Гоцик - Дашвар Люко. Страница 4
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?
– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.
Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…
У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!
– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.
До Броньки повернувся зі світанком.
– О! Гоцик! – той ні сіло, ні впало. – За зустріч?
– Давай… – погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.
– Добре, що приїхав, – шарудів-балабонив. – Підемо теє… морди бити!
– Кому?
– А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.
Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.
– То спробуй… Вмаж! – сказав. – Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.
Штовхонув закляклого Броньку, роз’ятрився.
– Ну! Давай! За базар відповідаєш? Бий!
– Гоцику, та я…
Гоцик замахнувся…
– Сука! – до дверей. Вмазав по дереву замість Броньчиної морди – розчахнулися. Вискочив на повітря. Роззирнувся – таке все остогидле, хоч у крик.
– Привіт, Сьомко! – почув від вулиці.
Так Гоцик згадав, що ненька колись нарекла його Семеном.
Спідлоба на вулицю: хто посмів не Гоциком назвати?!
– Привіт, Тайко, – буркнув. – А ти чого тут?
Посеред голої вулиці на яскравому синьому моторолері сиділа Гоцикова однокласниця, конопата реготуха Тайка Стрюк. Якби не озвалася, і не впізнав би. У школі ребрами світила – всього у ній мало. Ні цицьок, ні дупи, тільки ластовиння море. А нині роздобрішала – лице кругле усміхнене. Очі сині, сяють, як той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.
– А де мені бути? – розсміялася Тайка.
Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.
– Чого гасаєш?
– До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, – сказала Тайка.
Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села – дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.
Тайка поправила шолом.
– А сам тут чого? – запитала.
Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?
– До траси підкинеш? – запитав раптом.
– Сідай, – розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.
Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.
– До моєї хати спочатку на хвильку, – прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.
Моторолер – найсексуальніший транспортний засіб – заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!
– Тайко… Чуєш? – запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. – Ти заміж вийшла?
– За кого? – Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. – Паню Козленка вбили, а ти…
– А я що?
– Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?
– Ні, – збрехав Гоцик. Проковтнув слину. – А давай зараз… Спробуємо…
– Пішов ти, – насмішкувато відповіла Тайка.
Гоцик знітився.
– Ну… І чого викобелюєшся? – буркнув. – Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.
– Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав – не пам’ятаєш? – розреготалася Тайка. – Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!
– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.
У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.
«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.
Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.
Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.
Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…
Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.
Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…
– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.