Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 47

А як же наші правила?

Наш Статут?

Я не помітила, як палату лазарету залило гостре світло і врізалось в мої розпухлі від недосипання очі.

Скоро сюди хтось прийде. Хтось із відвідувачів, аби проявити милосердя. Господи, нехай це буде Ліл!

Нехай це буде Ліл!

Тепер, після свого другого нічного візиту до «забороненої зони», я не боялася прояву емоцій. Я завжди любила мовчунку Ліл за її особливість і чому мушу приховувати це?

Несподівано я подумала, що любила й інших. Тільки не знала про це до сьогоднішнього дня.

Вогняну зеленооку Рів, зерняток Іту та Мію, зворушливих у своєму бажанні приховати дружбу, хворобливу квіточку Озу. Протягом цих років, коли ми росли і дорослішали, вони, саме вони були моєю єдиною родиною. Невже скоро ми розлучимось і ніколи, ніколи не запитаємо одна в одної: «Ну, як тобі? Що болить? Про що ти думаєш і… чим я можу тобі допомогти?»

Нас ніколи не вчили вимовляти ці слова. І всі ми думали, що це — беззаперечно. Але це не так. І скоро я доведу це всім. Першій — Ліл!

Коли двері палати прочинилися, я вже всією шкурою відчула: так, це вона! Ніби вона, Ліл, так само відчула мої заклики.

Я зіскочила з ліжка, навіть не подумавши, що не встигла скинути сукню, змінивши її на нічну сорочку, кинулася до неї і міцно обняла.

Це були мої перші «людські» обійми після того, як я обнімала Кицьку. Це було так приємно, ніби в мене одразу ж потужним потоком перелилося тепло і світло.

Пальці мої ожили і спалахнули, я погладила її по обличчі і здушеним голосом вимовила: «Ліл…»

Вона сахнулась.

Аж до стіни відлетіла.

Втислася в неї і дивилась на мене широко розкритими очима, мов бачила перед собою тигра.

— Що з тобою, Пат? — нарешті вимовила вона. — Що з тобою? Ти збожеволіла?

Я засміялась. Певно, я дійсно виглядала несповна розуму.

Я взяла її за руку так міцно, що вона не могла пручатися і всадовила поруч із собою на ліжко.

Шкода, що я так і не поспала хоч трохи, адже думки мої плутались, а вуста були такі сухі, що ледь ворушились. Але я, не випускаючи її рук зі своїх, говорила і говорила. Про те, що давно-давно хочу дружити з нею, що ми не мусимо загубитися, що світ — прекрасний і великий, що Венера — оголена, а мадам де Реналь не винна, що… що звукоутворюючим елементом у саксофоні є тростина, котру ще називають «язичок» і що його діапазон складається з трьох регістрів і покриває дві з половиною октави…

Що у мене є секрет — і цей секрет називається кішка Кицька. І — це: я показую Ліл маленький телефончик.

Я ледь ворушу губами. Відчуваю, що Ліл турботливо і обережно вкладає мене назад, у ліжко, накриває ковдрою, шепоче: «Тобі треба поспати, Пат…»

Як мені приємно відчувати, що нарешті хтось піклується про мене. Обличчя Ліл розпливається перед моїми очима.

Я більше не можу і не хочу боротися зі сном. Я надто втомилась.

Як приємно засинати. І відчувати, що засинаєш.

Глибоким, спокійним, медовим сном…

Скільки я спала? День? Два? Тиждень?

За вікном — дощ. І не зрозуміло, який час доби — вечір чи ранок?

Така тиша довкола. Лише чутно, як барабанить по підвіконню дощ. Я так люблю цей звук. Люблю засинати під нього.

Але знову поринути в сон не вдається. До палати входить пані Вчителька. У неї суворе обличчя, і мій намір сказати їй пару добрих слів випаровується, як і бажання поспати.

— Пат, — каже пані Вчителька. — Йди-но за мною. Тебе кличе пані Директорка.

— А хіба вона вже вийшла з відпустки? — питаю я.

— Вийшла заради тебе. Ти ж у нас хвора. От вона і вийшла. Зможеш іти?

Мене огортає хвиля справжньої вдячності: це ж треба — пані Директорка приїхала сюди заради мене.

Мені трохи ніяково вилізати з-під ковдри, адже на мені та ж сама сукня, досить зім’ята і шкарпетки — досить брудні. Але пані Вчителька ніби не помічає цього, не промовляє жодного слова докору за таке неподобство, і мене знову огортає хвиля вдячності.

