось тоді Ліза-Марія і почала виставляти мене на загальний огляд посеред холодної кухні і прискіпливо дивилася на мене, як художник на недомальоване полотно. Це тривало довго. Так довго, що одного разу я подумала — вона збожеволіла.

Але тепер я знаю: якщо довго про щось думати — те «щось» саме вистрибує на тебе.

Отже, це був якийсь глянцевий журнал, який Ліза-Марія підібрала на вулиці. Він був брудний і вологий. Ліза-Марія читала його весь день, незважаючи на дикий ґвалт, що здіймали голодні близнюки, а потім посадила мене перед собою і докладно пояснила, яка доля очікує на нас найближчими роками.

Розповіла, що в нашому місті, а точніше, за містом, знаходиться особливий елітарний ліцей, в якому виховуються майбутні дружини для мільйонерів.

— Ми запхаємо тебе туди, доню! — сказала вона з рішучістю, якої я ніколи в ній не бачила. — Це дуже складно, але можливо. Ви ще не знаєте свою матусю! Звідти, з того закладу, веде лише один певний шлях — до щасливого і заможного шлюбу. Іншого шляху просто немає! Звісно, з вулиці туди не потрапляють. Але щороку є одне пільгове місце і я зроблю все, щоби воно було твоїм!

— Що таке мільйонери? — запитала я, адже була ще зовсім мала.

— Це люди, які завжди добре їдять, — пояснила ЛізаМарія.

Це стало для мене найважливішим аргументом.

Важливішим за все, що я дізналася пізніше.

З того часу, протягом цілого року, все, що ми мали на господарстві, йшло лише на мене і для мене. Найбільша порція макаронів, найкраща сукня, перша пара взуття, навіть фрукти. Навіть шампунь.

Настав час, коли Ліза-Марія показала мені купу паперів, які зібрала за рік — різних «хадатайств», довідок і характеристик, з котрими ми мусили їхати до того навчального закладу, де мене обстежать і приймуть до навчання.

А через десять років я зможу стати дружиною одного з тих, «хто завжди добре їсть». Але це було ще не все! Зачинивши двері від невгамовних близнюків і запхавши Анастасії соску, Ліза-Марія пояснила мені головне.

— Там, в цьому закладі, існують свої правила, порушуючи які ти можеш бути відрахованою. Одне з них: ніколи не підтримувати родинних зв’язків. — І я не бачитиму тебе і близнюків? — запитала я.

— Ніколи! — сказала вона.

Я зітхнула з полегшенням і одразу ж отримала міцного стусана.

— Ти помиляєшся, — мовила Ліза-Марія, — я віддаю тебе туди не заради тебе самої! Так, ти забудеш нас і, якщо буде треба, саму себе, виконуватимеш все, щоб стати справжньою дамою. Можеш навіть привселюдно проклясти всіх нас. Але!

Вона підняла палець догори, і я глянула на нього, як на знак долі:

— Але потім ти витягнеш всіх нас звідси. Ми потерпимо.

Ми дочекаємось. Ми щось вигадаємо, щоб не померти.

Очі її блищали. І я нарешті збагнула, що на мене покладається велика місія. І я присяглася, що виконаю її.

А тепер знаю, ЯК саме!

Адже тоді, коли мене, що ледь трималася на тремтячих ногах, відвели в моє перше самостійне помешкання — до великої кімнати з десятьма бездоганно застеленими ліжками й ароматом квітів, я майже одразу забулася у щасливому рожевому сні.

Перший рік пам’ятати своїх було легше, я все ж таки скучала за братами і сестрою, а постійне відчуття голоду, яке досить скоро зникло зі шлунка, ніколи не зникало з пам’яті.

Усі ВОНИ, ті, з ким я ділила роки навчань, не знали різницю між голодом і ситістю, не могли знати, і тому серед НИХ я була іншою. Не мусила забувати, що я — Леонора. І що десь там, під нашаруванням наших навичок, у мені, мов чотири голки, сидять Петро, Сергій, Анастасія і Ліза-Марія.

У НИХ такого багажу і бути не могло. Всі вони були безрідними!

А я не повинна забувати, що Петро і Сергій, яких мушу не впізнати при майбутній зустрічі (та й навряд чи дійсно впізнаю!), мусять стати водієм і садівником у моїх угіддях, Анастасія — покоївкою в замку, а Лізі-Марії дістанеться якась роль з мінімальним навантаженням. Яка — я ще не знала. Але якщо моїм чоловіком стане шейх, я візьму її на роль доглядальниці за акваріумними рибками…

— Якщо цього не станеться, — попереджала мене наостанок Ліза-Марія, — якщо всі мої сподівання і клопоти зійдуть нанівець через твою гординю, ми всі проклянемо тебе! І ти ніко ли не зможеш спати спокійно. Ми встанемо до тебе з могил!

Я б цього не хотіла…

Але чи зможу я виконати це завдання? Чи достатньо в мені краси і розуму? Чи зверне на мене увагу найбагатший з перших гостей нашого першого балу? І що буде далі? Що буде далі, коли я поїду звідси в білій кареті?

Чи вистачить мені знань, які я набула тут?

Мені треба було знати про це більше, ніж іншим.

Мені треба було бути бездоганнішою, ніж інші. І не привертати до себе надто багато уваги.

Уже рік, як мене трусить від однієї думки, що скоро, зовсім скоро ми опинимось в бальній залі! І якщо інші говорять про це з величезною часткою романтики і приємних очікувань, то мене все більше охоплює страх. Мені потрібен найбагатший, найкращий. Той, хто за моїм проханням візьме на службу водія і садівника, покоївку і доглядальницю за рибками…

Але я боюся.

Боюся, що він підійде не до мене.

Озу, Рів, Іта та Мія мене не хвилюють. Я знаю, що краща за них, незважаючи на те, що вони гарні з гарніших. Тут всі гарні. Інших просто НЕ БЕРУТЬ! Але ці дівчата, на яких я завжди дивилась як на конкуренток, мене не обходять — вони надто запрограмовані. Вони можуть належати будькому, адже ці «будь-хто» все одно люди не прості. А от щодо «шейха» — тобто найзаможнішого і найкращого, ось тут мене запросто може обійти лише одна — Пат.

Пат, як на мене, не просто гарна.

Вона навіть і не гарна за тими параметрами, котрі ми вимірювали лінійкою на своїх обличчях: стільки-то сантиметрів відстані між очима, стільки-то — від чола до підборіддя за шкалою італійських художників часів Ренесансу чи пропорціями грецьких богинь.