Гоцик - Дашвар Люко. Страница 21

Сонце залишило на небосхилі тонку блідо-рожеву смужку, та за кілька хвилин густі вечірні сутінки проковтнули і її. Вікна таємничих будинків засвітилися.

Ілія підвівся, обережно пішов на тепле м’яке світло. Зробив кілька кроків, зупинився. Що робити? Стукати у кожні двері із запитанням: «Алхімік тут живе?!»

Аж зопрів від хвилювання. Нервово ляснув долонею по правому вуху.

– Горе! Горе! – зашепотів, наче хто підслуховує. – Мені зле! Я зараз впаду… Я… не розумію, куди мені йти!

– Коли мрія на відстані погляду, забудь про емоції. Стань холодним, як камінь.

– Конкретніше! – прошипів Ілія.

– Заспокойся…

– Досить!

– То не порожні слова. Заспокойся, інакше не зможеш розпізнати золотавий відтінок диму, – пояснив тарган.

– Якого диму?

– З димаря будинку алхіміка витиметься золотавий димок. Ілія примружив очі, учепився поглядом за димарі на дахах.

– Золотавий димок? Ніякого немає!

– Почекай…

– Квітень! – Ілія зривався на істерику. – Хто на півдні Франції у квітні піч розтоплює? Тут взагалі печі є?

Горе не відповів. Ілія стиснув щелепи і кулаки, опустився на землю, в’ївся очима в димарі і завмер.

Минула година. Друга… Очі пекли, ніби піском засипані. Мертві димарі під незнайомими зірками не дихали.

Ілія заплющив очі. «Боже ти мій! Яка маячня! Що я роблю?!» Розплющив очі – з димаря одного з будинків вирвався сірий непрозорий клуб диму.

– Матір Божа… – Ілія зіщулився, зацьковано вдивився у димарі, наче всередині дивних кам’яних будинків почали ворожити темні сили.

Ось такий же густий дим повалив з другого димаря. З третього… Линув у чорне небо, розпорошувався, та Ілії здавалося – хмари над будинками густішають, нависають усе нижче.

Підхопився, витягнув шию, напружив очі – дим прозорішав. За кілька хвилин над димарями усіх трьох будинків вився прозорий, ледь помітний дим, що Ілія розрізняв його лише за коливанням гарячого повітря.

– Горе… – прошепотів. – А якщо я не розпізнаю золотавого відтінку?

– Не зустрінешся з алхіміком, – відповів тарган.

І це за крок до омріяного! Ілія забув про димарі. Прискіпливо роздивлявся будинки, ніби ті самі мали вказати правильний шлях. Біля одного на масивний кам’яний мур хазяйська рука кинула яскравий килим, аби він набрався весняної свіжості. Біля дверей другого дзеленчав дзвіночок, але туди так ніхто і не зайшов. І не вийшов звідти. А у вікнах третього Ілія помітив силуети трьох людей: двох чоловіків і жінка. Здається, вони танцювали. Жінка спочатку вальсувала з вищим мужчиною, потім до них підійшов ще один, нижчий і перший відступив, передав партнерку по танцю другому.

«Третій дім відпадає автоматично! – гарячково розмірковував Ілія. – Перший – теж! Алхімік не буде чистити килимів. Алхімік може скупити всі килими світу, а от другий дім… Другий – таємниця. Кого кличе тихим дзвоном? Може, саме мене?»

Підвів очі на димарі і закляк: із димаря першого будинку, що на його подвір’ї висів килим, вилітав прозорий дим ледь помітного золотавого відтінку.

Ну, от і все! Вперед! А ноги не йшли. Наче не стояв біля чужого дому за тисячі кілометрів від рідного, а сидів у власній кімнаті і знав: ніколи з неї не вийде. Полохливі думки обв’язали канатами, серце било у грудну клітину: геть, геть…

Ілія затамував подих, увіп’явся очима у золотавий димок, видихнув і пішов до першого будинку повз яскравий килим, що звисав з муру. Загрюкав у двері поспіхом – відрізав собі шляхи відступу.

За дверима почулося шарудіння, щось із грюкотом упало на підлогу, заворушився замок, і двері врешті розчахнулися. З порога на Ілію дивилася молода жінка.

– Ти хто?! – запитала із викликом.

Очі обпекло неймовірне золотаве світло. Тисячами яскравих голок бризнуло крізь розчахнуті двері в лице Ілії, тому він не одразу роздивився жінку, не одразу знайшовся, що відповісти. Сподівався побачити чоловіка. Мріяв з першого погляду розпізнати у ньому таємничі ознаки вічності. Навіть передбачав: на вигляд алхіміку має бути не більше сорока. Та перед ним стояла молода жінка, супила чорні брови, повторювала не французькою, англійською, польською чи ще якоюсь із мов, які Ілія міг би розрізнити на слух:

– Ти хто?!