Пані Вчителька веде мене з лазарету крізь сад, до головної будівлі. І я дивуюсь тому, що все бачу якось по-новому, ніби зблизька розглядаю картину — одну з тих, котрі бачила в тих ЙОГО альбомах з репродукціями: кожна травинка вимальована окремо, сливи вкриті сріблястим пилком, яблука світяться зсередини, а з бічних алей і від галявини з басейном чуються дитячі голоси і тріпотіння їхніх крил.

— Як гарно… — кажу я, глибоко вдихаючи аромат саду.

Пані Вчителька не відповідає, веде мене вперед.

Крізь загальну залу, по сходах, по килимах, повз одягнуті скульптури різних грецьких богів, до дверей кабінету.

Вона прочиняє двері і питає:

— Дозволите?

Потім пропускає мене вперед і одразу зачиняє за мною двері.

Кабінет просторий і затемнений оксамитовими шторами.

Кроків за двадцять від мене — не менше! — стоїть довгий стіл. За ним сидить пані Директорка.

Я роблю кніксен. Говорити першою належить їй.

— Доброго дня, Пат, — каже пані Директорка. — Кажуть, ти дуже захворіла…

Я опускаю очі долу.

— Що у тебе болить? — турботливо питає пані Директорка. — Де саме?

Я притискаю руку до грудей з правого боку.

— Серце зліва, Пат, — каже пані Директорка.

Я перекладаю руку на лівий бік і червонію.

— Що з твоїм волоссям, Пат? — питає вона.

— Хіба можна ходити в такій зім’ятій сукні, Пат? — питає вона.

— Чим від тебе пахне? — питає вона. І супить брови. Тепер її погляд не здається мені лагідним, він поволі крижаніє. І від того миттю всередині мене все холоне і застигає, мов віск у холодній воді.

— Кажи мені правду, Пат! — наказує вона і… і кладе на стіл мій — точніше ЙОГО — мобільний телефон. — Це ми знайшли у тебе, Пат, поки ти спала! Кажи мені правду.

Я мовчу.

Я не можу брехати, але й сказати правду теж не можу.

Пані Директорка стукає пальцями по столу, вибиває барабанний дріб, мов той дощ по підвіконню. Нарешті вона каже найстрашніше:

— Я все знаю, Пат. Ти порушила наші закони, Пат. І ти чудово знаєш, що має бути далі.

Вона натискає кнопку на столі, і до кабінету входять пані Вчительки. Їх двоє.

— Зараз тебе поведуть в очищувальний карцер, — каже пані Директорка. — Там ти подумаєш про свої вчинки і підготуєш промову для загальних зборів. Потім, на жаль, ми розпрощаємось з тобою, Пат.

Мої ноги підкошуються, і пані Вчительки міцно підхоплюють мене під руки. І я чую, як на столі дзеленчить мій телефончик! Він виграє чудову сонячну мелодію.

Вчительки міцно стискають, крутять мої руки.

— Виведіть її, - говорить їм пані Директорка, натискаючи на кнопку відповіді, і каже в неї: — Ви помилилися. У нас ніколи такої дівчини не було! — і відвертається до вікна.

Це кімната в глибокому підвалі, без вікон.

Тут є залізне ліжко з тонкою вовняною ковдрою, унітаз і один стілець. Над головою ледь жевріє кругленька лампочка, вбудована в стелю, вона нестерпно блимає кожні дві-три секунди. І від цього починають боліти очі, прямо на чоло вилізають.

За мурованими стінами чується якесь шурхотіння.

На стільці стоїть трилітровий слоїк з солоними огірками. Нам нечасто давали солоні огірки — лише свіжі, з грядок чи теплиць. І тому я одразу схрумала аж п’ять штук! Якщо мені доведеться тут померти, то перед тим я встигну з’їсти їх усі.

Раніше я думала, що «очищувальний карцер» (нас не раз лякали можливістю опинитися в ньому!) — це щось на зразок лікарні: там чисто і світло, і весь час в душі є тепла вода, щоб помитися і тим очиститись. Думала, що туди приходить священик і веде задушевні бесіди, лунає музика.

Думала, що там є вікна…

Тут немає годинника, і тому я не знаю, скільки минуло часу. Взагалі-то я не люблю дивитись на годинник, мені здається, що він з’їдає години, хвилини і миті, що належать моєму життю.

Але нині мені стає страшно від того, що я не знаю, скільки я тут і скільки ще мушу тут пробути. За якийсь період часу, що проминув, я спала тричі. Але сон — це теж з царини моїх жахіть: він теж краде в людей добру частку життя.