Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 5
Для цього існують спеціальні гардеробні, де є ганчірки на будь-який смак. Я зазвичай обираю джинси, футболку і кросівки. Коли в нас свята, вечірки чи зустріч гостей — для цих випадків є інша гардеробна з вечірнім вбранням. Звісно, усі речі (а вони дорогі і добротні) нам не належать. Та й навіщо, якщо після випуску нашим гардеробом будуть опікуватися інші!
Тоді наші речі будуть дійсно належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.
Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує.
Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.
Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.
Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!
Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:
— Вдячність!
— Повага!
— Слухняність!
— Мовчання! І так далі.
Сьогодні пані Директорка була якась неуважна.
Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.
А ми пішли до сусідньої будівлі — шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь-якій незрозумілій ситуації.
Я навіть не помітила, що серед нас немає Ліл.
А це якраз було важливо. Навіть якщо ти терміново хочеш до туалету, треба спочатку зайти до класу, сісти, а вже потім попросити пані Вчительку відпустити тебе за малою потребою.
Певно, Ліл припекло, подумала я, коли помітила її відсутність в класі.
А потім мене охопила досада: раптом вона злякалася літсуду і побігла до лазарету — прикинутися хворою! Це було цілковито в її стилі!
Але ні: Ліл все ж таки з’явилася. Вибачилась і попросилася сісти на своє місце.
Пані Вчителька — і це теж було дивним — навіть забула записати їй догану в особистий щоденник!
Розпочалася перша пара.
Я з цікавістю поглядала на Ліл. Вона сиділа з відчуженим виглядом праворуч від мене, схиливши голову, через що її обличчя майже повністю затуляло полотно гладкого чорного волосся.
Я непомітно штовхнула її ногою, попереджаючи, що хвилин через тридцять маємо гідно провести літсуд. Не повертаючи голови, Ліл щось швидко написала на клаптику аркуша і зібгала його, щойно я встигла прочитати написане.
Але я все одно не змогла б повірити тим розпливчастим літерам! А вони складалися в двох слів: «Вбито Тур».
Я ще раз штовхнула її ногою. Цього разу досить боляче, мовляв, що за маячня?
Ліл сунула зібганий папірець до рота, прожувала його і прошепотіла:
— Я проходила повз кабінет пані Директорки… Сама почула: ножем в серце… Там — інспектор і адвокат…
Я ледь не задихнулась. Оце так новина!
— Ти впевнена? — прошепотіла я.
— На всі сто… — відповіла Ліл і ще нижче схилила голову.
Розмовляти під час уроку було небезпечно. Але, здається, пані Вчителька, як і пані Директорка, сьогодні була неуважною і якоюсь приголомшеною.
Поки ми діставали зошити і ручки, вона стояла, повернувшись обличчям до вікна. Це дало нам змогу пустити новину далі по класу. І він наповнився тривожними видихами:
— Тур!.. — …вбито?.. — …ножем?.. — …в серце?.. — …на смерть?..
— …не може бути…
На уроках нам казали, що, в принципі, всі ми можемо опинитися в несподіваних ситуаціях, коли покарання за провину може бути надто серйозним і навіть небезпечним для життя. Наводили приклади за всі часи існування ліцею. Пишалися тим, що саме в нашому їх втричі менше, ніж в інших закладах. І цей показник щороку зменшується.
Але нам нічого не говорили імена «покараних на смерть за провину», які на загальних зборах перераховувала пані Директорка. Так, абревіатури. Але ж Тур!
Тур, яку ми знали!
Тур — кращу виконавицю східних танців, відмінницю, приклад для всього ЛСД!
Тур, яка краще за всіх складала ікебану!
Яка співала, мов оперна діва, одягалась, мов голлівудська зірка, мала бездоганну фігуру й обличчя, з якого можна було воду пити!
Зналася на мистецтві Ренесансу, цитувала напам’ять Аристотеля!
Тур, тиха і мила Тур.