Він розумів.

– Я шукаю нічліг, – мовив безпорадно.

– Проходь, – сказала жінка.

Ілія учепився у рюкзак, переступив поріг таємничого дому. «То дружина алхіміка. Дочка! А може, служниця», – торохтіли розгублені думки. Та у кімнаті, яку вже можна було розгледіти від порога, не було нікого.

Ба-бах! Чи то від вітру, чи то від злих пружин за спиною Ілії з таким грюкотом зачинилися двері, що здалося: там, знадвору, сеї миті руйнується і щезає у чорній безодні увесь білий світ, геть усе – гори, ріки, люди… Зиркнув на жінку полохливо.

– Коли у домі немає чоловічої руки, у жінки з’являється так багато проблем, – зітхнула та. – Ось і двері… Давно час послабити пружину.

– Як це «немає чоловічої руки»? – не втримався приголомшений Ілія. – Не може бути…

Захвилювався. Затупцював у передпокої. Хвилиночку! Сюди його привів довгий, виснажливий, важкий шлях. Він пройшов його тільки заради того, щоб знайти алхіміка. У нього точна адреса, а золотавий димок із димаря тільки підтверджує, що він не помиляється, а тому…

Схаменувся. Втома всіх місяців подорожі і кожного конкретного дня окремо навалилися разом – відчищали реальність від мрій…

– Матір Божа! – схлипнув, затулив долонею рот.

Жінка підійшла до Ілії, погладила по чорному волоссю. Хлопець відсахнувся. Ніхто й ніколи не вів по його волоссю так ніжно і трепетно. Хіба що мама. Та не маминих ласк жадалося Ілії, коли він мріяв про величні замки і волооких красунь.

– Я йшов до алхіміка, – признався.

– Знаю, – сказала жінка. Пішла до просторої кімнати.

Ілія сунув услід, серце калатало.

– Ти знаєш алхіміка? Він є?

– Знаю, – повторила. Глянула на Ілію суворо. – Час спати. Завтра поговоримо.

Дістала з шафки чисте простирадло, взялася стелити на широке дерев’яне ліжко, що стояло при стіні.

«Господи, як же сильно я втомився! Як хочеться спати…» Ілія опустився на рипучий табурет поряд із ліжком: тільки тепер міг роздивитися і дім, і його хазяйку.

На вигляд чорнокоса красуня мала не більше рочків, ніж сам Ілія. Заприсягся б, що й менше, якби не дивна, лякаюча, ніби застигла її врода: незрозумілої незрушності не могли приховати ані біло-молочна шкіра без єдиної зморшки, ані гордовиті коралові вуста, ані надламані тонкі брови, ані сіро-смарагдові, як листя оливкового дерева, очі. Волосся ховалося під тонкою білою хустиною з мереживом ручної роботи – крізь нього пробивалися окремі русяві пасма. Одне, довге, спадало від потилиці на плече, на грубу фуфайку з невідбіленої вовни.

«Чому вона у фуфайці? – здивувався Ілія. – Тут же так тепло. Так… золотаво. І безмежно…»

Замкнений простір кімнати розривали примарними перспективами три дзеркала: одне висіло на стіні над консоллю, друге, видовжене, стояло навпроти першого, а третє, овальне, як яйце, розташувалося поміж ними. Саме дзеркала відбивали жовтогаряче світло свічок у важких кутих свічниках. Свічники стояли всюди – на низькому столику з мармуровою стільницею, на книжковій полиці поряд із фоліантами у палітурках зі свинячої шкіри, на комоді чорного дерева і навіть на дивній споруді, що вона нагадувала чи то давній ткацький верстат, чи то середньовічне приладдя для катування. «Геть неекономна, – подумав Ілія. – Навіщо запалила так багато свічок?»

Жінка закінчила стелити постіль, пішла до комода, на якому стояла велика фаянсова миска й алюмінієвий глечик.

– Тут ніколи не буває ночі, – сказала.

Ілія знизав плечима: чи не однаково? Йому поспати б…

Жінка поставила на стіл з мармуровою стільницею фаянсову миску і глечик. Поклала поряд жмут сухої трави, великий льняний рушник.

– Умийся. І лягай… – пішла з кімнати у передпокій.

Ілія із підозрою понюхав суху траву: що воно таке? Вдихнув незнайомий гіркуватий запах, занурив долоні у теплу воду, потер їх жорсткою травицею… Від кінчиків пальців уверх, по всьому тілу полилася радісна легкість. Ілія скинув одяг, нахилився над мискою – лив на маківку воду з глечика, усміхався спантеличено: здавалося, бруд відвалюється шматтями не від тіла, прямісінько від душі.