Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 57

Але що я чув тепер?!

Що це було? З якою істотою уклав угоду цей мольфар?

Яка чортова тростина допомагає йому бути таким розкутим і відвертим?

Я вперся головою в дерев’яну стіну майстерні, і деревина посилила сприйняття кожної ноти.

Звісно, альтовий лунав інакше, ніж мій теноровий.

Але це ніяк не зменшувало значущості його музичної промови. Навпаки, додавало нереального, пекучого щему, такого, що я мимоволі помацав під очима і дійсно витер з нижньої повіки холодну сльозу. І знову не міг подумки вимовити нічого кращого, ніж це «чорт забирай».

Альтовий слово до слова, як найпідступніший інквізитор, переказував мої слова, промовлені сто років тому до тієї єдиної дівчини, дворазова присутність якої в моєму житті вщент розбила мої уявлення про людські стосунки.

Я затис вуха руками і поглянув на небо. Воно було вже нічним.

У маленьких містах, не загазованих випарами бензину, зірки завжди дивляться на тебе впритул, викликаючи неспокій і якусь генетично закладену тривогу — майже звірячу, непоясниму і від того ще більш тужну.

Я уявив, як ось вже десяток років виходжу на сцену сам на сам з публікою і… роздягаюсь, роздягаюсь до нитки, не залишаючи на собі навіть жалюгідних шкарпеток. А потім шалено шкодую про це, соромлячись своєї відвертості і, йдучи на коду, не хочу повертатись в реальність.

Хоча музичні критики називали цю оголену відвертість і деяку «підвішеність» останніх акордів манерою, притаманною лише мені.

Але саме зараз, під цими зірками, ця «манера» здалася мені деструктивною. Слухаючи альтовий пана Теодора, я подумав, що його віртуозна, трішки рвана, емоційна і в той же час цілісна, як один порив вітру, імпровізація могла б гармонійно і природно доповнити звучання мого тенорового. І… урізати мій гонор, прорвати коло моєї самотності, огорнути мої оголені нерви полотном спокою і радості — тими фарбами, яких я давно не мав у своєму вжитку.

Ця думка блискавкою вдарила в мою голову. Її треба було негайно озвучити: ми вийдемо на сцену вдвох! Я і старий безпалий майстер, це чоловіче втілення Сезарії Евори — майстер-самородок з чорними від роботи перстами.

Ледь дихаючи і тримаючи цю божевільну ідею за кінчик її яскравого хвоста, я тихо увійшов до майстерні… …Темна постать — тендітна і невагома у світлі місяця, що відбивалося в вигині саксофона, пускаючи бісики по кутках, — повільно обернулася до мене.

Останній видих в його золоте черево пролунав так:

— Ти зберіг мою Кицьку?

— Вона потовстіла і знахабніла. Чекає на тебе в авто! — сказав я.