Щаслива Тур, яку забрали до шлюбу першою. І не на авто, а у справжньому «ландо», запряженому четвіркою білих коней, всю засипану флердоранжем, огорнуту китайським шовком і австрійським мереживом.
У блиску діамантів.
У спалахах феєрверків.
У хвилях музики живого оркестру з Національної опери!
Тур, після від’їзду якої на всіх ланах ЛСД ще довго лежала тінь.
Тінь нашого смутку і нашої заздрості…
Тур…
— Тиша в класі!
Ми аж здригнулися від вигуку пані Вчительки, котра ще й ляснула по столу указкою.
Тиша в класі. Геть емоції. Урок. Все, як завжди.
Тільки Ліл все ще не піднімала голови і я не могла бачити виразу її обличчя. Ну, так воно і мало бути: я забула, що Ліл ще з дев’ятого класу бігала за Тур, мов песик.
Потім почався літсуд…
Дорогий щоденнику!
Мусила зробити невеличку паузу. Бо зовсім заплуталась — стільки подій за один день. І про літсуд хочеться окремо розповісти, і про Тур. Власне, саме звістка про Тур, яку випадково підслухала Ліл, вплинула і на події на літсуді.
Тому — ще трохи про Тур…
Вона була чи не єдиною дівчиною з усього ліцею (крім тої, кульгавої), якій всі дивилися вслід. Просто не можна було не обернутися, побачивши її завжди усміхнені світло-зелені очі.
Через Тур ми — наш секстет — страшенно грішили протягом усього року. А саме: спостерігали за балами у скляні отвори на даху бальної будівлі! А все через те, щоб побачити, як танцює Тур…
О, ці бали! Боюся не розповісти про них у плині подальших подій. Тому зроблю ще один, сподіваюсь — останній! — відступ. …Бали відбувалися кожного сезону і розподілялися на Літній, Осінній, Зимовий і Весняний.
Влаштовувалися ці бали лише для випускниць із флігеля в окремому приміщенні, оснащеному тільки для цієї мети. У цьому приміщенні була одна велетенська зала і дві вбиральні — жіноча і (єдина у всьому ЛСД!) чоловіча.
У центрі — місце для живого оркестру, в кутку — безалкогольний шинквас із соками та кавою. Зала була влаштована так, щоб у ній не було жодного прихованого від ока пані Директорки та Виховательок місця. Все мало відбуватися на видноті.
На Літній бал з’їжджалося багато кандидатів. Він був найважливішим: на ньому гості-чоловіки придивлялися до випускниць, танцювали з кожною, пригощали соком і тістечками.
На Осінньому балу деякі кандидати — відсотків 10–20 — вже визначалися остаточно.
Зимовий закарбовував результат.
Весняний мав особливе значення: стовідсоткове покриття попиту!
Я вже розповіла, що відбулося з тою зганьбленою курсанткою, яка лишилася не обраною. Жахливе життя служниці, миття підлог, доїння корів і… ганебна смерть з безіменною могилою.
Думка про те, що нас можуть не обрати, висіла над нами всіма, наче дамоклів меч, і часом добряче псувала все наше існування в цьому затишному місці.
Так от, Тур була з «обраних» на першому ж балу!
Ми, наш десятий секстет, знали це напевно!
Адже…
Мушу зізнатися, бо ведення особистого щоденника вимагає правди і лише правди.
Адже ми… підглядали.
Так, так! Вибачте, дорога пані Директорко, але це правда. І провина в цьому тяжкому злочині лежить лише на мені, присягаюсь!
Розповім, як я до цього додумалась.
Якось у вихідний, блукаючи довкола зачиненого Бального Будинку і мріючи, що колись його двері відкриються і переді мною, я… знайшла лазівку нагору.
Просто помітила високі перетинки, оповиті густими заростями дикого винограду. Я навіть не одразу здогадалася, що це — металеві сходи, що ведуть на дах. Чесно!